Кись

– Не надо кооперироваться с тоталитарным режимом...

Бенедикт почекав, поки Прежні набалакаються своєї тарабарщини.

– То як, Нікіто Іваничу?

Нікіта Іванич руками одмахнувся, наче не чув. Ще бражки налив. Харашо пішла...

– В мене інтере-е-есні, – спокушав Бенедикт. – Про дівчат, про природу... наука теж... усяке сообчають... Ви тут шось про свободи казали, – так і про свободи пишуть, про шо хоч пишуть. Учать, як свободу робити. Принести? Тільки шоб акуратно.

– Но?.. – зацікавився Лев Львович. – Чья книга?

– Моя.

– Автор, автор кто?

Бенедикт подумав.

– Та я так одразу й не згадаю... На «Пле» якось...

– Плеханов?

– Нє...

– Неужто Плеве?

– Нє, нє... Не збивайте... А-а! – «Пле-етення». Еге ж! «Плетення жіночих жакетів». – «При вив’язуванні проймочки робимо дві петлі з накидом, для свободи руху. Знімаємо на праву спицю, не пров’язуючи».

– Вязать-то у нас всегда умели... – вишкірився Лев Львович.

– То я привезу? Одобряєте?.. – підхопився Бенедикт.

– Не стоит, юноша.

Бенедикт злукавив: він і сам не дуже-то полюбляв читати «Плетення», – нудненьке есе; але ж, думав, Прежнім може й пондравиться, хто їх знає. Сам він більше полюбляв «В объятиях». А ржавлею ж надиміли – нема чим дихати. Бенедикт, раз уже підвівся, штовхнув двері, – впустити завірюшного повітря. А заразом і на Тетерю подивитись, простежити: чи не допустив самовольство, чи не забрався у сани, – там же шкура ведмежа, а ця скатіна другим разом шо витворяє: забереться під шкуру грітися, а потім провітрюй! Сморід од перевертня страшенний: гній, сіно, ноги немиті. Ні, не забрався, але диви, шо робить, зараза: на ноги став, валянка з руки зняв, і на стовпі, де «Никитские ворота» написано, матєрне видряпує.

– Тетеря!!! – гаркнув. – Ах-х ти, погань волохата!.. Все бачу!

Миттю прошмигнув назад, на карачки, наче нічого не робив, і ногу на стовпа задер: мовляв, а што? проста аблєхчаюс, как водіцца. Писяю.

– С-с-скатіна...

Нікіта Іванич визирнув з-за Бенедиктова плеча.

– Беня! Но что же вы не приглашаете своего товарища в дом? Боже мой, и в такой мороз!..

– Таваріща?!.. Нікіто Іваничу! Та то ж перевертень! Чи ви перевертня не бачили?!

Лев Львович, – ой, не полюбив він Бенедикта: поглядав отак наче презирливо і рота на сторону кривив, – теж з-за столу підвівся, стовпився за спиною Істопника, виглядав. Бурмотів: «чудовищно, эксплуатация»...

– Зовите, зовите в дом! Это бесчеловечно!

– Так воно ж не людина! У людини валянок на руках нема!

– Шире надо смотреть! И без него народ неполный! – напучував Лев Львович.

– Не будем спорить о дефинициях... – Старий замотував собі горло шарфом. – Мы-то с вами кто... Двуногое без перьев, речь членораздельная... Пустите меня, я пойду приглашу... Как его зовут?

– На Тетерю одзивається.

– Ну я не могу так взрослого... По отчеству как?

– Петрович... Та чи ви при своєму розумі, та побійтеся Бога, Нікіто Іваничу!!! Перевертня – в хату! Нагидить! Стійте!..

– Терентий Петрович! – схилився у замет Істопник, – сделайте милость! В избу пожалуйте! К столу, погреться!

Зовсім, мабуть, здурілі Прежні розпрягали перевертня, знімали голоблю, заводили в хату; Бенедикт плюнув.

– Вожжи ваши позвольте, я помогу... На гвоздь вешайте...

– Шкуру вкрадуть! Шкура там осталася! – кинувся до саней Бенедикт, і вчасно: вже двоє голубчиків згортали ведмежу шкуру, наче килим, брали на плече, та хто хоч таке зробив би, – ану, таке добро посередь вулиці без хазяїна валяється! Угледівши Бенедикта, метнулися з килимом у провулок. Наздогнав, у морду дав, одбив добро, аж захекався. У-у, злод-дюги!

–...я домой пришёл, всё культурно, полы польским лаком покрыты! – розорявся п’яний Тетеря. – Разулся, сразу в тапки, по ящику фигурное катание Ирина Роднина! Двойной тулуп... Майя Кристалинская поет. Тебе мешала, да?