Кись

– А мы его червонцем!

– Здурів, чи шо?

– А козырная!

– То й шо, шо козирна? Червонця вже нема! Скинули червонця! Махлює він, хлопці!

Як завжди – ні гній не почистили, нічого.

– Тетеря! Ану, ходь сюди. Запрягайся.

– Погоди, доиграем.

– Як це пагаді? Ти ж уже відпочив – ану, харош.

– Тек-с... Бабец, и ещё бабец! Вот вам!

– Тетеря!

– У меня пересменка... Берёш? – и вальта тебе впридачу.

– Тетеря!!! – затупав ногами Бенедикт.

– Ну, чего, чего... Разорался... У саней полозья погнумши.

– Не бреши! Весь час одне й те саме! Ану, взувайся, кататися поїду. П’ять хвилин тобі на збори!..

Бенедикт пішов уздовж кліток. Тут горобці. Дрібна пташка, наче мишеня, а така ж смачна. Тільки кісток забагато. Тут солов’ї були. Поїли солов’їв, нових нада ловить. Це вже весною. Вони зараз поховалися. А шо ж у нас тут. А туто древ’яниця.

– Древ’янице! – покликав Бенедикт. – Вилазь!

Не вилазить.

– Вилазь, суча дочко!

Не хоче. Причалапав із саньми Терентій, одним вусом всміхається.

– А ты громче.

Бенедикт як гаркнув.

– Да ты еще громче.

– Дре-в’я-ни-цееееееееееееееееееее!!!

Та шо таке – не вилазить!

– А ты так крикни, чтоб кишки лопнули. Она и выйдет. С кишок.

Бенедикт подивився із сумнівом: регочеться, падлюка, задоволений:

– Гы! Вы ж её съели!

– Та невже? Так чо’ ж ти мені тут!..

Та шо за жарти за дурні... Так і голос зірвеш на морозі. Бенедикт обдивився клітки. Всі пташки, які слабкіші, у дуплі ховаються. Сліповран настовбурчився, голову під крило. Птиці-блядуниці збилися у кучу, одна одну гріють. Страждають! А-а-а, осьо-о-о вам! Знатимете, як на голови паскудити! Яка тільки птиця нікудишня! І м’ясо нікуди не годне, жилаве, тільки перевертнів годувать, а люди не їдять. І у лісі вона не хоче жити, а тільки у місті, блядуниця та.

У дальній клітці, там, де дерево голе, сук голий теж, – нікого не видно. Хто в ній живе – невідомо. А він у дуплі. А може й нема нікого: клітка чиста, ні посліду, ні пір’я. Може, з’їли його.

...Оно, з’їли ж древ’яницю! А він і не помітив, читаючи. Так він її до ладу й не розгледів. Коли ще другу зловлять. Вона у руки не дається, древ’яниця.

– Поехали, – сказав Тетеря. – Мёрзну.

– Ти мені, тварюко, ще й наказуватимеш! Буде нада – то й померзнеш!

Копнув носаком скатіну в бік, сів у сани, шкурою ведмежою вкрився.

– Ану, пшо-о-ов! Галопом – і з піснями!

ЧЕРВ

...Нікіта Іванич, а з ним іще один Прежній, Лев Львович, з дисидентів, сиділи за столом і пили ржавлю. Мабуть, давно вже пили, бо добряче набралися: казна-шо верзуть, а личка червоні.

Бенедикт зняв шапку.

– Доброго здоров’ячка.

– Беня?! Беня! Да ты ли это?! – Зрадів, заметушився. – Сколько лет, сколько зим! Нет, правда? Год, два?.. С ума сойти... Знакомы? Бенедикт Карпов, наш скульптор, народный Опекушин.

Лев Львович подивився із сумнівом, наче не впізнав, наче сам колись пушкіна нести не помагав; личко скривив:

– Кудеяровых зять?

– Еге ж.