Інквізиція зосередила в своїх руках головні важелі державної влади в Імперії й перетворилася із суто чаклунського ордену на потужну політичну організацію. Ще наприкінці XVIII сторіччя вона об’єднала в своїх лавах переважну більшість сильних чаклунів Імперії, що мали домінантний (інакше кажучи, інквізиторський) дар, а тих небагатьох, що відмовились долучитися до неї, оголосила прибічникам темних сил і влаштувала на них гоніння, змусивши їх залишити межі імперських володінь. Натомість будь-який чаклун інквізиторського рівня, незалежно від свого походження, міг легко отримати громадянство Імперії за умови визнання зверхності над собою ордену. Як і кожна тоталітарна структура, Інквізиція не терпіла конкурентів ні в керуванні державою, ні в справі захисту Граней від підступів Нижнього Світу. Владислав, який, на відміну від мене, непогано пам’ятав часи соціалізму, порівнював тутешні порядки з радянською однопартійною системою. Хоча слід віддати Інквізиції належне — вона не нав’язувала громадянам Імперії якоїсь єдиної ідеології і не обмежувала їхніх економічних та соціальних свобод.
Не бувши, в принципі, замкненою кастою, Інквізиція водночас мала всі ознаки окремої суспільної верстви — і на це були вагомі причини ґенетичного характеру. Якщо здібності вищих маґів проявлялися спонтанно, без будь-якої відомої закономірності, то звичайний чаклунський дар був чисто спадковою ознакою і повною мірою передавався дітям лише в тому випадку, коли його мали обоє батьків. Тому інквізитори воліли знаходити собі пару в своєму середовищі, майже ніколи не одружувалися з простими смертними і вкрай рідко — зі слабшими чаклунами. Сини інквізиторів, як правило, також ставали інквізиторами, зберігаючи наступництво поколінь, а от з-поміж дочок лише незначна частина по закінченні школи нарівні з хлопцями вступала до спеціальних академій ордену; більшість дівчат просто виходили заміж за інквізитрорів і в суто патріархальних традиціях задовольнялися скромною роллю берегинь родинного вогнища.
Мої фрейліни якраз і належали до цієї більшості. Своє перебування при дворі розглядали як сприятливу нагоду запопасти собі гідного чоловіка, а на щось більше не замірялися. Лише кілька дівчат, зокрема й Кристина, мали певні амбіції, які виходили за межі цієї нехитрої життєвої філософії, але вже той факт, що вони віддали перевагу придворній службі перед подальшим навчанням, свідчив про брак у них рішучості піти всупереч усталеним традиціям та планам своїх батьків. Та ж Кристина, як мені було відомо, вже два роки поспіль поривалася вступити до інквізиторської академії (власне, за мірками Основи, це була радше старша школа, ніж вищий навчальний заклад), проте обидва рази відкликала свою заяву напередодні іспитів. Я ще могла зрозуміти, що їй не до вподоби військова муштра; мені й самій не подобалася надмірна мілітаризованість інквізиторської освіти. Однак дівчата, на відміну від хлопців, мали повне право відмовитися від цієї частини навчальної програми; тоді б, звичайно, Кристині не світило отримати звання кадета, зате після академії вона могла спокійнісінько продовжити навчання в університеті. Та ні — Кристина лише мріяла про самостійність, про власну кар’єру, але їй не вистачало сили волі для втілення своїх мрій у реальність.
Мушу визнати, що я від самого початку незлюбила Кристину. На своє лихо, дівчина близько зійшлася з Сандрою, а мене це дратувало відразу з двох причин: по-перше, в моїх очах Кристина стала ніби союзницею Сандри, яка мала нахабство зазіхнути на мого чоловіка; по-друге ж, я, незважаючи на всі ті події, продовжувала любити Сандру, і мені було дуже прикро, що вона так швидко знайшла собі нову подругу. Трохи згодом Кристина розібралася в ситуації, але від дружби з Сандрою не відмовилася — і це розлютило мене ще дужче. Звісна річ, я цілком усвідомлювала всю несправедливість свого ставлення до неї, проте нічого вдіяти з собою не могла. І навіть через чотири місяці після Сандриного зникнення я нітрохи не подобрішала до Кристини. От таке я стерво.
Тепер, сподіваюсь, ви розумієте, що вона була останньою з фрейлін, кого я хотіла б бачити в себе в спальні після одинадцятої години. Я вже збиралась у різкій формі висловити їй своє невдоволення з приводу цього вторгнення, а потім, не вислухавши пояснень, прогнати геть, але останньої миті стрималася — надзвичайно схвильований вигляд Кристини міг свідчити про те, що вона має поважні причини для такого пізнього візиту.
Дівчина почала була вибачатися, але я урвала її:
— Коротше, Кристино. Щось сталося?
— Так, пані. Я мушу поїхати додому, а без вашого дозволу Анна не погоджується відпустити мене.
Анна була моєю старшою фрейліною, в чиєму підпорядкуванні перебувала решта дівчат.
— Ти могла дочекатися ранку, — задля проформи зауважила я.
— Я хотіла б поїхати негайно, — зауважила Кристина. — Це дуже терміново.
— Якісь негаразди в сім’ї?
— Так, — коротко відповіла дівчина.
Було видно, що вона не хоче ділитися зі мною своїми проблемами. А я, власне, не мала особливого бажання знати про них. Тож не стала вимагати пояснень, лише спитала:
— Надовго їдеш?
— Не знаю, пані. Залежить від обставин. Але на одну тільки дорогу туди й назад мені знадобиться понад місять. Саме тому Анна не наважилась відпустити мене без вашої згоди.
Згадавши, що Кристинин батько служить в одному з провінційних командорств за межами Золотого Кола Імперії, я з розумінням кивнула. Її справді чекала неблизька дорога. І, щиро кажучи, мені це було на руку. За півмісяця мала розпочатися наша з Владиславом велика поїздка по Гранях, і я вже шукала якусь пристойну зачіпку для того, щоб не взяти з собою Кристину і водночас не виказати відверто своєї немилості до неї — я не могла дозволити собі так принизити дівчину, яка, зрештою, не зробила мені нічого поганого. А її від’їзд до рідних вирішував усі проблеми: за будь-яких обставин, вона просто фізично не встигала повернутися до початку нашого вояжу. Можливо, за час її тривалої відсутності, коли вона не мулятиме мені очі, я пом’якшу своє ставлення до неї… Хоча навряд.
— Ну що ж, — сказала я. — Не бачу причин затримувати тебе. Родина — це святе. Анна прийшла з тобою?
— Ні, пані. Вона сказала, що це зачекає до ранку й лягла спати.
Я закусила губу. Марнувати свій час на Анну мені зовсім не хотілося. А найшвидший спосіб — викликати її подумки й повідомити про своє рішення — взагалі не годився. Раніше ми з Владиславом вважали телепатію однозначно приємною річчю, бо спілкувалися лише між собою і з Сандрою, чиї думки були нам приємні (Сідх розмовляв з нами винятково вголос). Проте згодом ми виявили, що таке задоволення від обміну думками — рідкісне явище. Здебільшого телепатичний контакт залишає по собі гидкуватий
Я збиралась була написати для Анни коротку записку, але потім вирішила, що вона й без цього обійдеться.
— Гаразд, — сказала Кристині. — Піди до неї й скажи, що я відпускаю тебе просто зараз. А як не повірить, хай прийде й перевірить… Тільки я б не радила.
Кристина подякувала мені, ввічливо вислухала мої напутні побажання (висловлені, до речі, від щирого серця) і поквапилася піти, не бажаючи далі спокушати моє терпіння. А щойно двері за нею зачинилися, з ванної вийшов Владислав.
— Б’юсь об заклад, — з усмішкою мовив він, — що Анна повірить їй на слово і перевіряти не наважиться. Ти добряче вимуштрувала своїх фрейлін.
— А з ними інакше не можна, — знизала я плечима. — Варто виказати свою слабкість, вони негайно повсідаються на голову. От ти зі своїми придворними розібрався радикально — просто залишив їх без роботи. А мені моїх дівчат доводиться тримати в шорах.
— Правду кажучи, — зауважив Владислав, скидаючи з мене халат, — я чекав, що ти нагиркаєш на Кристину і витуриш її звідси копняками.
Я навіть трохи образилася.
— Ну, не вважай мене аж таким стервом. У дівчини, мабуть, серйозні проблеми, а я й так була з нею несправедлива. І все через те, що вона виявилася вірною подругою, не захотіла на догоду мені відступитися від Сандри…
Як завжди на згадку про Сандру, я спохмурніла. Владислав кинув мій халат на спинку крісла й ніжно обняв мене.
— Ох, Інно, — сказав він співчутливо. — Минуле завжди стоятиме між нами, і ми мусимо навчитися з
