об дерево - нiчого не допоможе. Я б не знаю, що робив, якби не вiдчув раптом, що хочу їсти. Ти пам'ятаєш, я так хвилювався i поспiшав, що дома добре й не поснiдав. Це одразу мене до тями привело. Харчiв я вирiшив поки що не чiпати - хто там зна, що воно далi буде. Вирiшив наловити риби. Вибрав мiсцину пiдходящу, розмотав удочки, наживив, закинув. Жду. Сиджу, на поплавцi дивлюсь i жду. Жду, жду, жду... Поплавцi - анi шелесь. Не ворухнуться навiть. Не клює. Я вже й плював на черв'якiв, i мiняв їх, i з мiсця на мiсце переходив - нема кльову й квит. А голод мене дедалi дужче розбирає. Сиджу я, слину ковтаю i шепочу: 'Клюйте, рибоньки! Клюйте, будь ласка! Я ж їсти хочу'. А поплавцi, мов цвяхи з дошки, - стирчать собi просто з води i все. Нема риби. Плаває мiй снiданок пiд водою i нiяк його не дiстанеш. Нервую я, раз у раз вудочки смикаю, та тiльки черв'яки на гачках витягаю. Хоч самих черв якiв їж. Тьху!
Сам розумiю, що час непiдходящий для лову, знаю ж прекрасно, що клює або рано-вранцi, або надвечiр, та не легше менi вiд цього. Не чекати ж до вечора - живiт же пiдтягне, зовсiм охляну. Кiнчилося тим, що зачепив я гачком за корч i льоску обiрвав. Пропав гачок - один з кращих, що ти менi подарував. Розсердивсь я, плюнув i пiшов до торби з харчами - не мiг бiльше терпiти. Як допався - пiвторби вмолов. Наiвся, як дурень мила. Лiг голiчерева на галявинi, дрiмати почав i заснув непомiтно. Довго, мабуть, спав, прокинувся, бо вiдчув, що пече. Сонце палить - шкварчить на небi, мов яєчня на сковородi. Мацнув себе - щоки вогнем горять. Обпiкся я на сонцi. Пiшов умився - пече. Мокрої землi приклав - пече. Згадав - сметаною або кисляком треба. Та де ж її взяти - сметану! Отодi я вперше вiдчув, що безлюдний острiв - це безлюдний острiв, а не наш колгосп 'Свiтла зоря', де сметани цiлi ставки. А менi б зараз хоч ложку, хоч пiвложки. Ох же ж пече! Залiз я в курiнь. Темно в ньому, холодок. Полежав я трохи, та хоч пече, але жити ж треба Не можна ж двадцять вiсiм рокiв у куренi пролежати. Вилiз я, взяв сокиру, ножа твого i пiшов вирiзати топорище.
Знайшов добру суху гiлляку, вирiзав топорище, почав обстругувати ножем i раптом скабку в пучку загнав. Та таку болючу - пiд самий нiготь. Зразу пальця в рот. Смокчу - не висмоктується, зубами давлю - не видавлюється. Голкою б оце, голкою б одразу вийнялася... 'А дульки! Дульки не хочеш? сам собi iз злiстю. - У село за голкою треба бити. Бiжи, чого ж ти не бiжиш?' Трохи не заплакав я вiд безсилої лютi - таку потрiбну рiч, як голка, забув. Узяв гачка рибальського, почав колупати. Але дуже колупати боюсь. Там же на кiнцi гачка зазубрина: як заженеш, то мало того, що iз скабкою, ще й з гачком у пальцi ходитимеш. Ох i попомучився! Аж мокрий став. А скабку так-таки всю й не вийняв - маленький кiнчик лишився. I потiм довго болiло. Добре, що хоч не нарвало.
Сонце почало сiдати, i я знову вiдчув апетит. На торбу навiть дивитися боявся, бо знав, що як пiдiйду до торби, то завтра доведеться землю гризти. Риба, тiльки риба могла врятувати мене вiд голоду. Я знову закинув удочку. I на цей раз менi пощастило. Ох, Павлушо, як я зрадiв, коли витяг нарештi першого пiчкура! Вiн був маленький, як палець, але вiн був дорожчий менi за отого пiвметрового щупака, що ми з тобою впiймали минулого лiта. Вiн трiпотiв на гачку, а моє серце трiпотiло у грудях. Я навiть поцiлував його, отого пiчкурика. Потiм пiшли окунцi, краснопiри, карасики... Я так захопився, що не звернув уваги, як перекинулась банка з черв'яками. А коли помiтив-вони розповзлися по всьому берегу. Я аж пiдскочив. Йой! Це без черв'якiв i риби не буде Куди ж ви тiкаєте, черв'яки?! На кого мене покидаєте, дорогенькi?! Кинувся я перед ними навколiшки, почав повзати по берегу i ловити. Та бiльшiсть уже в землю поховалися. До того ж темнiти почало. Ледве я чверть банки вiднайшов... Рибу бiльше не ловив, вирiшив черв'якiв економити.
Розклав я багаття, почистив оту дрiбноту, що впiймав, заходився юшку у старiй каструльцi варити. Варю я i бачу, що дуже щось швидко вода википає весь час доливати доводиться. I пiд дном щось шипить i шкварчить. Придивився - аж то моя каструля тече-протiкає. I як же я ранiше не помiтив, що там дiрки! Мало не заплакав з горя Що ж я тепер робитиму? У такiй же каструлi тiльки глину мiсити, а не юшку варити. Це ж решето, а не каструля. А iншої в мене нема i взяти нiде. На безлюдному островi я.
Добре було Робiнзону Крузо. Все потрiбне викидало йому на берег море пiсля кораблекрушенiй. Геть усе чисто, навiть грошi. Захотiв дванадцять сокир - на тобi дванадцять сокир. Захотiв сорочки шовковi - на тобi сорочки шовковi... А менi хоча б одну каструлечку, що не тече. Хоча б одненьку! Та де там. Хiба дочекаєшся тут, у плавнях, кораблекрушенiя! Хоч сто рокiв жди! Ото потерпiв кораблекрушенiє київський мисливець Папуша, втопив рушницю, та яка менi з цього користь. У мене своя берданка є. А то ще колись дiд Салимон у райцентр на базар картоплю вiз i перекинувся. Та хiба вiн дасть добру пропасти - до пiвночi бороду у водi мочив, по картоплинi з дна визбирував. Потiм тиждень черепашок i водоростi вичiсував з бороди. Нi, на кораблекрушенiє менi годi й надiяться'
Посьорбав я з огидою недовареної юшки, яка ще не встигла витекти, пожував напiвсирої риби i сиджу.
Вже зовсiм стемнiло, i нiч кашкета свого чорного менi на очi насунула. Навiть зорi на небi не видать - хмарно. Тiльки вуглинки в догорiлому вогнищi жеврiють. Ти ж знаєш, я не боягуз, але... У животi холоне й звiдти в серце страх прокрадається - слизький i противний. Треба щось робити, бо зараз вiн усе серце огорне и нiкуди не дiнешся. Полiз у курiнь, намацав лiхглрика, засвiтив. Знаишов зошита свого з української мови (ти ж знаєш, я i зошити, i 'Граматику' про дiдове око взяв - буцiмто у тiтки вчитиму). Олiвець вiдшукав у торбi.
Тебе дивує, правда, чи, бува, не уроки я вчити зiбрався? Нi! Щоб ти знав - Робiнзон Крузо на островi щоденника писав, записував усi подiї, якi з ним траплялись. Що ж, я гiрший за нього? Я теж, як i вiн, на островi. А на островi без щоденника не можна.
Ну, пiдряд писати, ти ж знаєш, я не можу. Я тобi не письменник. Навiть бiльше - я по письму переекзаменовщик. Вирiшив я коротенько записувати тiльки факти - поганi й хорошi. Провiв у зошитi посерединi лiнiю, роздiлив таким чином аркуш на двi половини - лiву й праву. У лiвiй зверху написав 'Пригоди' (це хороше, це для мене, ти знаєш, взагалi у життi головне, заради цього я й на острiв висадився, без пригод моє життя - не життя, особливо на островi). У правiй половинi написав зверху 'Неприємностi' (що ж поробиш, як трапляються).
Довго я думав, довго гриз олiвця i нарештi, написав. От що в мене вийшло.
Пригоди 1.
Наловив риби i з'їв.
Неприємностi
1 Обпiкся на сонцi
2. Загнав пiд нiготь скабку.
З Загубив гачка (одного з кращих).
4. З'їв пiвторби харчiв.
5 Втекли майже всi черв'яки
6. Протiкає каструля, i я не знаю, в чому юшку варитиму (хоч у жменi вари).
Як бачиш, пригод одна i та манюня, як той пiчкурик. А неприємностей аж шiсть, i всi здоровеннi, як акули.
Все оце я писав, лiктем притискаючи зошит до колiна i чвиркаючи собi над вухом лiхтариком, бо вогнище вже догорiло, а розпалювати знов менi не хотiлося (тiльки не думай, нiби через те, що по хмиз треба було йти у темнющi непривiтнi заростi!).
Лiхтарик у мене, ти ж знаєш, 'динамiчеський', вiчний, нiяких батарейок не треба. Але оте чвиркання... Чвиркаєш - є свiтло. Не чвиркаєш - нема свiтла. Або чвиркай i пиши. Або не чвиркай i не пиши. Я чвиркав. Пiвгодини пiсля того менi у вусi гуло. I рука задерев'янiла, наче я лiктем об край столу стукнувся.
Написав я i думав, що все - день скiнчився i бiльше нiчого не буде.
Спати менi не хочеться - вдень виспався. Вийшов я, сiв на березi, охопивши руками колiна, i думки рiзнi в головi снуються: про село, про школу, про тебе (що це ти там зараз поробляєш, - спиш уже, мабуть)...
Рiжок мiсяця з-за хмари виткнувся, - мов шабля козацька, - висвiтлив плесо срiбним присмерком.
Невидимi качки просвистiли-прошумiли крильми над головою, i тихо. Вiтру нема, i навiть завжди шурхотливi очерети мовчать, не шепочуться мiж собою. Я дивлюсь собi на воду i думаю.
Аж раптом тiнь упала на плесо: довга-довга, бо якраз проти мiсяця. З-за очеретiв виплив човен - без згуку, без жодного плеску, як мара. I це було найстрашнiше (мов увi снi!). У човнi на повний зрiст стояв хтось високий i довгим веслом нечутно правив. Я заклiпав очима - чи не привидiлось. Нi! Човен линув прямо до острова. Збiльшувався, збiльшувався, як на екранi кiно; попiд самим берегом звернув i зник за прибережними кущами. Серце моє забухкало в грудях, аж земля здригнулася. Хто то?! Хто то вночi у плавнях? Водяник? Вiдьмище? Нечиста сила?.. Та що це я? То ж тiльки старi баби неосвiченi в них вiрять. А
