ГРА В БІСЕР
ТРИ ЖИТТЄПИСИ
ЗАКЛИНАЧ ДОЩУ
Було це не одне тисячоліття тому, коли на світі панували жінки: на чолі роду й родини стояли матері, яких слухались і вшановували, а поява на світ дівчинки була багато бажаніша, ніж народження хлопчика.
В одному селі жила прамати роду, сторічна або й ще старіша жінка, яку всі боялися й поважали, мов королеву, хоч вона, скільки пам’ятали люди, хіба що тільки, бувало, ворухне пальцем чи скаже слово. День у день сиділа вона біля порога своєї хижі, оточена ріднею, що слугувала їй, і жінки з села приходили, щоб виявити їй свою пошану, розповісти про свої турботи, показати дітей та попросити для них благословення; приходили й вагітні, щоб вона торкнулася їхнього живота й дала ім’я сподіваній дитині. Прамати часом клала руку їм на живіт, а часом лише кивала чи хитала головою або й зовсім не рухалась. Вона рідко щось казала, тільки існувала в селищі, була присутня: сиділа й володарювала, сиділа й рівно тримала стару голову з жовтавосизими тонкими пасмами волосся навколо пергаментного обличчя, з гострозорими, як у орла, очима, сиділа й приймала шану та подарунки, вислухувала прохання, новини, розповіді, скарги, сиділа і була всім відома як мати сімох дочок і як баба та прабаба багатьох онуків та правнуків, сиділа і зберігала в поораних глибокими зморшками рисах та за потемнілим чолом мудрість, перекази, права, звичаї і гідність селища.
Був весняний вечір. Небо затяглося хмарами, тому швидко почало смеркати. Перед глиняною хижею праматері сиділа не вона сама, а її дочка, майже така ж сива й велична, та й, власне, не набагато молодша. Вона відпочивала, сидячи на пласкому кам’яному порозі, прикритому шкурою, бо було холодно, а далі півколом попримощувалися на піску чи в траві кілька дітлахів та кілька жінок з немовлятами; вони сходилися сюди щовечора, якщо не йшов дощ і не було морозу, бо хотіли послухати, як дочка праматері розповідає історії або наспівує примовки. Раніше їх розповідала й наспівувала сама прамати, але тепер вона вже стала надто стара й маломовна, тому на її місці сиділа й оповідала дочка, і так само як вона перейняла від матері всі історії і примовки, так вона перейняла від неї і голос, поставу, спокійну гідність у поведінці, рухах і мові. Молодші слухачі знали дочку багато краще за її матір і вже майже не пам’ятали, що колись на цьому місці сиділа інша жінка й розповідала історії та перекази роду. З її уст лився вечорами потік мудрості, під її сивим волоссям були сховані скарби роду, за її поораним тонкими зморшками старим чолом жили пам’ять і дух селища. Коли хтось набирався розуму і знав примовки чи перекази, то все від неї. Крім неї та праматері, в роду був ще тільки один мудрець, але він уникав людей, був якийсь загадковий, мовчазний і вмів викликати дощ чи годину.
Серед слухачів сидів також хлопчик, що звався Кнехтом, тобто Служником, а біля нього — маленька дівчинка на ім’я Ада, тобто Врода, Кнехт прихилився до тієї дівчинки, часто ходив з нею і охороняв її, звичайно, не з кохання, такого почуття він ще не знав, бо сам був дитиною, а тому, що вона була дочкою заклинача дощу. Хлопчик захоплювався заклиначем дощу, — так, як його, він іще шанував тільки праматір та її дочку. Але то були жінки. Їх можна було обожнювати, боятися, а проте не можна було не тільки мріяти, а навіть думати про те, щоб колись зрівнятися з ними. Інша річ заклинач погоди. Проте він не любив ні з ким водитися, і хлопчик не міг приступитись до нього, доводилося шукати кружного шляху; таким кружним шляхом і стала для Кнехта турбота про його доньку. Хлопчик при кожній нагоді заходив по дівчинку до хижі заклинача погоди на околиці селища, щоб увечері разом з нею посидіти біля хатини старої і послухати її розповідей. Потім він відводив дівчинку додому. Так він прийшов з нею і сьогодні. Сівши рядком у темному гурті слухачів, вони ловили кожне слово старої.
Сьогодні стара розповідала про Відьомське селище. Вона казала: — Інколи серед жінок селища трапляється котрась дуже поганої вдачі, що нікому не бажає добра. Переважно такі жінки бездітні. Часом вона, буває, так допече людям, що вони не хочуть більше терпіти її в селищі. Тоді вони приходять уночі до її хижі, чоловіка зв’язують, а жінку хапають і шмагають різками, а потім женуть далеко в хащі й болота, проклинають і залишають там саму. Після цього знімають з чоловіка пута, і він, коли ще не дуже старий, може взяти собі іншу жінку. А та, вигнана, якщо не загине, блукає лісами та болотами, вчиться мови звірів і врешті, добре наблукавшись і наволочившись, потрапляє до невеличкого селища, що зветься Відьомським. Там збираються всі лихі жінки, яких прогнали від себе люди. То їхнє селище, там вони живуть, чинять зло, чаклують, а особливо люблять заманювати із звичайних людських селищ до себе дітей, оскільки не мають своїх власних. Тож як котра дитина піде в ліс і не вернеться, то не думайте, що вона неодмінно втонула десь у трясовині чи її роздер вовк; може, її відьма звабила на манівці й завела до Відьомського селища. На ту пору, коли я була ще малою, а моя бабуся — найстаршою жінкою в селі, одна дівчинка якось пішла з іншими дітьми по чорниці. Вони довго збирали ягоди, дівчинка стомилася та й заснула. Вона була ще така мала, що
