Дубліні Крішан носив європейський костюм, тож не дивно, що я не відразу впізнав його.
— Крішан! — закричав я, махаючи рукою.
Індус запримітив мене, гоставив на землю саквояж і схилився у традиційному поклоні, склавши долонями руки перед собою.
Біля доктора Прасада стояв опасистий, приземкуватий чоловік у сорочці кольору хакі, у коротких штанах, що відкривали криві ноги у білих гетрах, взуті в міцні черевики. Натягнутий на самісінькі очі білий корковий шолом дозволяв розгледіти лише пишні руді бакенбарди. Одне слово, Джон Буль. Він розмахував стеком і кричав на смаглявошкірих юнаків і підлітків, які з’юрмилися коло стіни пакгаузу.
— Це стивідор[73] Бомбейського порту Джоб Мердок, — пояснив капітан Смолвуд. — Особа вельми поважана: від нього залежить, як швидко нас розвантажать. З цими колоніальними чиновниками слід бути ввічливим і якомога обережнішим. Почуття власної гідності у них гіпертрофоване, і вони полюбляють стромляти носа куди не слід. Моя порада — запропонуйте йому як презент дві-три пляшки «Смирновської», і всі митні формальності буде одразу полагоджено.
Я передав зміст нашої розмови Шведову, він підкликав Твердохліба, Роман розуміюче кивнув і щез у каюті.
Крішан міцно обняв мене. Поцікавився, як минула подорож. Я описав у кількох словах наш шлях з Одеси в Бомбей. Докладну розмову ми вирішили перенести на вечір.
Носильники забігали з нашим багажем, усім своїм виглядом показуючи, що дивуються білим сагібам, які допомагають їм складати важкі дерев’яні й металеві ящики біля пакгаузу, носять саквояжі, баули, шкіряні та брезентові сумки. А коли отримали від Твердохліба за свою роботу десять фунтів на всіх, їх здивуванню не було меж.
Найменший із підлітків несміливо підійшов до Романа:
— Бакшиш, сер…
— Буде й бакшиш. Ех діти, діти…
Колишній матрос обдарував хлопчину цукром. Знайшлись у нього подарунки і для інших носильників.
Один з юнаків, немовби вибачаючись, звернувся до мене як до старшого серед дивних сагібів:
— Я не боюсь роботи. Можу працювати хоч і двадцять годин на добу. Хотів стати рикшею, але не було грошей, щоб заплатити хазяїну за коляску. Пробував возити вантажі — теж нічого не вийшло: немає візка.
— Може, вам чимось допомогти?
— Спасибі, сер. В Індії надто багато людей, які потребують допомоги. Але коли вам знадобляться носильники на тривалий час, майте нас на увазі.
— Гаразд, — подав я йому руку, відтак звернувся до Твердохліба. — Справді, побалакайте з хлопцями, Романе. Можливо, ми й скористаємось їхньою пропозицією.
— Ви даремно балуєте цих тубільців, — невдоволено зауважив Меррей.
— Дуже вірно, сер, — почувся хрипкий голос Джоба Мердока. — Якщо схочете, я вам запропоную найкращий вибір.
По розпашілому м’ясистому обличчю стивідора видно було, що завдяки «Смирновській» стосункам представника місцевої влади і гостей Британської Індії вже ніщо не загрожує.
— Митні формальності ми з містером Шведовим полагодили, — доповів англієць. — Які будуть вказівки?
— Особисті речі прибулих слід відправити в готель «Брістоль». Вантаж експедиції — у представництво фірми «Джейсон-електрік», — розпорядився доктор Прасад.
Мердок продублював його слова носильникам, і вони заметушилися біля вантажу. Коли Крішан відійшов від них, щоб детальніше пояснити, куди що нести, «Джон Буль» довірливо нахилився до мене і зашепотів:
— Ви бачите? Цей тубілець уже навчився командувати. Ось до чого призводить наша цивілізаторська місія. Ці індуси вже й до Лондона і Кембріджа дістались. Освіти їм, бачите, бракує! Добра стара Англія надто легковірна і поблажлива до своїх дітей і пасинків. Як ви вважаєте?
— Час виявляє істину, як казали римляни, сер.
Стивідор вирячив очі на союзника по Антанті, не уловлюючи змісту сказаного…»
В порту Сошенко довідався від Прасада, що бурильне устаткування закупити не вдалося. А без нього неможливо було добути зразки глибинних порід.
Виникли непередбачені труднощі і з водолазним спорядженням. Без підводних робіт дослідити шельфову зону в районі Бомбея, де, як припускав Сошенко,[74] мусили бути поклади нафти, також було неможливо. До того ж військові власті заперечували проти таких робіт: мовляв, стратегічна зона, потрібен особливий дозвіл морського міністерства. Крішан висловив припущення, що з появою Меррея, повноважного представника фірми «Джейсон-електрік», справи підуть краще.
…На пропозицію Аркадія Олександровича до готелю вирішили добиратись пішки. Прасад обіцяв по дорозі розповісти про місто.
Правда, Меррея прогулянка чомусь не зацікавила, і він зупинив відкриту коляску, в яку був упряжений рикша — юнак із запалим животом, голий, якщо не брати до уваги пов’язки на стегнах.
Завжди стриманий Шведов цього разу не витерпів:
— Містер Меррей! Не ганьбіть нас і себе. Це принизливо. Невже ви не розумієте!
Меррей хотів було відповісти щось дошкульне, але, помітивши осудливі погляди, стримався. Вмощуючись у колясці, сказав примирливо:
— Мені просто нетерпеливиться побачити свого давнього приятеля Семюеля Річардса, з яким учився в Ітоні. Ймовірно, що я у нього і заночую. До зустрічі.
Дружньою компанією рушили у мандрівку по вулицях Бомбея.
Щербак і Лятошинський сприймали колорит міста по-юнацьки емоційно, викликаючи усмішки перехожих. З подивом поглядали вони на європейців, що розмовляли мовою, відмінною від англійської.
— Знаєте, чому на нас звертають увагу? — пояснив бувалець-матрос. — Їм просто незвично, що таке добірне товариство подорожує пішки.
Лише тепер гості завважили, що й справді крім них на тротуарах не видно європейців.
Запитання сипались на Крішана без упину. Доктор Прасад ледве встигав відповідати. Але з його усміхненого обличчя було видно, що роль гіда йому вельми до вподоби і що він радий нагоді поділитися з уважними слухачами своїм невичерпним запасом знань про місто, про навколишні території, про героїчний опір місцевого населення британським завойовникам.
Так, англійці доклали чимало зусиль, щоб європеїзувати місто. Однак усе, що можна було бачити навколо, зроблено руками індійців. Про традиції тутешніх будівничих свідчили незрівнянної краси храми і палаци. Послідовники індуїзму, джаїністи, мусульмани, буддисти, зороастрійці-вогнепоклонники парси, вихідці з Ірану — всі вони представлені тут культовими спорудами. В одному з мальовничих районів міста, на горі Малабар Гілле, мандрівники звернули увагу на круглі кам’яні вежі, що проглядалися крізь стовбури пальм. Звідти долинала сумна мелодія. Крішан пояснив, що це так звані вежі мовчання, де парси залишають тіла померлих єдиновірців. Хижим птицям відводиться роль могильників. Сусідство двох різних епох — одна з найхарактерніших прикмет Індії.
Коли вже підходили до готелю, Аркадій Олександрович заклопотано спитав Прасада, чому так погано йдуть справи із закупівлею спорядження. Той і сам не розумів, у чім річ. У нього було таке враження, ніби хтось навмисне перешкоджав філіалу фірми. У кращому разі пропонувалося приладдя з прихованими дефектами. Часто посередники відмовлялися продати потрібні речі, твердячи, що їх немає на складах, хоча Крішану і його підлеглим було достеменно відомо, що це неправда.
Аркадій Олександрович спохмурнів. Може, це наслідки його відмови від пропозиції німецького консула в Александрії?
Помітивши стурбованість професора, доктор Прасад вирішив повернути розмову в інше русло.
— Облиште невеселі думки! Вас чекає приємний сюрприз. Пригадуєте нашу розмову в Дубліні, коли ви виклали мені основні принципи своєї гіпотези про кристалічну будову Землі?
В очах Сошенка засвітився цогник цікавості.
— Пам’ятається, ви згадували про родинну реліквію, що формою нагадує запропоновану мною модель
