не як ідеал, а як живу людину з плоті та крові. Він сам хотів цього — і водночас боявся…
Ще у вересні, коли герцоґ учергове відклав свою поїздку до мене, я вирішила схитрувати й надіслала всім найближчим родичам на Аґрісі, як з батькового, так і з материного боку, запрошення приїхати до Вічного Міста на різдвяні та новорічні свята. Тут уже, думала я, він ніде не подінеться. На жаль, моя хитрість не спрацювала: наприкінці жовтня, якраз напередодні від’їзду, в герцоґа з’явилися вагомі причини ще на тиждень затриматися на Аґрісі, він переконав решту запрошених родичів не чекати його, а вирушати в дорогу, пообіцявши, що неодмінно наздожене їх, і залишився в Шато-Бокері разом із Сандриним братом Маркеджані, що мав повести його по Трактовій Рівнині.
Коли я отримала цю звістку, то відразу зрозуміла, що за тиждень виникне нова проблема, потім ще одна і ще — а тоді герцоґ напише, що вже ніяк не встигне до Різдва та Нового Року, й запропонує перенести візит на пізніший термін, скажімо, на Великдень. Так воно, власне, й сталося. В результаті на свята до мене понаїхало три десятки дядьків, тіток, кузин та кузенів різного ступеню кревності, зокрема й король Ліону Ґуннар, а от найближчого родича, батька, не було…
Переконавшись, що герцоґ може зволікати з поїздкою до скону, я врешті не витримала і на початку грудня запропонувала Владиславу самим з’їздити на Аґріс. Мій чоловік сприйняв цю ідею з великим ентузіазмом і заявив, що охоче відвідає місця нашої „бойової слави“. На відміну від мене, він досі не призвичаївся до придворного життя, і перспектива провести кілька місяців „на волі“ видалася йому надзвичайно заманливою.
Фернц Карой поставився до мого бажання відвідати батька з розумінням і не мав проти цього жодних заперечень. Він сказав, що й сам хотів запропонувати нам поїздку по Гранях — як для розширення нашого кругозору, так і для того, щоб чимбільше людей (і не лише імперських підданих) змогли побачити майбутніх правителів Священної Імперії. Реґент запевнив, що нашим планам погостювати місяць чи півтора в герцоґа це нітрохи не завадить, тільки й того, що після відвідин Аґріса ми не поїдемо прямісінько до Вічного Міста, а вирушимо в тривалу подорож звивистим маршрутом, що мав пройти через густонаселені райони. Ми, звичайно, погодилися, дату від’їзду було призначено на другу декаду січня, і в своєму останньому листі до герцоґа я вже повідомила, що орієнтовно на початку березня прибуду на Аґріс…
Швиденько відкараскавшись від придворних, я вирішила навідатися до короля Ґуннара та королеви Матильди, з якими вже встигла здружитися, і в їхньому приємному товаристві дочекатися, коли звільниться Владислав. Проте з’ясувалося, що ще годину тому вони вирушили на Грань Капітолію оглянути тамтешні історичні пам’ятки і мали повернутися лише по обіді. Коли я дізналася про це, то спересердя усамітнилася в своєму кабінеті і, порушивши власне ж правило не займатися на свята точними науками, стала читати розумну й цікаву книгу земних професорів Ріда та Саймона. Математика завжди зачаровувала мене своєю довершеністю та бездоганною логікою, і я навіть не зчулась, як цілком відключилася від довколишнього світу й понад годину захоплено блукала в хащах функціонального аналізу аж до самої появи Владилава.
Він нечутно ввійшов у кабінет, тихесенько підкрався до мене зі спини й ніжно поцілував у шию. Я здригнулася від несподіванки, але нітрохи не злякалась. Владиславу ще жодного разу не вдавалося налякати мене, хоча іноді він намагався це зробити — просто так, із чистісіньких пустощів. Вочевидь, на підсвідомому рівні я завжди відчувала його наближення, тому так спокійно реагувала, коли він зненацька з’являвся поруч.
Відклавши книжку, я повернулася в кріслі до чоловіка і сказала:
— Ну, нарешті! А я вже думала, що ми зустрінемося лише на прийомі.
Владислав присунув стілець і сів навпроти мене, поклавши на коліна грубеньку папку, яку приніс із собою. У правому горішньому її кутку я помітила ґриф Імперського Державного Архіву.
— Вибач, Інно, це не від мене залежало. Коли я довідався, в чому річ, то відразу запропонував покликати тебе, але дядечко сказав, що спершу хоче обговорити цю новину зі мною. Я навіть не думав, що наша розмова так затягнеться…
— Гаразд, проїхали. То що ж ви обговорювали ці три години?
Владислав трохи розгублено всміхнувся:
— Здається, знайшли мою рідню.
Правду кажучи, цією звісткою він заскочив мене зненацька. Я ніколи серйозно не вірила, що пошуки в архіві, які за реґентовим дорученням провадили три десятки досвідчених архіваріусів, дадуть якийсь результат. Ми практично нічого не знали про Владове походження і могли спиратися лише на ім’я, приблизну дату народження та ще на той факт, що він зник у двомісячному віці. А Державний Архів був не просто великий, він був велетенський, це був найжахливіший монстр з усіх урядових установ Імперії. Щодня він поповнювався десятками, а часом і сотнями тисяч повідомлень, листів, звітів, доповідей та інших документів, що надходили до Вічного Міста з усіх усюд, і буквально тонув у цьому паперовому морі. Численний штат архівних службовців ретельно аналізував і класифікував одержану інформацію; посилання на всі події, що становили бодай найменшу цінність, розміщалися в тематичних каталогах, а вихідні матеріали, належним чином пронумеровані, спрямовувалися до сховища, де сортувалися за архіпелаґами та Гранями, звідки надійшли. Попри всі намагання цілої армії архіваріусів, у їхньому відомстві панував цілковитий безлад, і пошуки будь-якої інформації більш ніж десятирічної давнини перетворювалися на тривалу й захопливу пригоду. Тому, вважала я, навіть якщо десь у сховищі й лежать такі жадані документи, що проливають світло на таємницю народження Владислава, то ми не мали ніяких реальних зачіпок, які б дозволили розшукати їх серед тисяч тонн накопиченої там макулатури.
Проте виявилося, що я помилилась у своїх песимістичних проґнозах. Зачіпка таки знайшлася. Чи просто пощастило. Або ж сталося чергове диво…
— Вітаю, Владе, — щиро мовила я. — Але ти сказав „здається“. Це вступне слово чи ознака невпевненості?
— Просто вступне слово. У цій справі, — він поплескав долонею по папці, — є одна обставина, яка особисто в мене не залишає жодних сумнівів, що пошуки завершено. — Владислав зітхнув. — Для мене це велика полегкість, Інночко. Увесь цей рік, відколи довідався, що мене всиновили, я почувався трохи неповноцінним. Не в тому сенсі, що я незадоволений своєю сім’єю, ти сама знаєш, як я люблю маму з татом. Але мене гнітила невідомість, мені дуже хотілося з’ясувати, якого я роду-племені, чия кров тече в моїх жилах… Ну, ти ж розумієш.
— Звичайно, розумію, — лагідно відповіла я, взявши його за руку. — Я ж бачила, як ти мучився весь цей час, хоч і намагався не показувати… Ну, то розповідай. Звідки ти, де твоя батьківщина?
— На Грані Істра. Це відсталий провінційний світ, розташований майже на на самій межі Забороненої Зони, віддалік Головної Міґістралі. Словом, справжнісінька Тмуторокань. Порівняно з нею, навіть твій Аґріс видається центром цивілізації.
Забороненою Зоною називався своєрідний санітарний кордон довкола Основи, де не дозволялося прокладати трактові шляхи і створювати людські поселення. Заборону було встановлено ще в сиву давнину, і впродовж багатьох тисяч років за її неухильним дотриманням стежили Великі, а протягом останніх двох тисячоліть ця функція, разом з багатьма іншими, поступово перейшла до повноважень Інквізиції — організації, яка саме й була створена для того, щоб замінити Великих після їхнього відходу в Безмежність.
Існування Забороненої Зони істотно полегшувало захист Основи в Нічиї Літа, бо за відсутності діючих трактових шляхів усі більш-менш значні збурення в локальній структурі Граней поширювалися по всій Зоні, як хвилі від падіння навіть найменшого камінця в спокійну воду. Це дозволяло інквізиторам вчасно запобігати спробам аґентів Нижнього Світу підвести до Основи Інфернальні Тунелі. Щоправда, траплялись і проколи, взяти хоча б сумнозвісний Чорнобильський Прорив, який вдалося зупинити лише останньої миті — ще трохи, і хвилі Хаосу накрили б усю Східну Європу. Та загалом, на мою думку, Інквізиція непогано виконувала свою роботу.
Розміри Забороненої Зони були чималенькі — її діаметр складав близько двох тижнів шляху Трактовою Рівниною для найдосвідченіших чаклунів. Але й за офіційно втановленими межами Зони ще не скоро можна було зустріти густонаселені райони — ближче Основи активність нечисті зростала, а люди воліли оселятися там, де спокійніше. До прикладу, якщо в радіусі тижня шляху від Вічного Міста, у так званому Золотому Колі Імперії, мешкало понад трильйон людей (уявіть лишень цю цифру!), то сукупна чисельність населення всіх Граней, що знаходилися на такій або меншій відстані від зовнішньої межі Забороненої Зони, не перевищувала двадцяти мільярдів, до того ж дев’яносто відсотків з них проживали поблизу Головної
