Кись

– Мовчіть, замовкніть, не треба!..

– А є й такі, – чуєш, зятю? – шо сторінок понаривають та у нужну комірку занесуть, а там на гвоздичок для своїх потреб повісять... А потреби їхні – знамо, які...

Бенедикт не витримував, підхоплювався з тубарета; запустивши руки у волосся, бігав по світлиці: на серці вузол тісний, на душі сум’яття та кривизна, наче нахил якийсь, наче підлога під ногами накренилася, як ото уві сні, а він зараз, прямо зараз, прямо з тельбухами так і покотиться до бездонної ями, у колодязь, не знамо куди. Ми собі сидимо, чи на ліжку в теплому теремі лежимо, кругом у нас чисто, культурно, з кухні блинами пахне, жінки в нас статечні, білі, рум’яні, у бані напарені, розчепурені: намиста, та кокошники, та сарахвани зі стрічками, та спідниці, та другі, та треті, та ще чого понавидумували: у білі шалі понаряджалися, у шелестливі, з мереживного пера, з чистого, візерунчастого; – а там, у містечку, голубчики у неметених хатах, у кіптяві та срачах своїх невідбутніх, з побитими рилами, з поглядами каламутними, пальців не обтерши, за книгу цоп; рвуть із тріском, сторінки виривають, – упоперек, навпіл; ноги коням одривають, голови красуням; зіжмакавши, кидають морські човни у ненажерливий вогонь; крутять- натоптують з білих доріг самокрутку: сизим димком звивається шлях, тріщать, гинуть квітучі кущі; зі стогоном валиться, під корінь зрубане, дерево Сірєнь, валиться береза золота, витоптано тульпан, загиджено таємничу галявину; з диким криком, з розірваним ротом падає з гілля Княжа Птаха Павліна, – догори ногами та об камінь головою!

Спалиш – не повернеш, уб’єш – не повернеш; что бы вынес ты из горящего дома? .. Хто – я? Хіба ж не знаєте? А ще Істопник! Ще й загадку мені загадував, чи то ділєму: кабы выбирать, что б ты вытащил: кошку али картину? Голубчика али книгу? Чи й не питаннячко! Та ще й, чуєш, мучився, сумнівався, головою хитав, бородою крутив!.. «Не могу решить, триста лет думаю...» Кішку, та пря-ямо там! Та кішці, – чи по-научному, кошакові, – та йому піддать ногою, шоб аж летів, шоб під ноги не ліз, шоб роботу свою знав: мишаків ловити! а не картину!.. Голубчики?! Голубчики – прах, трухлявина, гімно, дим пічний, глина, у глину й повернуться. Срачі од їх, сало свічне, волосся на підлозі...

Ти, Книго, чисте моє, світле моє, золото співоче, обітниця, мрія, поклик дальній, –

О, призрак нежный и случайный,
Опять я слышу давний зов,
Опять красой необычайной
Ты манишь с дальних берегов!..

Ти, Книго! Ти одна не обдуриш, не вдариш, не образиш, не покинеш! Тиха, – а смієшся, кричиш, співаєш; покірна, – вражаєш, дражниш, заманюєш; мала – а в тобі народів без ліку; жменька буквочок і тільки, а схочеш – голову задуриш, заплутаєш, закрутиш, затуманиш, сльози запузиряться, у грудях захолоне, а душа аж заполощеться, наче полотно на вітру, захвилюється, крилами змахне! А то ще якесь відчуття безсловесне завовтузиться у грудях, гамселить кулаками у двері, у стіни: душно мені! випусти! – а як же ж ти його, голе та шорстке, випустиш? якими словами одягнеш? Нема в нас слів, ми слів не знаємо! Все одно як у дикої звірюки, сліповрана, чи русалки, – нема слів, мукання одне! А книгу одкриєш, – отам вони, слова, чудові, летючі:

О, город! О, ветер! О, снежные бури!
О, бездна разорванной в клочья лазури!
Я здесь! Я невинен! Я с вами! Я с вами!..

...чи коли жовч, смуток, жаль, чи спустошення очі осушать, тоді теж слів шукаєш, а осьо ж вони:

Но разве мир не одинаков
В веках, и ныне, и всегда,
От каббалы халдейских знаков
До неба, где горит звезда?
Всё та же мудрость, мудрость праха,
И в ней – всё тот же наш двойник:
Тоски, бессилия и страха,
Через века глядящий лик!

Бенедикт вибігав на галерею, дивився з верхотури на слободу, на містечко, на пагорби його та низини, на стежки, між тинами уторовані, на занесені снігом вулиці; дуло й шерехтіло снігом, із шурхотом сипалося з даху за комір. Стояв, витягнувши шию, крутив туди-сюди головою, вдивлявся, зморгував іній: у кого ж заховано? У кого, – у ганчірочці на печі, у скрині під ліжком, у ямці земляній, у берестяному коробі, – у кого? От би взнать!.. Адже є, є, є!.. Знаю, шо є, чую, нюхом чую: є! – тільки в кого? Примружившись, задивлявся у сліпий напівморок: сутеніє, кругом по хатах вогники засвічують; поспішають, дріботять отам, внизу, людці, бігом біжать у хатнє тепло, та на лаву, та до свого борщу, чи до рідкої мишачої юшечки... і як вони ту гидоту їдять, як їм не спротивить?.. Темненька така водичка, – оце як ноги помиєш, такого кольору... Тушки невеличкі на дно поосідали, червирями, аби солоне, приправлене... Народний анчоус... то Нікіта Іванич так на червиря казав... А як там дід, чи ще живий? А мо’, провідать... Мо’, в нього книга є? Мо’, й почитати дасть? – і лєчить його не нада, сам оддасть...

Та якби ж моя воля, – все місто перетрусив би: здавай книги, туди його мать! Але ж тесть не дає, стримує: та тпру! зятю, як усіх заберемо та будемо лєчить – хто ж тоді працюватиме? Хто сніг розчищатиме, ріпу садитиме, берестяники плестиме? От уже ж підхід у тебе негосударствений: аби тільки норовом! та нахрапом! та все й одразу! – так тільки народ нажахаєш, порозбігаються! Ти на мишаків полював? Науку знаєш? – ото-ож!..

Авжеж, свого часу полював. Підгодовував. Аякже. Навіть на якусь там хвильку розбагатів. А потім? – сплило, як і не було! Від усього багатства – одні ватрушки, та й ті подгорілі!

А непогано було б прогулятися. У звіринець зайшов. Безкультур’я... Сморід такий звіриний, важкий. Козляки мекають. Тетеря з друзяками, як завжди, у карти ріжуться:

– А ми осьо вальтом!