Кись

– Славянофил, славянофил! Не спорьте!

– Чаю духовного возрождения!

– Самиздат нужен.

– Но Лев Львович! Но самиздат у нас и так цветёт пышным цветом. Вы же сами в своё время настаивали, не правда ли, что это основное. И вот, пожалуйста, – духовной жизни никакой. Значит, не в том дело.

– У мене жизня духовная, – кашлянувши, втрутився Бенедикт.

– В каком смысле?

– Мишаків не їм.

– Ну, и?..

– Мені їх і не показуй. Тільки птицю. М’ясо. Коли-не-коли пиріжок. Блини. Грибці, канєшно. Соловей «марішаль» у клярі, хвощі по-савойськи. Фаршмак зі снігурів. Парфе з каганців а-ля-ліонез. А після всього – сир і хрукти. Все.

Прежні мовчали і дивилися на нього в чотири ока.

– А сигару? – вишкірився нарешті Лев Львович.

– Цигару курить у другу хату переходимо. До печі. Теща моя, Хевронія, за столом не дозволяє.

– Помню Хавронью, – сказав Лев Львович. – Папашу её помню. Дебил. Дедушку. Тоже был дебил. Прадедушка — тоже.

– Аякже, – підтвердив Бенедикт. – Роду стародавнього, з хранцузів.

– Плодились и размножались, – захихотів п’яненький Нікіта Іванич. – Вот вам! А? Лев Львович!

– А вот вам ваш духовный ренессанс, Никита Иваныч!

Налили ще по одній.

– Ну ладно... За возврат к истокам, Лев Львович!

– За вашу и нашу свободу!

Випили. Бенедикт теж випив.

– Отчего бы это, – сказав Нікіта Іванич, – отчего это у нас всё мутирует, ну всё! Ладно люди, но язык, понятия, смысл! А? Россия! Всё вывернуто!

– Не все-е-е, – засперечався Бенедикт. – Хіба шо як сиру поїси, тоді так унутрях замутірує, шо аж обригаєшся. А од пиріжка нічого не буде... Нікіто Іваничу!.. А я до вас із гостинцем.

Бенедикт пошукав за пазухою і вийняв, у чисту ганчірочку загорнуті, «Віндадори», – якшо чесно, шкода було аж до сліз, але ж не можна без гостинця.

– Осьо. Ета вам. Книга.

Нікіта Іванич здивувався, Лев Львович переполошився:

– Это провокация!.. Никита Иваныч!..

– Ета стіх, – пояснив Бенедикт. – Туто все про нашу жизню в стіхах. Ви оце сперечаєтесь, щас поб’єтесь, – а ви читайте. Я її напам’ять вивчив. – Бенедикт звів очі на темну стелю, – а так завжди легше згадувать, нічого не відволікає, – «Парасьоначєк яїчка сньос! Курапатачка бичка раділа! Віндадори, віндадори...»

– Не надо, – попрохав Лев Львович.

– Самі хочете? Я теж люблю сам, очима... шоб ніхто мені не мішав... Канпоту собі націдиш, – і читать!

– Где взял? – поцікавився Нікіта Іванич.

Бенедикт виразив таку собі невизначеність: щелепу випнув, рота курячою гузкою зробив, наче для поцілунку, брови звів на лоба, скільки зміг, і очі на плече скосив; руками теж туди-сюди поворушив. У різних напрямках.

– Взяв... то й взяв. У нас вобше бібліотека велика.

Налили ще ржавлі; Прежні на Бенедикта не дивилися, та й один на одного не дивилися, а в стіл.

– Спецхран, – сказав Лев Львович.

– Духовная сокровищница, – поправив Нікіта Іванич.

– Тільки я вже все прочитав, – сказав Бенедикт. – Я, ета... з просьбою. Мо’, у вас є шось почитати, га? Я акуратно... ні плям, нічого. Я книгу поважаю.

– У меня книг нет, – сказав, як одрубав, Нікіта Іванич. Гля, одрікається. Чи правда, чи може бреше?..

– Я можу дать свої, на врем’я... Як-то кажуть – на обмін... Тільки ви обережно... У шось заверніть... у ганчірочку там, ряднинку... В мене книги хароші, ні Болєзні од їх, нічого...

– Межбиб с Левиафаном, – сказав Лев Львович. – Я бы не связывался.

– У вас фаза конспирации... Где же ваш демократизм?