- Бувайте здоровi, дiду! Хороший ви... Я завжди знав, що ви хороший...
- Iди-йди! - буркнув дiд, Хiба вiн знав, що то прощається з ним Кукурузо на двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв...
На вулицi я приєднався до Кукурузо.
Мовчки дiйшли ми до рiчки, мовчки сiли в човна i мовчки попливли у плавнi.
Тiльки Собакевич, бiжучи за нами, весело гавкав i намагався вхопити за литку то мене, то мого друга. Не розумiло урочистостi моменту дурне собача!
Не проронивши жодного слова, допливли ми до острова.
У мовчаннi перенесли всi речi на галявину до куреня.
I от востаннє стоїмо на березi коло човна. Похнюпившiйсь довбаємо носками черевикiв землю. Стоїмо i зiтхаємо. Треба прощатися, а ми не знаємо, що кажуть у таких випадках на прощання. Адже не на день ми прощаємось, не на мiсяць, не на рiк навiть, а на цiлих двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв. Ще нiхто в свiтi не прощався на так довго.
Кукурузо нахилився до Собакевича, почухав за вухами, взяв його передню лапу, потиснув:
- Прощай! Я б тебе тут залишив, але й сам не знаю, як у мене з харчами буде... Не бiйсь... Павлуша тебе в обиду не дасть. Ти ж, Павлушо...
- Аякже!.. - не дав я йому договорити.
I змовк, думаючи, що б же йому ще таке сказати заспокiйливе на прощання.
- А тi двоє таки не шпигуни, - сказав я. - Справжнi шпигуни нас придушили б отам у кукурудзi. I нiхто б не знав. Вони ж точно тепер знають, що ми за ними стежили. Так що не переживай - нiхто про нас все одно б нi в газетi не написав, нi по радiо, нi тим паче по телевiзору...
Але Кукурузо на це нiчого не вiдповiв.
I знову ми стоїмо й мовчимо.
- Ну так що? Давай їдь уже! - не витримує нарештi Кукурузо.
- А ти що, поспiшаєш? - кажу я.
- Та нє, я нiчого, але взагалi... Тобi ж додому треба. Хлопцi, мабуть, у футбола зараз на вигонi гуляють.
- Та! - махаю рукою. Мовляв, не потрiбнi менi нi футбол, нi хлопцi. А сам думаю: 'Невже оце Кукурузо нiколи в футбола бiльше не гулятиме? От бiдний хлопець!' I так менi його жаль стало! Такий же вiн воротар добрий був! Справжнiй Лев Яшин мiг з нього вирости.
Зiтхнув я, полiз у кишеню i витяг свого складаного ножика.
- На, - кажу, - тобi пригодиться Ти ж знаєш, який це ножик. Як бритва. Такого нi в кого нема. А в тебе якийсь чепелик.
Кукурузо аж почервонiв iз задоволення. Вiн завжди заздрив менi через оцей ножик i мiнятися не раз пропонував, та я не хотiв Але тепер хай йому буде, раз вiн у футбола не гулятиме i в самотностi житиме.
Я ще раз лiхнув, полiз у другу кишеню i дiстав коробочку з-пiд сiрникiв. Там лежали гачки для удочок, якi подарував менi батько. Прекраснi гачки! Цiле багатство длл рибалки. I маленькi - на верховодок, плiток та карасiв, i бiльшенькi - на йоршiв, окунiв та лящiв; i великi - на щупакiв, линiв, коропiв. I зовсiм великi - трiйчастi - на сомiв та iншого риб'ячого звiра.
- Лови, - кажу, - на здоров'я. Рибою ти тепер забезпечений. Тiльки знаєш, як я до тебе колись приїду, то й менi даси половити. Дуже я звик до цих гачкiв.
Чого я так сказав - не знаю. Я ж ще й разу не ловив ними. Мабуть, усе-таки шкода менi було тих гачкiв. Навiть бiльше, нiж ножика. Кукурузо вiдчув це:
- Та нащо. Не треба. В мене ж єсть.
Але не мiг вiдiрвати захоплених очей вiд коробочки. Хiба стане в людини сили вiдмовитися од такого подарунка? Нi, не шкода менi гачкiв! Кукурузо ж лишається на безлюдному островi сам один, як отой зуб у ротi дiда Салимона I нiхто його бiльше не побачить. Навiть листа йому написати не можна. Авжеж, не можна. У нього ж нема адреси. У всiх людей на свiтi є адреси, а в нього немає. Ця несподiвана думка схвилювала мене.
- Слухай, - кажу, - так не можна. Виходить, у тебе тепер немає адреси.
- Ну то що?
- Як - 'ну то що'? Адреси немає, розумiєш! Виходить, нiби ти взагалi не живеш на свiтi.
- А що ж я можу зробити? - розгубився Кукурузо.
- Треба негайно якось назвати острiв. Буде назва, тодi й адреса буде.
- Давай. Я хiба що - проти? А як?
- Хiба я знаю? Острови по-рiзному називаються. Острiв iменi Врангеля, острiв Мадагаскар, острiв Таймир. Нi, то, здається, пiвострiв. Ну, як-небудь так.
- Ну, хай буде острiв Мадагаскар. Гарна назва. Менi подобається.
- Так уже ж е Мадагаскар. Треба, щоб така назва, якої ще нема.
Кукурузо задумався. Довго ворушив губами, мабуть, перебираючи в умi назви. Потiм сказав:
- А знаєш що - хай буде iменi Переекзаменовки. Переекзаменовка мене сюди привела, i хай буде iменi отої клятої переекзаменовки. Такої назви ще нема - ручаюсь.
Я не став сперечатися. Так на картi свiту (хоч про це ще нiхто не знав) з'явилася нова географiчна назва - острiв Переекзаменовки. Хтозна, може, колись у майбутнь'ому школярi навiть вчитимуть про це на уроцi. 'Острiв Переекзаменовки. Знаменитий тим, що на ньому провiв у самотностi майже тридцять рокiв учень п'ятого класу Робiнзон Кукурузо'. I якийсь телепень одержить двiйку за те, що не знатиме цього.
- Не дрейф, Робiнзоне, все буде гаразд, - бадьоро сказав я. - На такому островi не те що двадцять вiсiм - сто рокiв прожити можна Аби риба клювала.
- Я теж так думаю.
- Ну, прощай!
- Прощай.
Я кинув у човен Собакевича, сiв сам.
Кукурузо раптом зiтхнув i тихо сказав:
- Ти пробач менi, Павлушо, що я позаторiк тебе при всiх у калюжу пхнув. Пробач.
Я теж зiтхнув i сказав:
- I ти пробач, що я тодi, пам'ятаєш, твого картуза на вербу закинув. I взагалi пробач, коли що не так.
- Прощай! - сказав Кукурузо.
- Прощай! - сказав я i одiпхнувся нарештi од берега.
Останнiй зв'язок Робiнзона Кукурузо з людьми обiрвався Вiн лишився один на безлюдному островi.
Тепер навiть якби вiн i схотiв повернутися додому, вiн би не змп цього зробити сам, без сторонньої допомоги. Бо в нього не було човна. А без човна вибратися з наших плавнiв неможливо - потонеш, як слiпе кошеня.
Я пропонував, щоб вiн залишив собi нашого 'пiдводного' (ми ж будь-яким човном могли скористатися для переправи на острiв), але вiн категорично вiдмовився.
- Це несерйозно, - сказав вiн. - Це було б нiби якась прогулянка: набридло - вернувся. Якби у Робiнзона був транспорт - чорта лисого вiн сидiв би так довго один на островi! Не, треба по-справжньому. Нiяких човнiв, нiякої можливостi повернутися.
Героїчна був людина Робiнзон Кукурузо.
РОЗДIЛ XV
Перший день на островi iменi Переекзаменовки. Роздiл, розказаний Робiнзоном Кукурузо своєму другу i однокласнику Павлушi
Так-от як одштовхнувся ти ото вiд берега i поїхав, i як зник уже за очеретом, тiльки жмурки на водi вiд човна лишилися то така тиша раптом настала - нiколи я такої тишi не чув (навiть тодi, коли вуха менi пiсля першого з берданки пострiлу позакладало). Стою я й не дихаю, мов закам'янiв. Тиша-тиша.. I тiльки небо, здається, дзвенить, - нiби величезною голубою мискою мене накрито. I я пiд тiєю мискою один, мов мишеня пiд ситом, i дiваться нiкуди.
Стою я i, що робити, не знаю. I поспiшати менi не треба, i робити нiчого. Хоч стiй, хоч через голову перекидайся - все одно. Нiхто не бачить, нiкому до цього нема дiла.
Погано менi було. I головне, ота клята думка, що сам я звiдси не виберуся. Хоч кричи, хоч бийся головою
