«ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ

«подвигом» —

перекласти «Ревізора». Тільки з М. Т. Рильським як редактором я можу ризикнути взятися

за цю роботу. Бог єсть? Чи нема? Поможи мені, господи, зробити цю роботу! Так зробити, щоб народ наш відчув, полюбив цю безсмертну комедію, яка така близька, така рідна, така для мене пахуча, як троянда в моєму творчому садку, як калина на моєму огороді, як

очі в мого онука, Павлушки, голубі та чисті.

А як же це зробити?

«Адекватно!» — чую я голоси, будь вони трижди прокляті!

Ніхто так не благородить людини, як її труд!

І дружба народів!

Що єсть благороднішого на світі, як дружба народів?

Ну, чому, справді, я був би сичав на казаха, на грузина, на турка?

Ну, чого?

А чому я не можу його обняти, приголубити, поцілувати?

Ну, чому?

28 листопада, 51. Пора сказати, що вірність своєму народові не залежить од

прізвища! Можна любити один одного незалежно від прізвищ і походжень.

Що для цього треба?

Чесність! Тільки!

Та я б одірвав собі голову, коли б вона могла подумати про те, що Леонідзе не брат

мені, що Тамара Ханум не сестра мені!

Яка радість у мене на душі, коли я читаю Руставелі, коли я знаю, що кожний «дзе», кожний «швілі» (а я це знаю, я вірю в це!) обніме мене при зустрічі й приголубить!

І я його!

29 листопада, 51. Був цього літа (осені) на Донбасі. В Кадіївці. Ой, які хороші люди!

Чудесні! А як їх написати? Не так, як N, а по-справжньому? Не знаю! Ще раз: не знаю!

Було б непогано написати щось «вишневе» про Донбас. Хай би посміялися! Тільки не

думайте, що я, Вишня, гадаю, що Донбас без мене не вміє сміятися! Ха-ха! І вміє сміятися, і знає, як сміятися, — ще краще від нас із вами.

А от — у літературі? Як? Анекдотиками? Не вийде! Вони, донбасівці, такі мудрі, такі

чудесні, що нас із вами розсмішать... Ох і кріпкий орішок! Може, я й не розкушу, та

знайдуться люди, що після мене так засміються, так загогочуть, що тільки квакнеш.

Скільки єсть там людей, скільки єсть там явищ — чудесних, неповторних...

А як?! Поки що я не втнув...

А можна... Ой як можна...

А головне — треба!

Щоб розлігся шахтарський сміх, радісний, веселий. а головне — творчість!

Він буде! Вірю!

З грудня, 51. Покидаючи Вас усіх, мої дорогі, кланяюся Вам земно за те, що бачив

Вас, за те, що жив із Вами.

Хай буде Вам добре!

Ви бачитимете народ наш у всій його величі, в розквіті його таланту!

Дозвольте ж і мені бути присутнім на його торжестві!

Остап Вишня

З грудня, 51. От ходжу я по Києву і дивлюся на наш чудесний город.

Біжать хлопчаки, біжать дівчатка: чорняві, русяві, біленькі. Вони колись