„ваша високосте“; я в цілковитому захваті від того, що маю в своєму розпорядженні численний штат фрейлін, що буквально зазирають мені до рота і прагнуть передбачити найменше моє побажання. Ще в Кер-Маґні, користаючись послугами Суальди, я почала пристосовуватись до способу життя знатної пані, а потрапивши до Вічного Міста, швидко призвичаїлася до нових умов і невдовзі стала почуватися в королівському палаці, як риба у воді…
Після душу Сесиль ретельно обтерла мене рушниками, потім надягла халат, і ми повернулися до спальні, де, крім Ґрети, на мене чекала ще одна фрейліна — Сара. Їй було двадцять п’ять років, вона вже мала досвід служби в інших королівських родинах і була неперевершеною візажисткою та перукаркою, тому я дозволяла їй (і тільки їй одній) трохи запізнюватися вранці.
Поки Сара займалася моєю зачіскою, Сесиль та Ґрета підрівняли нігті на моїх руках та ногах, стерли з них учорашній лак і вкрили їх новим — зрозуміло, все це робилося маґічним способом. Коли з манікюром, педикюром і вкладанням волосся було закінчено, дівчата зняли з мене халат, а натомість надягли тонку батистову сорочку без рукавів, панчохи з мереживними підв’язками і цілий ворох шовкових нижніх спідниць. Поширені тут корсети я ніколи не носила — моя гнучка, струнка талія та маленькі пружні груди ніякої особливої підтримки не потребували.
Далі настала черга макіяжу, а оскільки я нікуди не поспішала, Сара згаяла на це ніяк не менше ніж півгодини. За допомогою мінімуму косметики, пориправленої маґією, вона місцями пом’якшила мої риси, а подекуди навпаки, трохи підкреслила їх, надала моїм губам якравіший і соковитіший колір, ледь-ледь підрум’янила щічки, а брови підфарбувала, замінивши їхній рудуватий відтінок на платиновий, — і в кінцевому підсумку я з просто гарненької претворилася на блискучу красуню.
Коли я висловила задоволення побаченим у дзеркалі, Сара зафіксувала макіяж спеціальними чарами, щоб він ґарантовано протримався цілий день. Потім дівчата вдягли мене в сукню (принагідно я похвалила Ґрету за вдалий вибір), взули у вишукані туфельки, почепили на вуха сережки, а на шию — перлове намисто, наділи персні на пальці та браслети на зап’ястки і провели остаточне доведення зачіски. Відтак о пів на десяту, через півтори години після того, як прокинулася, я нарешті була готова вийти на люди.
У вітальні мене, як завжди, зустрів натовп придворних, проте наразі я була не в настрої спілкуватися з ними. Вже опівдні розпочиналася ціла низка урочистих і велелюдних заходів, що мали тривати аж до самісінького вечора, тому найближчі дві години я воліла провести в спокійній обстановці, бажано з Владиславом. На жаль, він досі розмовляв з реґентом, а на мій виклик коротко відповів, що має важливі новини, проте попросив зачекати з розпитуваннями, поки звільниться. Я, звичайно, погодилася, але не знаходила собі місця від нетерплячки — дуже не люблю отакі чекання, тим більше що в чоловікових думках я відчула схвильованість, а отже, новини справді були важливі. Однак із Сандрою вони не пов’язані, це точно. Трохи подумавши, я дійшла висновку, що в такому разі Ференц Карой неодмінно запросив би до себе нас обох. Він добре розумів, яка це дражлива для наших стосунків тема, тому не став би говорити з Владиславом про Сандру за моєї відсутності.
До речі, більшість утаємничених у нашу історію були переконані, що Сандрину втечу організував сам реґент, який вирішив десь сховати її дитину — так само, як свого часу Метр сховав мене. Проте він категорично заперечував свою причетність до цієї, за його власним висловом, безвідповідальної авантюри, і ми з Владиславом повірили йому. Ні, не з притаманої нам довірливості, а просто тому, що Ференц Карой не став би діяти так прямолінійно, накликаючи на себе підозру. Він цілком міг улаштувати все так, аби ніхто не сумнівався, що Сандра втекла сама. А всі обставини ясно вказували на те, що їй хтось допомагав — проте не реґент, а хтось інший, чиї можливості були значно скромніші.
У своєму прощальному листі Сандра просила вибачення за цей свій учинок і благала не шукати її — мовляв, вона й сама зуміє захистити свою дитину від Нижнього Світу і зробить це краще, ніж усі інквізитори разом узяті. Її, звісно, шукали і досі шукають, та поки без видимих успіхів, дарма що реґент кинув на її пошуки значні сили. Це викликає в мене суперечливі почуття: з одного боку, я дуже вболіваю за неї та дитину, а з іншого — втішаю себе тим, що раз такій могутній і всюдисущій організації, як Інквізиція, не вдалося натрапити на її слід, то й Веліалові слуги будуть безсилі.
Правду кажучи, я від самого початку вважала, що єдиний спосіб уберегти Сандриного сина від Нижнього Світу, це сховати його в якомусь безпечному місці, де він мав жити, як звичайний хлопчик і нічого не знати про своє походження. Як я тепер розумію, Сандра думала так само і змогла заручитися підтримкою досить впливових людей, які влаштували її втечу.
Не знаю — може, вона вчинила правильно. Зрештою, в моєму випадку це спрацювало, і я уникла долі, на яку прирік мене мій безпутний дід Олаф Ґабріель де Бресі. А от моїм меншим братам, Сіґурдові та Ґійомові, пощастило набагато менше. Рівал де Каерден, під чиєю опікою вони перебували, не спромігся вберегти їх від Женеса де Фарамона, який тримав їх у рабстві понад три роки, аж поки на Аґрісі з’явилися ми з Владиславом і втрутилися в ті події.
На згадку про братів, мене, як завжди, пойняло гостре почуття провини. Було цілком очевидно, що Метр офірував ними задля моєї безпеки; фактично, він віддав їх на заклання Веліалові, щоб у того не виникло жодних підозр із приводу моєї вдаваної смерті. Усвідомлення того, що за моє щасливе й безтурботне дитинство було заплачено їхніми юними життями, нестерпним тягарем лягало на моє сумління. А від думок про кровного батька, герцоґа Бокерського, мені ставало ще гірше. Якщо братам я вже нічим не могла допомогти, то герцоґ, якому я завдячувала своєю появою на світ, мав повне право сподіватися, що я хоч якоюсь мірою заміню йому втрачених синів, бодай частково компенсую ті двадцять років, упродовж яких він вважав мене мертвою.
Ще рік тому, під час видіння в Колодязі, я обіцяла Сіґурдові й Ґійому, що в моєму серці знайдеться місце й для нашого батька, але досі нічого не зробила, щоб наповнити ці гарні слова реальним змістом. Лише взяла собі ім’я, що належало мені від народження, й офіційно стала називатися Інґою Аліабелою де Бресі, а все інше, що випливало з цього кроку, відклала до кращих часів.
Певна річ, я не забувала про чоловіка, що дав мені життя і який в очах всього світу був моїм батьком. Я регулярно писала йому листи — але робила це понад силу, не з внутрішньої потреби, не за велінням серця, а лише з почуття обов’язку. Кілька разів я спілкувалася з ним наживо, по візуальному зв’язку, сеанси якого влаштовував для нас інквізитор (до речі, старший Сандрин брат), відкомандирований на Аґріс після тамтешнього Прориву. Проте наші розмови проходили важко, напружено, викликали в нас обох почуття ніяковості й залишали по собі гіркий осад, тому невдовзі ми відмовилися від них, вирішивши обмежитися листуванням.
Я вже кілька разів запрошувала герцоґа приїхати до Вічного Міста й погостювати в мене місяць або два. Він погоджувався, що це чудова ідея, але постійно відкладав свій приїзд, посилаючись на заклопотаність справами. Загалом це відповідало дійсності — Прорив, хоч і придушений нами в зародку, завдав чималої шкоди економіці всього Аґрісу, надто ж Бокерському Князівству, — а проте я чудово розуміла, що справжня причина його зволікань полягає в іншому. Він, звісно, бачив мою холодність під час розмов наживо і, безумовно, відчував її в моїх листах, а тому панічно боявся, що при нашій особистій зустрічі ця холодність уб’є в ньому найменшу надію на те, що колись я таки зможу подолати двадцятирічну стіну відчудження між нами і стану його дочкою по-справжньому, а не лише за ім’ям і по крові.
Не можна сказати, що я не намагалася цього зробити. Я аж ніяк не бездушна, ні — бо інакше не переймалася б так через своє ставлення до рідної мені людини, не мучилася б від того, що мені лише на превелику силу вдається називати його батьком. Я почувала до нього глибоку повагу та щиру симпатію, а також жаль до його нелегкої долі — все це збереглося ще від часу нашого знайомства, коли я не знала, що він мій батько. Проте виникненню глибших почуттів, продиктованих нашим родинним зв’язком, дуже заважала відстань між нами. Ні листи, ні навіть розмови наживо не могли замінити щоденного особистого контакту, коли ти бачиш людину в різних ситуаціях і сприймаєш її такою, яка вона є. Тільки так я могла пізнати батька, а пізнавши — полюбити.
Герцоґ, звичайно, любив мене й без цього. Але він любив у мені не дорослу двадцятирічну Інну, а маленьку дівчинку Інґу, яку любив ще до її народження. Він любив у мені мою матір Аліабелу, на яку, кажуть, я дуже схожа. Зрештою, він любив мене з потреби бодай когось любити; любив тому, що в його житті, розчавленому між жорнами Добра та Зла, більше не лишилося нікого, крім мене. Я виявилася єдиним промінцем світла в його похмурому царстві відчаю й безпросвітності, він полюбив мене просто за те, що я є, і зараз у цій любові бачив сенс свого подальшого існування. Йому також слід краще пізнати мене, щоб любити
