Птаха, сама біла, а рот червоний, безневинний: не їсть, не п’є Птаха Павліна, тільки повітрям живе та поцілунками, ані шкоди од неї ніякої, ані біди не буває. А посміхнеться Княжа Птаха тульпановим ротом, підніме світлі очі, – все про себе пресвітлу думає; опустить очі додолу, – все собою милується. А побачить Бенедикта, та й скаже: ходи сюди, Бенедикте, у мене завжди весна, у мене завжди кохання...
– Золотенький ти мій... серце твоє золотеє... – побивався тесть, – чи я тебе не вчив, чи я тобі не казав... Якої ти... Вивертай, казав, гака, вивертай... Казав тобі? Казав! А ти?.. Бач, шо накоїв...
Тесть головою гойдав, сидів, зажурившись, рукою підпершись, дивився отак докірливо.
– Поспішив, еге ж? От і поспішив... людину не уберіг... Тепер його вже – лєчи, нє лєчи! Хіба ж тепер вилєчиш?.. Га?.. – Тесть низько схилявся, світив Бенедиктові у очі, дихав смородом.
– Та я ж ненарошне! – тоненько квилив Бенедикт крізь сльози. Слова якісь наче верескливі получалися. – То вона мене налякала!
– Хто налякала?
– Та кись же ж!.. Налякала мене! Я й промахнувся!
– Дівчата, ану ідіть звідси, – тесть вигнав жінок зі світлиці. – Не бачите, чи шо – зять засмучений, – у таку халепу втрапив. Переживає. Ану, не плутайтеся під ногами. Канпоту ще давайте. Каклєт несіть білих, м’якеньких.
– Не хо-о-о-очу-у-у!
– Нада. Нада поїсти. Бульйончику теж. Оно, як у тебе серце... б’ється... – Тесть рукою обмацував Бенедиктові груди, шарив твердими пальцями.
– Не чіпайте мене! Дайте мені спокій!
– Як це не чіпайте. Я ж медицинський Работник. Состояніє твоє мені нада знать? – нада. Диви: всього аж трусить. Ану, давай. Ану, отак. Ням! Ану, ще.
– Книгу...
– Ту, шо вилучили?.. Не хвилюйся. В мене книга.
– Дайте...
– Не можна тобі, не можна! Ти шо? – ти, давай, лежи. Перехвилювався. Хіба можна самому? Краще я тобі сам почитаю. А книга ж хароша... Книга, дорогенький мій, самий, можна сказать, вищий сорт...
І Бенедикт лежав укутаний, давився бульйоном та слізьми, а тесть, освітивши сторінки очима, водив пальцем по рядках, поважним, грубим голосом читав:
У Феофілакта вилучали, у Бориса вилучали, у Євлалії – дві. Кліментій, Лаврентій, Йосип, Зюзя, Ривольт, – до цих даром тільки з’їздили, нічого не знайшли, одні обривки. У Малюти в сарайчику три книги були закопані, всі чорними плямами пішли, ні слова не розбереш. Вандалізм... Клоп Юхимич, – хто б міг подумать? – цілу скриню мав, і навіть не ховав, дві дюжини сухих і чистих. А тільки хоч би слово по-нашому, а замість букв карлючки невідомі: якісь гачки, гвіздки гнуті. В Уляни – лише з картинками. Мафусаїл та Чурило, близнята, за річкою жили, мишаків на праценти давали, – одна, маленька, подерта. Ахметко встиг спалити: сполохали... Зоя Гур’ївна спалила. Авенір, Маковій, Неніла заїката, Язва, Рюрік, Іван Єлдирін, Сисой, – у цих нічого. В Януарія, мабуть, були, та хтозна-куди поділися, тільки у комірці всі стіни картинками обвішані, а на картинках дівки голі.
Темнота.
– Скільки ж гидоти у народі, – казав тесть, – ти тільки вдумайся. Ще хтозна-коли сказано було: книг у хаті не тримати! Сказано? – сказано. Ні, тримають. Аби тільки по-їхньому. Гноять, паплюжать, у палісадніку закопують. Чуєш?
– Еге ж, еге ж.
– Дірок понавиколупують, сторінки виривають, самокрутки крутять...
– Ой, не кажіть! Жах!...
– Замість кришок на горщики кладуть...
– Не ятріть душу! Не можу того чуть!..
– Чи вікно на горищі книгою заткнуть, а піде дощ, сторінки на кашу й порозкисають... А то ще й заховають, у димарь повісять, – сажа, кіптява страшенна, а потім пих! – і згоріла... А є й такі, шо дровець пожаліють, книгами піч топлять...
