башту, цегляний будинок з окуттям на вікнах першого поверху:
— Раджу відвідати цей екзальтований ресторанчик. Якщо ви нічого не з’їсте, а тільки зайдете до «Золотої овечки», з вас візьмуть три долари за право натиснути золоту ручку в дверях.
— Такі не збідніють, — похвалив Х’ю спритного господаря ресторану.
— Кожен шукає свої двері до раю, — сказала на те Хілда. — Можливо, це саме ті двері, в які вам треба ввійти. Сміливіше, Х’ю.
…Вони сиділи за важенним дубовим столом на таких же стільцях з епохи норманських першопоселень. На стіл подавали меткі парубійки в чорних, тіснуватих на литках штанях, червоних сорочках і золотавого кольору вовняних жилетах.
— Ви не боїтесь, що вам подадуть ту саму чашу, яку ви мали приготувати для мене, сер? — з лукавою посмішкою запитала Хілда.
— Не боюсь, бо, мабуть, аж сьогодні нажився.
Хілда нерозуміюче подивилася на Вундстона, і він пояснив:
— Колись я читав про рай для камікадзе перед вильотом на смерть і не вірив, що ті солодощі вбивають любов до життя. А зараз я пересвідчився: це саме так. Мені однаково — жити чи вмирати.
— Сумне збайдужіння до нашого світу, — спокійно зауважила Хілда Брайнт. — А мене вже не влаштовує ні той рай, що ви тут звідали, ні той, у якому живе Малькольн, ні той, що для всіх вас обіцяє містер Острожний при повному комунізмі на всій планеті. Я мрію про свій рай, а поки що, коли чую щось подібне до того, як ви з Джоєм хочете мене звести з світу, я іду сюди, вибираю собі гарненького баранчика і вбиваю його. Сьогодні у мене було таке відчуття, ніби я перерізала горлянку Вундстону або Джою.
Х’ю мало не вдавився й закашлявся. Підбіг молодий чоловік і правно стукнув Вундстона по спині.
— Ви вчасно це зробили, — обізвався до свого рятівника Вундстон і з острахом подивився на Хілду. — Вибачте, міс, але ви так говорите, ніби належите до клану піратів, яким однаково, кому ввігнати ніж у печінку.
— Ви надто пізно або рано народилися, містер Вундстон! — весело заговорила Хілда. — Я справді іноді прагну крові. Хочу бачити, як гасне, конає чиєсь життя од моєї несхибної руки. Ви не пробували убивати? Ножем?
— Я не люблю смерті. Ніякої і ні від чого, — пробелькотав Х’ю отерплим язиком.
— Ні-і, ви полюбляєте отруту. Щоб не бачити чужих мук. Так знайте, що ні револьвер, ні отрута не йдуть ні в яке порівняння ось з цим… — Хілда повела перед очима Вундстона широким лезом довгого ножа. — І не забудьте, іншим разом ви підете вибирати баранчика, а я піду оглядати ліжники. Тепер же їдьмо звідси! Мене нудить тут від крові, від дівчат, від їхнього золота, яким вони хочуть убити геніальний розум Хілди Брайнт. Вони не знають, що їх чекає попереду і хто зараз сидить у них за цим старезним як світ столом. Якби вони знали, то прирізали б мене, як овечку, та вся таємниця в тому, що вони не здогадуються навіть про силу мого розуму. Про це знаю тільки я. Та ви. Хоча ви й удаєте із себе блазня. Так легше врятуватися від безуму, мій любий Х’ю.
XV
Роджерс Оулт прибув до Макларенів вертольотом.
Катя стояла на балконі і спостерігала за грою Малькольна і Павла на тенісному корті. Вертоліт приземлився метрів за двісті від дороги, що вела до вілли, і Катя чомусь з тривогою дивилася на високого сухорлявого чоловіка в світлому легкому пальті й широкополому сивому капелюсі. Чоловіка супроводжувала дівчина у формі стюардеси.
Малькольн бачив, як приземлився вертоліт, але вирішив закінчити партію. Кваплячись, програв дві подачі й підняв руки, даючи знак, що здається. Разом з Павлом швидко пішов назустріч Роджерсу.
— З благополучним прибуттям! — привітався Малькольн, стискаючи в пальцях жилаву суху руку Оулта.
— Спасибі, - кивнув головою Оулт. — Усе завдяки моєму новому ангелу-хранителю, — похвалився, озираючись на дівчину. — Це Таня. Стюардеса. Я перехопив її у компанії Хартсфілд.
Павло тільки тепер упізнав стюардесу, з якою летів до Атланти, і збагнув, що Оулт — той дідуган, який шпетив у літаку Таню, кидаючи сердиті погляди на росіян.
— Ваші гості? — поцікавився Оулт, мигцем оглядаючи Острожного своїми маленькими, тютюнового кольору очима.
— Це мій великий друг, доктор фізики і батько нових енергій містер Острожний. Гостює у нас з дружиною.
— Надовго прибули? — звернувся Роджерс до Павла.
— Ми проїздом на ранчо Доута, — стримано відповів Павло.
— Ви — хто? Англієць, канадець?
— З Радянського Союзу. Українець.
— Невже? — звів брови Оулт і пожував безкровними губами. — Українець, а служите росіянам.
— Перш ніж говорити на цю тему, — з ледь прихованим роздратуванням сказав Острожний, — я хотів би знати, де і яку ви здобули освіту, сер?
— Я вчився робити гроші, - обурено кинув Оулт. — І як бачите, у мене це непогано виходить.
— Раджу ж надалі займатися лише бізнесом, — дав одкоша Павло.
— О! — вигукнув Оулт, і його гострувата голова, здалося, ще більше видовжилася. — Ви чуєте, мій молодий друже, як ваш гість розмовляє зі мною? — звернувся Оулт до Малькольна. — Напевне, цей місіонер науки забув, хто править світом?
— Молодь всюди однакова, — спробував угамувати Оулта Макларен.
— Я міг би образитись і негайно покинути вас, Малькольне, але я дізнався про ваші заручини і хотів би побачити ту, кого ви ощасливили, — висповідався Оулт.
— Нам дуже приємно, сер, що ви знайшли час, — приязно заусміхався Малькольн і запросив Оулта до господи.
— Я захопив невеличкий подарунок, — мовив Оулт, поглядаючи на Таню, котра тримала в руці шкіряну торбинку.
— Ви такі люб’язні, сер, — подякував Малькольн і непомітно подав Павлові знак, щоб він ішов разом з усіма і не зважав на старого Роджерса.
Павло постояв, доки всі троє ввійшли в будинок, стиснув у руці важкеньку ракетку й рушив навскіс до річки. Він просто не знав, куди подітися від обурення. Йому було бридко дивитися на пихатого Оулта, чути його лихий і надломлений літами голос, бути свідком того, як Малькольн, це світило з розумом провидця, старцює перед дідуганом, схожим на велику тютюнову міль. Павло знав, що такої молі немає в природі, але Оулт був схожим саме на таку міль, здатну пожерти отруту, в якій дуже багато золота й диму. «Як це страшно, коли доводиться ґвалтувати в собі людину на догоду грошам!» — Павло хотів уявити, як би дивився на Малькольна його син, що б він думав про батька, котрий проміняв високий сан ученого на бездушність бізнесмена. Уявляв і не міг уявити, бо все бачив себе і свого батька з великим лекалом у припорошених пальцях. Задумливого й доброго батька, який завжди нагадував: «Не забувай, синку, що ти людина. Ти прийшов у світ не звіром, а людиною. І ніщо, тільки розум, тільки талант і тільки праця мають право на шану. Тільки те, що лишається в пам’яті людства добрим спомином про тебе. Дбай завжди про це і не забувай, що ти ростеш серед людей, яким тобі служити довіку».
Несподівано чітко почув голос Хілди Брайнт: «Чому ви не думаєте про свою дружину? Не відходьте від неї далеко». Голос обірвався. Павло зупинився мов укопаний: він боявся ступити крок, бо серце почало шалено битися. Але вся увага була прикута до водоспаду вогненних формул, і Павло пізнавав їх: це були записи Малькольна, з якими він сьогодні знайомився в його кабінеті…
Усе зникло раптово, як і з’явилося. Павло стояв за три кроки від річки. Спокійний, спустошений. «Я справді необачно залишив Катю, — схопився й швидко пішов до будинку, який виднівся циліндричною антеною з червонуватим блиском міді. — Вона ж без мене нічого не втямить з того, що їй казатимуть», —
