- Нi... Щось не бачу поки що...
- Ех! - зiтхнув я.
Єлисей Петрович розвiв руками - що ж тут, мовляв, зробиш, я не винен.
- Ну, а тепер давайте! - вiн кивнув Чаковi.- Ви мене вигадали, сфантазували, тепер слухайтесь! Напружуйте всю свою уяву! I ти, Стьопо, теж... П'ять, чотири, три, два, один! Поїхали!
Бомм!
...Коли я прийшов до тями, то побачив, що залiзничний мiст, пiд яким ми щойно проїжджали, зник, i тролейбуси зникли, i великий будинок з кiнотеатром 'Кадр' теж зник, i зникла кам'яна меморiальна брила з барельєфом Шевченка. Але сам будиночок залишився. Тiльки було два iаночки не лише праворуч, а й лiворуч. I за цим будиночком у глибинi двору стояв ще один, з мезонiном. Навколо рiс великий сад, а за ним ген аж на гору тягнувся дубовий i липовий гай.
- Ну, ходiмо. Тут недалеко,- сказав Єлисей Петрович. . I ми пiшли, а точнiше, полинули по старовиннiй Прiорцi, яка називалася так тому, що була тут колись дача домiнiканського прiора, настоятеля Миколаївського католицького монастиря на Подолi. За часiв Шевченка тої дачi вже не було, а були тiльки хати вiдомих на весь Київ садiвникiв та городникiв.
Проминули ми кiлька хат i раптом почули крики й лайку.
На iанку заможної хати стояв мордатий черевань з маленькими свинячими очками в отороченому сивою опушкою жупанi.
А бiля ворiт нужденний кощавий дядько у латанiй-перелатанiй свитинi тримав за плече такого ж нужденного губатого хлопчика рокiв тринадцяти. Я одразу збагнув, що то дядько Микола й малий Хихиня.
- Що ж ви сироту кривдите, хреста на вас нема! - вигукував дядько Микола.- Хлопчина три днi з ранку до ночi яблука вам збирав, а ви йому й шеляга не заплатили. Га?
- Iди, йди! Злидень! Виговорити вiн ще менi буде! Твiй сирота бiльше яблук з'їв, нiж наробив. Тато у Сибiру гниє, i синочок туди стежку протоптує. Ану геть звiдсiля!
- Та скiльки ж тих яблук натщесерце без хлiба з'їси! А ви ж i шматочка не дали. А обiцялися годувати малого.
- Ще й хлiба вам, арештанти! Думаєш, як не крiпак, то вже й козак? Вже й з рота халяву робити можеш? Ану поганяй, голото, бо кунделя спущу!
- Ех! Не вмiю я сказати! Ех! - з досади махнув рукою дядько Микола.Шкода, поїхав учора Тарас Григорович. Вiн би тобi сказав! Вiн би...
- Що? Пащекуєш? Теж на каторгу захотiв? Ану, Бровко, ату їх! Ату! звиснув черевань.
'Значить, нема вже Шевченка... Не побачу я його...' - мелькнуло в мене.
Спущений з ланцюга здоровенний кундель, захлинаючись гавкотом, кинувся до ворiт.
Ще мить i...
Але тут Єлисей Петрович щось тихо сказав.
I розлючений пес, наче наштовхнувшись на невидиму стiнку, враз ударив з розгону усiма лапами об землю i став як укопаний.
Потiм схилив голову набiк, вищирився, наче усмiхнувся, i заметляв хвостом.
- О! Бачиш, твiй пес людянiший за тебе! - сказав дядько Микола.
Черевань вiд подиву аж перехнябився увесь.
- Ходiмте, дядьку, ходiмте! - потягнув Хихиня за рукав дядька Миколу.Ну його!
Дядько Микола безпорадно махнув рукою, вони пiшли.
Я з вдячнiстю глянув на Єлисея Петровича.
Дядько Микола йшов мовчки, нiчого вже не говорив, а тiльки досадливе кректав.
- Та не розстроюйтесь, дядьку,- сказав Хихиня.- Хай йому грець, тому Бридаку! Ходiмте краще картоплю їсти!
- Яку картоплю?- здивовано звiв брови дядько Микола.
- От побачите! Ходiмте! - I Хихиня потягнув його повз хати, повз сади й городи у порослий кущами й деревами яр.
Ми полинули слiдом.
Мiж кущiв у яру була викопана затишна печерка. У нiй курилося згасающе вогнище, над яким на рогачi- гiлляцi висiв щербатий казанок.
- Овва! Та тут у тебе цiле господарство! - сплеснув руками дядько Микола.- А картопля ж звiдки?
- Та в того ж Бридака в рахунок заробiтку позичив,-усмiхнувся Хихиня.
- Ой, стережися! Впiймає тебе той нелюд - приб'є. За одну картоплину вiн i душу живу не пожалiє.
- Я меткий. Не впiймає,- безтурботно одмахнувся Хихиня.
- Ех, бiдачисько ти, бiдачисько! - похитав головою дядько Микола.- I я ж тобi помогти по-справжньому не можу. Сам же знаєш, що по наймах перебиваюся, щоб мої з голоду не попухли.
- їжте, дядьку, вона давно зварилася, вже й охолола.- Хихиня наштрикнув на гостряк гiлки картоплину i простягнув дядьковi.
- А ти?
- I я,- усмiхнувся Хихиня й собi почав чистити картоплину.- От добре, що бог картоплю створив. Хоч є з кого й нам шкуру дерти. А то все з нас та з нас.
Дядько Микола усмiхнувся гiрко, обняв хлопця, пригорнув до себе:
- Молодець! Не корись лиховi нiколи. Не схиляйся перед долею. Не журись. Журбою долi не подолаєш.
- А я й не журюсь. У менi смiх живе.Отут, коло пупа. Хи-хи! - Хихиня пiдняв сорочку й ляснув себе по животу. Дядько Микола засмiявся:
- Тiльки не згуби смiху. Пiдперiзуйся добре! Потiм очi його враз спалахнули вогнем:
- Нiчого! Нiчого! Прийде час, i всiх отих здирникiв, усiх панiв та пiдпанкiв змете народ, як вiтер полову. 'I треба миром, громадою обух сталить, та добре вигострить сокиру - та й заходиться вже будить...' Не мої слова. Я так сказати не годен. Тараса Шевченка слова...
- Отого, що у Пашковської жив?
- Отого самого, синку. Великого Кобзаря нашого.
- Добрий чоловiк. Усю дiтвору прiорську частував. Цiлий вiз подарункiв, як їхав учора, роздав: I менi сопiлка калинова дiсталася. От стривайте, я вам покажу. Вона в мене у сховку, тут недалеко, у дуплi. Я миттю! - Хихиня пiдхопився й зник за кущами,
'О! Треба зараз! Бо, може, слушнiшої митi й не буде',- майнуло в мене, i я вiдчув, як ураз налилося земною вагою моє тiло.
- Дядьку! - чогось пошепки сказав я.
Дядько Микола обернувся й здивовано округлив очi:
- О! А ти звiдки? Хто такий?
- Про це потiм. Вибачте, нiколи... А зараз слухайте, що я вам скажу. Ваш племiнник, який побiг ото по сопiлку, перед смертю просив сказати вам, що справдилися слова Тараса Шевченка: змiв-таки народ панiв, як вiтер полову, дожив вiн до революцiї i...- Я говорив поспiхом, швидко, щоб встигнути сказати все, поки не прибiг Хихиня.
Очi дядька Миколи округлилися ще бiльше:
- Перед смертю? Що? Що з ним сталося?
- Та не зараз! Потiм. Через багато рокiв... У тисяча дев'ятсот сiмнадцятому...
Я вже думав, що зовсiм заплутався, що дядько Микола нiчого не зрозумiв. Але вiн виявився кмiтливiшим, нiж я гадав.
- А ти хто такий? - примружився вiн на мене.- Циган? Ворожбит? Що майбутнє вгадуєш?
- Нi. Просто виконую його передсмертну волю. Тiльки ви
йому зараз цього не кажiть. Вiн же ще нiчого не знає. Це ж усе
буде через багато рокiв...
У цю мить зашарудiли кущi - надбiгав Хихиня.
Я не хотiв зустрiчатися з ним зараз вiч-на-вiч. Я хотiв зникнути. I я зник... Гу-у-ух!
В грудях у мене гухнуло, перехопило подих, наче я. стрибнув у прiрву.
