Рот, був у неї за прикажчика (я барині ручку цілував. Факт!), оженився в Груні з молодою
дівчиною Параскою Олександрівною (Балаш — її прізвище). М. К. Губенкові було вже 33
— 34 роки. Народили вони за двадцять п'ять років (батько вмер 1909 року) сімнадцять
дітей. Двічі близнята! Батько вмер, коли наймолодшому, Костеві, був один тільки рік!
Подумайте — за двадцять п'ять років життя з матір'ю — сімнадцятеро дітей! Злидні
злиденні! Коли батько помер, — господи! — та їсти не було чого! Ото мене й старшого
брата, Василя (потім він Чечвянський), батько одвіз у Київську воєнно-фельдшерську
школу. І ми 18 — 19-річними хлопцями пішли... Куди? У світ!
Так от... про минуле, про родину... Десь у Груні, перед степом, дві могили: мій
батько і моя мати... Хто їх знає? Ніхто!
А вони народили мене, Остапа Вишню, хіба вони знали, що отой хлопчисько, що
його мати била віником, а батько гладив по голівці, буде Остапом Вишнею?
Кланяюсь могилам батька та й матері! Ніколи не був у літературі спекулянтом!
Ніколи! І не буду!
Не довелося доказати, що я не той, «що греблю рве», не довелося!
...Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой, як буде! А я чесно дивлюся у
вікно, І мені так хороше, що я не націоналіст! Ні!
От лежу я, хворий, на канапі і читаю; читаю хворий, умираючий: На мосту, на переходе,
Светлых улиц поперек,
Мимо девушек проходят —
Только тронут козырек..
Я, Вишня Остап, умираю, а біля мене збоку Саша Прокоф'єв!
Дорогой Александр Андреевич Прокофьев! Прошу тебя! Приди на мою могилу и
спой одну русскую песню! Пусть прозвучит русская песня над могилой украинского
«националиста»... Того «националиста», который так любил русский народ, его песню, его
слово!
У моєму сміхові завжди бачив народ: хорошого чоловіка, привітну жінку, дівчину
веселооку, дитину, бабу з дідом... І так мені хотілося, щоб посміхнулися вони, щоб веселі
вони були, радісні, хороші...
Заявляю урочисто!
Клянусь торжественно!
Ніколи, ніяк, нічого проти народу, а значить, і проти Радянської влади, не зробив
злочинного.
Помилявся! Так! Але приходив до народу свого із усіма своїми помилками. Такий, як
я єсть. Отакий!
Усім своїм єством хотілося бути корисним народові. Не поневірятися, не
лакействувать перед народом, а служити йому, народові, чудесному нашому народові, милуватися з нього і радуватися з того, що я маю честь, велику, чудесну, незрівнянну і
неповторну честь належати до свого народу.
Ніколи я не зрадив інтересів свого народу! Ніколи!
Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити?
Одне можу сказати: ходив по своїй землі, дихав своїм повітрям так, щоб нікому не
заважати, щоб нікому не псувати його дихання!
І все!
Ніколи я не відчував себе таким безсилим, таким нікчемним, як перед
