же усi свої. Ну! Але Сурен мовчав. Тiльки все нижче й нижче опускав голову. Як я розумiв його! Як менi це було знайоме!
У мене теж таке було. На екзаменi. В п'ятому класi. Коли несподiвано, саме як менi вiдповiдати, на екзамен прийшов iнспектор райвно... Я все знав. Але я не мiг вимовити нi слова. Я стояв i мовчав як пень, ї нiчого не мiг з собою вдiяти... Довелося перескладати на другий день, коли iнспектор' поїхав. Навiть батько й мати iнодi не розумiють найпростiших речей.
Туся подивилася на мене з такою мольбою, що менi аж защемiло в серцi. 'Ну, зроби, зроби що-небудь! ' - благав її погляд.
Чогось вона дивилася тiльки на мене. Не на Iгоря, не на когось, тiльки на мене.
'Що ж зробити? Що зробити? Що?' - гарячкове стрибало у мене в головi. I тут в уявi моїй несподiвано спливла Гафiйка Остапчук. I Менi стрельнуло... - О-о-о! - щосили закричав я, схопившись за вухо. Всi враз обернулися до мене. - Що? Що таке? - О-о-о-о! ..- волав я, тримаючись за вухо i мотаючи головою. - Та ти що? Що з тобою?- перша кинулась до мене Суренова мати. - О-о-о! ..- не вiдповiдаючи, голосив я. Всi обступили мене. - Та що ти? Що з тобою, хлопчику? Що тобi болить? Вухо? Що таке? Але я не вiдповiдав. Тримав паузу, як кажуть артисти.
Треба було тягти час.
Я тiльки мотав головою, тримаючись за вухо. I то волав на повний голос, то переходив на тихе скiмлення i подавав сигнали, як супутник: Пi-пi-пi-пi-пi! ..
Нарештi, коли тримати паузу було б уже безглуздям, я прохопився: О-о-о! .. Щось у вухо залетiло! О-о-о! .. Ш-т-пi-пi-пi! .. О-о-о! .. I раптом, повернувшись до Монькiна, тицьнув на нього пальцем: - Це вiн! Вiн менi щось укинув! О-о-о! .. Мстива все-таки iстота - людина!
Монькiн отетерiло роззявив рота... I тут блискавично зреагував Iгор Дмитруха.
Щоб Монькiн не встиг нiчого сказати, Iгор розмахнувся, нiби хотiв ударити його портфелем по головi. - Ой! - скрикнув Монькiн. - А що ж ти зробив? Бачиш, як людина страждає! - з благородним гнiвом вигукнув Дмитруха. Вийшло все дуже натурально. I тут до мене кинувся Сурен. - Його треба до лiкаря! Негайно! Негайно! Ходiмо! Швидше! - i почав тягти мене на сходи. I цим; зiпсував усю натуральнiсть. Вiдчувши фальш, я розгублено замовк. Запанувала тиша. Дорослi почали перезиратися й ледь помiтно усмiхатись. - Ну, як?..- несподiвано схилилася до мене дружина Бондаренка.Може, вилетiло? Дiватися було нiкуди. - О! .. Вилетiло! ..- з радiсним здивуванням, наче справдi вiдчувши полегшення, усмiхнувсь я. Всi зареготали. Але справу було зроблено.
- Ну, гаразд, бiжiть, - махнула нам рукою дружина Бондаренка. А сам Бондаренко пробасив: - Творчу зустрiч юного кiноактора з будiвельниками на цьому оголошую закритою! Всi знову зареготали. Коли ми вийшли з будiвельної площадки, Сурен вигукнув: - Ну, Степанян! .. Ну! .. Я скромно опустив очi:
- Та при чому тут я? Це ж вiн менi справдi...- я кивнув на Монькiна. Та ну?! - Сурен недовiрливо обвiв усiх поглядом. - Точно! - сказав я. Дмитруха мовчки одвернувся.
Треба ж було якось компенсувати Монькiну отой замах портфелем. Нi за що нi про що мало не постраждав хлопець. - Ну, Монькiн! .. Ну, молоток! ляснув його по плечу Сурен. Монькiн тiльки усмiхнувся - вiн не став заперечувати. А менi нагородою був довгий вдячний погляд Тусi Мороз. У метро на Сурена напало пiзнє каяття:
- У-у-у! .. Телепень я, телепень! - бив вiн себе кулаком по головi.Ну чого, чого я їм не розказав про зйомки? Чого? Вони так просили, а я... у-у-у, слабак! Ми розумiюче усмiхалися. I знову в моїй уявi опливла руда Гафiйка Остапчук. Чесно кажучи, це ж не я, це ж вона виручила Сурена.
Це вона колись влаштувала отаке з вухом на уроцi, не приготувавши домашнього завдання. I саме тим полонила моє серце вигадника i жартуна.
... Гафiйка стояла на осоннi, приставивши до очей козирком руку.
Потiм помахала менi, прощаючись, i почала вiддалятися, вiддалятися, вiддалятися... I раптом я вiдчув, що у мене зникло почуття вини перед нею. Наче вона пробачила менi.
РОЗДIЛ XX
Прощання з Суреном. Екскурсiя на кiностудiю.
Чому я не став спiваком. 'Що вiн тобi сказав?'
Сьогоднi ми прощаємося з Суреном.
Одразу пiсля урокiв до школи пiд'їхав автобус кiностудiї iменi Довженка, якого прислав за нами режисер Сурена Вiктор Михайлович. Вiн запросив нас усiх, увесь клас i вчителiв, на екскурсiю по кiностудiї i на прощальний обiд.
З нами поїхали i Лiна Митрофанiвна, класний керiвник, i Тiна Гаврилiвна, i Ольга Степанiвна, i Iрина Володимирiвна, i Олександр Iванович, i навiть завпед Вiра Якiвна. Звiсно, на кiностудiю всiм цiкаво поїхати.
Режисер Вiктор Михайлович, веселий жвавий дядечко з сивим волоссям i засмаглим, майже чорним обличчям, довго водив нас по кiностудiї. Спершу показував територiю, потiм павiльйони. Територiя була дуже гарна, всуцiль обсаджена деревами, наче парк. Велику частину її займав прекрасний яблуневий сад, власноручно посаджений славнозвiсним кiнорежисером Олександром Довженком, чиє iм'я носить кiностудiя. Навiть справжнiй ставок був з плакучими вербами i очеретом. А за ставком великий штучний басейн з водою, за яким височiла здоровеннецька стiна, а на нiй... намальоване небо - блакитне небо з бiлими хмарками. То був спецiальний басейн для комбiнованих зйомок, пояснив нам Вiктор Михайлович. На ньому пускали макети кораблiв, влаштовували морськi бої, бурi, шторми та iншi морськi неприємностi, якi в натурi зняти неможливо. Потiм вiн повiв нас у павiльйони.
Павiльйони були величезнi. Стелi, помережанi сплетiнням залiзних рейок, губилися в темрявi десь високо-високо вгорi. А внизу стояли декорацiї якихось шматкiв квартир, розрiзаних то вздовж, то впоперек сiльських хат, вулиць i подвiр'їв...
В одному павiльйонi ми навiть побачили здаля зйомку. Декорацiя зображувала частину якогось заводського цеху. Бiля верстата, яскраво освiтлений величезними прожекторами (якi називаються ДIГи), стояв молоденький хлопчина, а до нього йшла дiвчина. Але дiйти нiяк не могла, бо режисер, абсолютно лисий, у темних окулярах, весь час її зупиняв, кричав: 'Стоп! ' - i гнав назад. I знову вона починала йти, i знову вiн кричав: 'Стоп! ' - i, розмахуючи руками, щось їй пояснював.
А оператора, який з кiнознiмальним апаратом наїжджав по рейках на платформi їй назустрiч, двоє дядькiв у спецiвках терпляче вiдтягали назад.
Коли ми тiльки зайшли у цей павiльйон, Олександр Iванович, наш учитель працi, побачивши верстат, приглушено вигукнув:
- О! 16К-20! Унiверсальний токарно-гвинторiзний верстат. Виробництво заводу 'Червоний пролетар'! Я на ньому працював!
I стiльки було радiсної нiжностi в його голосi, наче вiн зустрiвся з другом дитинства.
А потiм Вiктор Михайлович завiв нас до великої кiмнати, де був накритий довгий стiл, бiля якого поралися дiдусь Сурена Акоп, такий же довгоносий i симпатичний, тiльки лисуватий i з маленькими вусиками, а також двоє якихось молодикiв у джинсах i яскравих куртках, певно, асистенти Вiктора Михайловича.
На столi стояли вази з усякими бутербродами, з цукерками, з тiстечками, з яблуками, пляшки з 'пепсi- колою', лимонадом i мiнеральною водою.
Всi сiли за стiл, поналивали собi в бокали, хто що хотiв. А тодi пiдвiвся Вiктор Михайлович i сказав:
- Товаришi! Менi дуже приємно приймати друзiв i однокласникiв, а також вчителiв нашого дорогого Сурена, Суренчика, як ми його називаємо. Ми всi, вся зйомочна група - i я, i головний оператор, i директор картини, i весь творчий склад, робiтники, електрики, освiтлювачi - всi за цей мiсяць дуже полюбили його. Вiн надзвичайно щирий, я б сказав, органiчний хлопчик. I наполегливий, роботящий. Працювати з ним було радiсно. I робота його в нашiй картинi, я б сказав, надзвичайно цiкава. Картина ще не готова. Не знаю, якою вона вийде. Але все одно робота Суренчика на сьогоднiшнiй день, я б сказав, - окраса вiдзнятого матерiалу. I я сподiваюся... Тьху! Тьху! Тьху! - режисер повернув голову налiво i швидко тричi тьхукнув через лiве плече, - що все буде гаразд. Дорогий, Суренчику, звичайно, далеко-далеко не всi, хто знiмається у дитинствi в кiно, стають потiм кiноакторами. Бiльшiсть не стає. Тому не думай, що твiй життєвий шлях уже визначився, що ти вже кiноактор. Нi! Але якщо трапиться так, що ти все-таки станеш актором (а такi випадки iнодi бувають, наприклад, Лена Проклова), то я дуже хотiв би мати можливiсть ще раз зяяти тебе уже дорослого у своєму фiльмi. Хай тобi щастить, любий мiй! ..- Вiктор Михайлович обняв i поцiлував Сурена. Всi зааплодували.
