'Тополинi дошкiльнята, - подумав я.- Як ота малеча на майданчику. Скiльки-то часу мине, поки вони стануть дорослими тополями?! Я вже й жонатий тодi, може, буду'. Глянув мимохiть на Тусю й усмiхнувся: от якби почула мої думки! .. Ми пiдiйшли до будiвництва.
Мабуть, можна було йти й крiзь ворота (раз, так би мовити, офiцiйно запрошували), але Сурен знайшов у парканi дiрку, i ми по черзi пролiзли крiзь оту дiрку на будiвельну площадку. Як i на всiх будiвельних площадках, на нiй було безлiч рiзних будiвельних матерiалiв. Там дошки, там бочки з вапном, з крейдою, з фарбою, там труби, там купи пiску, гравiю, там паперовi мiшки з смолою, там якесь залiзяччя... Неподалiк вiд пiдйомних кранiв лежали величезнi бетоннi панелi - з двома вiкнами, з вiкном i балконними дверима, зовсiм глухi, без нiчого.
Будинок був панельний. Навiть та, збудована, частина виглядала ще не дуже привабливо - панелi були брудно-сiрi, рiзного вiдтiнку, шви мiж ними кострубато, нерiвно чорнiли. I лише пiд'їзди збудованої частини були гарненько обкладенi рiзноколiрною плиткою. По тому можна було уявити, що й весь будинок стане, колись дуже гарний, як тi, що вишикувались поряд з ним i навпроти.
- Значить, так! Увага! - пiдняв руку догори Сурен.- Триматися разом. Не розбiгатись. Я вiдповiдаю за вас головою. Туди, де крани, й близько не пiдходити. Технiка безпеки. Нам...- вiн знову зазирнув у папiрець, - осюди, в п'ятий пiд'їзд. Дев'ятий поверх. Спотикаючись, ми рушили до п'ятого пiд'їзду.
Так сталося, що по дорозi нам нiхто з будiвельникiв не трапився i нiкому нiчого не довелося пояснювати. Без пригод зайшли ми у пiд'їзд. Сходи були бруднi, заляпанi, але вже з поручнями. Згори чулася пiсня.
- I що я їм говоритиму? - Сурен скривився, наче в нього заболiв зуб.От! Вiн таки переживав.
- Хлопчики! Ну, придумайте щось! Треба його якось виручити. Придумайте! Ну! - Туся обвела нас благальним поглядом.- Думайте! Ну! Думайте! Швидко!
Вона казала 'думайте', а в мене в головi весь час крутилося зовсiм iнше: 'Ех! Злетiв би у неї зараз з ноги черевик i полетiв би униз, а я б кинувся i, ризикуючи життям, на льоту... Або спiткнулася б вона сама, а я кинувся б i... Ну, чому, чому Iгор мiг, а я... Ех! '
Але черевик з ноги у неї не злетiв, i сама вона не спотикалася. Не пхати ж її спецiально... - Треба їм якось перебити, розумiєте, - сказав Iгор Дмитруха. - Що перебити? - спитав Монькiн. - Ну... щоб вони не дуже його розпитували. - Правильно! - вигукнула Туся. - Правильно! - пiдхопив я. Спасокукоцький i Кукуєвицький вiдмовчувалися.
Ми пiднiмалися усе вище й вище, i пiсня лунала все голоснiше. Голоси були дзвiнкi, жiночi. Я вже й слова розбирав. Я добре знав цю пiсню. У нас її любили спiвати. 'Ой, дiвчино, шумить гай'. Вiдома українська жартiвлива народна пiсня. Дуже пiдходяща для будiвельникiв. У нiй якраз зачiпається, як говорив дiд Грицько, квартирне питання. Пам'ятаєте: Не пiду я за тебе: Нема хати у тебе, у тебе. А вiн їй: Пiдем, серце, в чужую, Поки свою збудую, збудую. А вона йому категорично: Постав хату з лободи, А в чужую не веди, не веди.
Коли ми пiднялися на дев'ятий поверх, саме оцi слова й спiвалися.
'Нiчого собi хату з лободи ставлять', - подумав я, позираючи крiзь вiкно дев'ятого поверху вниз, де пiдйомний кран поволi пiднiмав од землi величезну бетонну панель з двома вiкнами. Дверей у квартирi, звiдки лунала пiсня, ще не було, самi лутки.
Ми зайшли слiдом за Суреном у коридор, а потiм у велику кiмнату.
Кiлька молодих жiнок у спецiвках, спiваючи, штукатурили стiни. Дуже ловко накидаючи кельмою на стiну розчин, вони рiвняли його довгастими дошками так ритмiчно, плавно, у такт пiснi, що ми задивилися. Та от нас побачили, i пiсня враз увiрвалася.
- Ой! Суренчик! - радiсно скрикнула чорнява бистроока жiнка й кинулась до Сурена.- Прийшов-таки, любочка моя! А я вже боялася... Це твої однокласники? Здрастуйте, здрастуйте, дорогi! Жiнки одразу обступили нас, привiтно смiючись. - Ой, який симпатяга! - Герой! - Цибулька моя! Артистичок! - Рибочка! ..
Звичайно, все це адресувалося Суреновi. До нас лише мелькома ввiчливо усмiхалися. Сурен почервонiв, нахмурився й закопилив губу. Ми безпорадно перезиралися. Ну, що, що ми могли тут зробити?
- Ну, досить, дiвчата, досить! - владно сказала гарна струнка молодиця з бровами, наче пташинi крила.- Зовсiм хлопця засмикали.
- То ти, бригадире, швидше клич свого Бондаренка! - гукнула до неї моторна веснянкувата дiвчина.- Бо їсти ж хочеться! - Вона скуйовдила Суреновi чуб.- Через тебе, Джигарханянчику, навiть обiдню перерву перенесли.
- Ну, давайте лаштуйтеся, а я...- бригадир вийшла на балкон, а жiнки заходилися розпаковувати свої сумки, що стояли, накритi брезентом, у коридорi. Ми вийшли на балкон слiдом за бригадиром.
- Доведеться трохи зачекати, - обернулася вона до нас.- Зараз їх турбувати не можна.
Пiдйомний кран уже пiднiс панель над будинком i тепер повiльно опускав її на стiну ще не зведеної секцiї. Там, куди опускалася панель, стояли двоє монтажникiв у брезентових робах i в касках. Один високий, дужий, другий .нижчий, з електродом електрозварки в руцi.
Високий пiднятою догори рукою у лапатiй брезентовiй рукавицi подавав кранiвниковi сигнали: 'Майна! ', 'Вiра! ', 'Лiво! ', 'Право! ' I кран поволi-поволi опускав панель на стiну.
От високий монтажник схопив обома руками панель, хитнув щосили, направляючи, i панель щiльно стала на мiсце.
Нижчий монтажник одразу схилився, i, наче новорiчнi бенгальськi вогнi, посипалися з-за панелi iскри...
Щойно на тому мiсцi була пустота, порожнява, крiзь яку виднiлося синє небо з бiлою хмаркою i далекими пташками, що ширяли у висотi, i враз ця порожнява перестала iснувати, замiсть неї був шмат стiни з двома вiкнами. Буквально на моїх очах будинок вирiс на два вiкна.
I раптом я подумав, що так само, хоч i не так; звичайно, швидко зводився увесь Київ. Вiками. Спершу дерев'янi зруби прадавнiх слов'ян, потiм першi кам'янi тереми, потiм Софiя, Лавра, Золотi ворота, Подiл, Печерськ, Верхнє мiсто... Нищився ворогами-нападниками, руйнувався негодою, вiтрами й часом. I знову зводився, вiдроджувався, розбудовувався. Щоб стояти вiчно i дивувати свiт красою своєю. I все це робили звичайнi людськi руки. Руки простих київських будiвникiв од найдавнiших часiв до сьогоднi, до отих двох монтажникiв i кранiвника, якi щойно поставили панель з двома вiкнами. Як швидко вiн зростає зараз, Київ!
Ще зовсiм недавно, кiлька рокiв тому, тут була оболонь, за плавнi луки з озерами, пасовиськами i сiножатi. А тепер... Нове мiсто - сучасне, з хмарочосами бiлими, з широченними проспектами (на другий бiк i не догукаєшся! ), з площами i бульварами.
- Василю! Гурген! - голосно загукала молодиця-бригадир.- Давайте сюди! Прийшов!
У вiкнах щойно поставленої панелi з'явилися монтажники (в одному високий, у другому нижчий), замахали нам привiтно руками. - Го-го! - це високий. - Вах-вах! - це нижчий.
Бригадир зайшла в кiмнату i приєдналася до жiнок, якi розкладали на пiдвiконнях бутерброди, огiрки, помiдори, яблука, пляшки з кефiром, термоси з чаєм та кавою. Ми лишилися на балконi.
Сурен кривився так, наче з'їв зелене яблуко. Вiн мовчав, тiльки раз у раз махав рукою.
Ми спiвчутливо позирали на нього - поки що придумати ми не спромоглися нiчого.
- Го-го! - басовито залунало з кiмнати, яка сповнилася гамором, смiхом, голосами i враз стала тiсною. Монтажники в касках, у брезентових робах з широкими поясами, на яких дзвенiли запобiжнi ланцюги, хапали бутерброди, нахильцi пили кефiр, хрумкали яблука. - А де ж наш Джигарханян? - Ану показуйте! - Де кiнозiрка? - Давайте його сюди! Сурен втягнув голову в плечi й завмер.
У балконних дверях з'явилися тi двоє монтажникiв, якi тiльки-но монтували панель (я вже зрозумiв: нижчий - то був Суренiв тато, а вищий його друг бригадир Бондаренко). Мить - i Сурен i всi ми уже в кiмнатi.
- Увага! Увага! - забасив Бондаренко.- Творча зустрiч юного кiноактора Сурена Григоряна з бригадами штукатурiв i монтажникiв, де працюють його батьки, оголошується вiдкритою. Усi весело зааплодували. I тодi запала тиша. Сурен стояв посеред кiмнати, червоний i розгублений. Ми, нiкому не цiкавi, збилися коло дверей.
- Ну, Суренчик, ну, не соромся, ну, розкажи про зйомки, - лагiдно припрошувала мама. - Ну! Сурен-джан! - прохально схиляв голову набiк тато.
- Ну, ти ж так цiкаво нам дома розказував, - схилявся до нього Бондаренко.- Ну, не соромся, чого ти! Тут
