сказала:
— Ну, коли так подобається, то беріть, я іншу дістану. Але вибачте за нескромне запитання: навіщо вам ця люлька, сеньйоре?
— Гуляти в схованки! — відповіла крихітна людинка, стрибнула в люльку і так добре сховалася, що ніхто в житті не подумав би, що вона там сидить.
Та Емілія не дуже любила робити подарунки. Казати правду, їй куди більше подобалося їх одержувати. Тільки один раз у житті вона і зробила подарунок і більше вже ніколи нічого нікому не дарувала. І то, пригадуючи згодом про люльку з обламаним цибухом, вона нишком зітхала!
Емілія саме показувала Мізинчикові свої скарби, коли почувся такий грюкіт у двері, що весь будинок захитався. Емілія побігла довідатися, що сталося. Вона побачила, що Білосніжка дуже схвильована. Принцеса вся тремтіла і перелякано казала, звертаючись до Рабіко:
— Не відчиняйте! Це той ненормальний, який шість Дружин убив!..
Синя Борода
Білосніжка навіть образилася на хазяйку:
— Як це ви запрошуєте у пристойний дім таке чудовисько? Коли б я знала — не прийшла б…
Кирпа розгублено визнала, що вже дуже їй кортіло глянути, чи справді така синя ця борода, але що вона ніяк не думала образити гостей, що вона, навпаки… Щоб принцеси, будь ласка, не лякалися, Рабіко не відчинить. І метнулася до дверей, щоб глянути у шпарку на цю бороду.
— Синя, слово честі! — вигукнула вона. — Синя, як небо!.. От страховище! У нього на паску шість голів, як у дикуна з племені мисливців на черепи…
Тут принцеси не витримали і теж вирішили зазирнути в шпарку. Кагляночка зауважила:
— Незрозуміло! Я завжди думала, що брат сьомої дружини Синьої Бороди вбив його…
— Вбив, але тимчасово, — пояснила Емілія. — У нас теж нещодавно такий випадок був: тітонька Настасія вибрала курку для обіду, але курка тимчасово втекла… отож ми того дня так і не обідали…
Синя Борода був ображений, що йому не відчиняють. Він стукотів у двері і погрожував, що одружиться з усіма принцесами, які так ось нахабно замикаються. Емілія терпіла, терпіла, а потім приклала свій маленький рот до замкової шпарки і вибухнула:
— Та ну-бо спробуй одружитися! От як я зараз накажу вітрові тебе пошарпати, то заспіваєш ти у мене не тієї пісеньки! Пофарбуй-но краще бороду в чорний колір, нахабо!
Синя Борода обернувся і люто пішов геть, лаючись, як базарна перекупка.
Незабаром прийшов Аладдін. От йому всі зраділи. Всім страшенно кортіло глянути на чарівну лампу. Емілія відразу почала просити лампу, ну хоч потримати…
Кирпа відкликала її вбік.
— Зовсім сором утратила! — сказала вона суворо. — Хіба можна бути такою жебрачкою!
— Але ж, Кирпо, я ж не прошу назовсім, — виправдувалася Емілія, — я ж у борг, а потім йому віддам, розумієш…
Аладдін був гарний парубок і дуже сподобався обом принцесам.
Вони відразу ж до нього підсіли і почали розважати розмовами. Потім прийшов Кіт у Чоботях. Кирпа й Емілія розповіли йому про кота Фелікса-самозванця, який запевняв, що він його прапрапраправнук у п’ятдесятому коліні.
— Зухвала брехня! — сказав Кіт у Чоботях. — Я ніколи не був одружений. У мене навіть дітей не було, про які ж п’ятдесят колін тут можна говорити! Ваш знайомий просто хвалько. Не раджу вам з ним приятелювати.
— Та ми його вигнали, вигнали! — радісним дуетом заспівали Емілія й Кирпа.
Раптом Кагляночка охнула і ляснула себе по лобі:
— Хай йому чорт, я забула мою чарівну паличку на тумбочці біля ліжка. Ще прийде яка-небудь відьма і поцупить…. От біда!
Кіт у Чоботях і Хлопчик-Мізинчик негайно визвалися поїхати до палацу по паличку. Кагляночка полегшено зітхнула і подякувала за люб’язність. Не минуло й кількох хвилин, як вони повернулися, несучи паличку один за один кінець, другий — за другий. Бідна принцеса так зраділа, що обох поцілувала в голову. Емілія, звичайно, захотіла потримати чарівну паличку, ну, хоч ненадовго! Вона так причепилася до Кагляночки, що Кирпа з нею мало-мало не посварилася зовсім серйозно.
— Якщо ти зараз же не перестанеш, — сердито шепнула вона на вухо своїй ляльці,— то зазнаєш неприємностей, зрозуміла?
Емілія закопилила губу і, здається, хотіла заплакати.
Червона Шапочка
Потім прийшло Гидке Каченя, дитинча того, яке в казці обернулося на лебедя. Як тільки воно ввійшло, Емілія відвела його вбік і хутко-хутко зашепотіла в саме вухо:
— Знаєте що, ви з кімнати не виходьте, гаразд? Не ходіть до кухні, гаразд? Там живе така чорна фея, яка з каченятами знаєте що робить? Не знаєте? Вона їх смажить, бідненьких, уявіть собі!..
Каченя так злякалося, що зробилося блідіше від воскової свічки — не такої рожевенької, які засвічують на свято, а звичайної, білої; йому довелося притулитися до стіни, щоб не впасти.
А гості зараз підходили й підходили. Стільки прийшло різних чарівних героїв з різних чарівних казок, що ні в дворі, ні в садку не було де помаранчі впасти. Кирпа дивилася, дивилася, всі очі видивила. Скільки тут було принців, і принцес, і фей, і гномів, і відьом, і злих духів!.. Всі, хто був у кімнаті, так і прилипли до вікон, захоплюючись цим небаченим видовищем, не в змозі жодного слова вимовити з подиву й захвату.
Тільки Емілія все ж схотіла поговорити.
— Я от думаю про нашу корову, — сказала вона з філософським роздумом у голосі,— і мені здається, що на бідолаху це все може погано вплинути. Сердешна звикла щовечора спати на подвір’ї. І уявіть собі: вийде вона на подвір’я, повернеться в один бік — там принц, повернеться в другий — там гном, змахне хвостом — і зачепить яку-небудь принцесу… Бідоласі ніде повернутися. Якщо вона й не помре зі страху, то може молока збутися; що ми тоді завтра снідатимемо?!
Коли всі стомилися дивитись у вікна, надумали розпочати танці. Емілія вийшла на подвір’я і запросила до кімнати всіх, хто втовпиться. Коли всі ввійшли, Кирпа пішла танцювати з Аладдіном, Білосніжка закружляла в парі з Котом у Чоботях… Тільки Кагляночка не танцювала — боялася зіпсувати нові черевички.
Тут граф де Кукурудзо, який все ще був на вікні, закричав:
— Я бачу вдалині хмару куряви.
Танок припинився. Всі перезирнулися: хто б це міг бути? Почулися легкі кроки на ганку, двері відчинилися, і Рабіко ввів… Червону Шапочку!
— Шапочка! — вигукнули всі захоплено, бо хто ж на світі не любить цієї милої дівчинки? — Хай живе Червона Шапочка!
Вона ввійшла розрум’янена, бо всю дорогу йшла пішки, і сказала:
— Привіт тамтешнім і тутешнім і всім нашим присер-дешним! — І вона весело поцілувала спочатку хазяйку, а потім її ляльку.
Емілія негайно прилипла до гості.
— Передусім от що, — сказала вона, — нам дуже шкода вашої бабусі. Ви навіть не уявляєте собі, як ми всі тут засмутилися, довідавшись, що її вовк з’їв. Така прикрість! А між іншим, скажіть: ваша бабуся гладка
