І досі сплющуєшся, ніби тебе бариня по голові трахне.
Ніколи не забуду, коли мій батько, Михайло Кіндратович, старий, сивий, розумний, дотепний, співак чудесний (баритон у нього був), схиляється, було, до барининої ручки.
Цілує...
А тепер бігає мій онучок Павлушка веселий, хороший, а я, дід, знаю, що виросте він
чудесним хлопцем і комунізм будуватиме.
новорічному номері «Радянська Україна».
Стаття зветься «Зорі Кремля».
Так писати може тільки великий письменник! Не в словах, а в кожній літері, в кожній
комі — любов до народу!
Цілую Максима Тадейовича!
І радуюсь, що він живе серед нас!
І як радісно, що я нічого не вбив!
І як радісно, що я ще поїду (обов'язково!), щоб щось убити!
І як радісно буде, що я нічого не вб'ю.
Одне тільки: Павлушка, онук, чекає від діда зайця. А дід — без зайця та й без зайця!
Перед онуком незручно!
молоком, з яйцями, з городиною, — це все спекулятивний елемент. Неприємна публіка! І
як тяжко колгоспним керівникам із ними! Розбещене, розхристане, не колгоспне, а
спекулятивне!
Щодня вранці в двері: стук! стук!
— Що?
— М'яса? Свининки? Молочка? Яєчок?!
Противне таке, не колгоспне, а якесь куркульське!..
Хіба можна собі уявити справжніх колгоспниць, настоящих майстрів наших урожаїв, щоб вони стукали в двері:
— Молочка?! Яєчок?!
Вони — Хобта, Савченко, Лисенко — думають про лани, про врожай, а ці —
перекупки:
— Молочка?! М'ясця?..
Стук! Стук!
Коли вже вони переведуться?
Естрада. Здібні дуже хлопці. Та де здібні — талановиті.
Це все так!
Скільки я їх бачиа у своєму житті — естрадних артистів!..
Сидить перед тобою — «тьо-о-омная ночь!», і чого йому від тебе треба — невідомо.
— Напишіть!
— Що?
— Та, знаєте, так ото напишіть, щоб... той... оте... так, знаєте, здорово напишіть, щоб уся зала аж... той... розлягалася... про колгоспника... Знаєте, щоб усі сміялися... От як
«Зенітку» ви написали! От і тепер...От... значить, чоловік... Ну, одне слово, щоб смішно
було! Щоб усі сміялися... Та ви знаєте...
— Ну, а все ж таки про що?
— Та той... отой...
