Гра в бісер

І пізня мудрість випаде в кристал
Усе життя омріяного твору.

І розчерком пера, натхненно, в один мент,
Науки всіх віків збагнувши за два тижні,
Напише перший твір доскіпливий студент,
Де будуть відкриття й прозріння дивовижні.

І хлопчик, що сидить і бульбашки пуска, —
Так тішиться дитя, так дме у соломинку! —
І кожна з них летить, прекрасна і легка,
Хоч, може, їй летіть всього яку хвилинку.

Але і той старий, і хлопчик, і студент —
Всі троє творять з однієї піни
Ніщо, дрібничку, мрію, сентимент, —
Однак і в ній, хоч на єдиний мент,
А вічне світло спалахне і згине.

ПРОЧИТАВШИ «SUMMA CONTRA GENTILES»[57]

Здається нам, що всетаки раніше
Життя було і краще, і чесніше.
Не знав ще розум з правдою розлуки,
Була ще мудрість посестра науки,
Душа людська була іще невтомна,
Як ми про це читаємо в Платона.
Ох, і щоразу, як вступали ми
В духовний храм Аквінського Фоми,
Беззастережно вірили йому
І скрізь ми правду бачили саму.
Тодішні люди і тодішні долі
Ввижались нам в якомусь ореолі,
І все було прекрасне, повноцінне,
І все складалось в бездоганне ціле.
Натомість ми, пізніші покоління,
Нікчемна парость доброго коріння,
Метаємось, б’ємо крильми по стелях.
І хто ми є? Блукальці у пустелях.
Що знали ми, крім сумнівів і муки?
Але колись, можливо, наші внуки
І ці терзання наші, й наші долі
Побачать теж в якомусь ореолі.
Можливо, й ми їм будем саме тими —
Просвітленими, мудрими, святими,
Бо вже вони почують тільки міфи,
Глухе відлуння нашої доби,
Про наше перетліле лихо
Й пригаслий попіл боротьби.
І той їм стане світочем життя ще,
Кого терзали сумніви найтяжче.
Хто шлях шукав крізь відчай і знемогу,
Покаже їм до істини дорогу.
І, може, в цьому й суть одвічна руху,
Глибин його потужна течія:
Живе в нас дух, безсмертний геній духу.
Він переможе, а не ти чи я.

ЩАБЛІ

Як в’яне цвіт, і молодість минає,
І губить сонце промені останні,
І мить за миттю вічність поглинає
Так все минає, навіть неминуче! —
І сталість є лиш в цьому проминанні.
Чи ти людина в світі, чи трава ти, —
Не можеш сам себе перетривати.
Це вища мудрість, і тому нещадна.
І в кожну мить, що має вже промчати,
Готовий будь навіки до прощання,
Щоб стрепенуться й наново почати.
Хай кличе нас дорога невідома,
Хай не спиняють радощі й осмути,
Бо, якщо десь відчуєм, що ми дома,
Як тільки звикнем, — можна і заснути.
Тож переходьмо простори і межі,
Ніде не зупинившись на порозі,
Бо обрій моря тільки в безбережжі,