— Нічого особливого, бабусю. Просто ми запросили в гості наших друзів з Країни Казок.
— Добре, йди, — сказала донна Бента, обрізавши останній ніготь на правій руці Педріньйо. — Тільки перш ніж гостей приймати, піди-но вмийся. Ти, видно, поїв плодів манго, і у тебе залишилися величезні жовті вуса.
— Так це ж навмисно, бабусю, — вигадав Педріньйо. — я хочу бути представлений гостям як Принц Манговий Вус!..
Коли Педріньйо ввійшов до кімнати Кирпи, там уже захопилися прибиранням.
— А запрошення ж ти не забула розіслати?
— Атож, звісно, не забула. Я надіслала з тим колібрі, який щодня прилітає на наш рожевий кущ. Я підійшла до нього і запитала: «Читати вмієш?» — «Вмію!» — відповів цей розумник. «Тоді ось візьми листи в дзьобик і рознеси по адресах». Він узяв листи і — прхх! — спурхнув і полетів.
— А кого ти запросила?
— Та всіх, про кого ми читали в казках: Кагляночку, Білосніжку, Хлопчика-Мізинчика… ну геть усіх!
— А Аладдіна з чарівною лампою не проминула?
— Звичайно, не проминула. І Аладдіна, і Кота в Чоботях. Навіть Синю Бороду запросила.
Педріньйо був невдоволений.
— Це чудовисько? Навіщо? Бабуся помре зі страху!
— Та ні ж бо, нічого, — заспокійливо сказала Кирпа. — Я йому надіслала дуже сухе запрошення, гадаю, не прийде. А навіть якщо прийде, ми у нього перед носом двері зачинимо, та й край. Мені, розумієш, кортіло подивитися, чи дуже синя у нього борода, чи це люди перебільшують…
— Можливо й перебільшують, — промовив Педріньйо.
Вирішили на час свята розподілити обов’язки. Графа підвісили на мотузку до віконної рами, щоб він, користуючись біноклем донни Бенти, спостерігав шлях.
— Як побачите вдалині хмару куряви, повідомте. А я піду пошукаю Рабіко.
Маркіз з’явився неохоче, бо йому довелося перервати їжу; рильце його ще було замурзане маніоковою кашею, і він поспіхом щось дожовував по дорозі. Педріньйо зав’язав йому на хвості великий червоний бант, а на вуха підвісив сережки з плодів арахісу.
— Станеш біля дверей, маркізе, зрозумів? І зустрічатимеш гостей. Як почуєш, що стукотять, запитай: «Хто?», відчини і оголоси: сеньйор такий-то чи сеньйора така-то. Зрозумів? І, будь ласка, шануйся, а головне, не з’їж часом своїх сережок…
Емілія так завзято підмітала підлогу щіточкою від клею, що Кирпа втрутилася:
— Досить, Еміліє! Ти так підлогу протреш. Піди вмийся і одягнись у своє плаття трав’яного кольору з помаранчевими розводами. І відпочинь. Ти сьогодні чогось бліда.
Лялька гордо випросталася і — туп-туп-туп — затупотіла одягатися. Як тільки вона вийшла, граф загойдався на мотузочку і, не віднімаючи від очей бінокля, спрямованого на шлях, сказав хрипким голосом мудреця:
— Я бачу вдалині хмару куряви!
— Та ні ще, графе. Рано ще. Спочатку ми снідатимемо, а після сніданку ви починайте бачити куряву, зрозуміло, сеньйоре?
Ранкову каву пили одним духом. Помітивши цю поспішність, донна Бента запитала:
— Яка сьогодні готується гра, Кирпо?
— Зовсім не гра, бабусю. Буде найсправжніше свято, от побачиш. І гості все принци, та принцеси, та феї…
— Чудово, — сказала донна Бента, — тільки от що: мені треба написати листа моїй доньці Антоніці, отож не дуже гомоніть. Дайте мені посидіти спокійно.
— Гаразд, бабусю, не будемо, але ти повинна хоч одним оком поглянути на свято, добре? Хоч у замкову шпарку. Як почуєш, що кричать «ура», плескають у долоні і голосно співають бойовий гімн індіанців…
На лиці донни Бенти відбився відчай…
Повернувшись до вітальні, Кирпа крикнула графові:
— Тепер починайте бачити куряву!
Бідний мудрець, який задрімав був, опустивши голову на бінокль, прокинувся і, дивлячись на шлях, сказав:
— Я бачу вдалині хмару куряви.
— Малесенька хмаринка чи величезна хмара? — запитала Емілія. — Якщо величезна хмара, то це, напевне, Принц Вітер.
Кирпа нахмурила чоло:
— Ніякого Принца Вітра я не запрошувала, Еміліє, я з ним навіть не знайома.
— А я знайома, — відповіла уперта лялька, — я сама склала казку про Принца Вітра, що знімає куряву. Якось, коли йому минуло три роки, три місяці, три дні і три години…
— Ну, почала верзти… Казки увечері розказують. Хіба не бачиш, що перший гість вже біля порога?
Кагляночка
І справді, біля ганку зупинилася чиясь карета. Маркіз де Рабіко, хрюкаючи, скотився зі сходинок — довідатися, хто приїхав… І, прочинивши двері, оголосив:
— Сеньйорита Кагляночка, принцеса в кришталевих черевичках.
— До чого він все ж тупий! — вигукнула Кирпа. — Кагляночка давно вийшла заміж за принца і не носить кришталевих черевичків. Тобі б в рильце кришталевий черевичок, та не кришталевий, а з пляшкового скла.
І суворо поглянувши на збентеженого маркіза, Кирпа поспішила назустріч знаменитій принцесі.
— Заходьте, сідайте, прошу, дорога принцесо Кагляночко, — промовила Кирпа, хвилюючись і помилково підставляючи Кагляночці стілець, на спинці якого золотими літерами, що їх власноручно вирізав Педріньйо з шкірки помаранчі, значилося: «X. М.», що означає «Хлопчик-Мізинчик».
Кагляночка сіла, і всі почали знайомитися.
— Дозвольте мені, сеньйоро принцесо, відрекомендувати вам мого двоюрідного брата Педріньйо, Принца Мангового Вуса, і мою подругу Емілію, маркізу де Рабіко, — сказала Кирпа.
Педріньйо якось розгублено хитнув головою, а Емілія відразу ж полізла під стілець, на якому сиділа Кагляночка: поглянути на найменші в світі ніжки, взуті в найменші в світі черевички. Кирпа жахнулася від такої поведінки своєї ляльки, та Кагляночка анітрохи не образилася, а навпаки, весело засміялась і посадовила Емілію до себе на коліна, кажучи:
— Я вже про тебе чула!
Емілія відразу ж заприятелювала з гостею і почала розмову:
— Я також все про вас знаю. Та ось одне у вашій історії мені незрозуміло: це стосується черевичків. У книжці говориться, що вони кришталеві, а я бачу у вас на ногах звичайні, шкіряні.
Кагляночка засміялась і сказала, що справді на той знаменитий бал, де вона вперше зустрілася з принцем, вона ходила в кришталевих черевичках. Але ці черевички дуже незручні: вони муляють, натирають ногу, і від них завжди мозолі, тому вона тепер визнає лише шкіряні або замшеві.
— А який номер ви носите?
— Тридцятий.
— Тридцятий? — здивувалася Емілія. — Подумайте! Значить, у мене нога менша — я ношу третій… Чому ж до мене ніякий принц не сватався?..
— Ще посватається, — весело відповіла Кагляночка, не знаючи, очевидно, про те, що Емілія вже заміжня.
