які лишень він спромігся після чотирьох років навчання в школі. І вже падаючи на землю, рештками своєї потьмареної свідомості збагнув, що цим своїм учинком все одно не врятує сестру від наруги…
МакҐреґор лайнувся і прожогом кинувся до Марка. Слідом за ним, притримуючи штани, побіг його чорношкірий помічник. Вони схилились над Марковим тілом і обережно перекинули його на спину. Хлопцеве обличчя було бліде, без кровинки, і застиглим, як маска. Осклянілі очі дивились у порожнечу…
— Він живий, Чінуа? — запитав МакҐреґор у дзюбатого, який, очевидячки, був серед розбійників медичним авторитетом.
— Та живий, живий, — відповів Чінуа, вдавшись до чаклунського зору. — Чари були досить потужні, але останньої миті у хлопчиська рефлекторно спрацювали всі механізми самозахисту. Таки недарма всі вихваляють школу Ільмарсона. Мав би я дітей, неодмінно віддав би їх туди.
— То що з ним? — нетерпляче мовив МакҐреґор.
— Глибока кома, спричинена сильним больовим шоком. Наскільки я можу судити, жодного життєво важливого органу не пошкоджено.
— Коли він отямиться?
— Хтозна. Може, й через кілька годин. А швидше, ще тиждень пробуде в повній відключці — у нього геть виснажена нервова система.
МакҐреґор у задумі гмикнув.
— Ну, тоді все гаразд. Однаково найближчими днями я буду зайнятий.
Чінуа відвів погляд від Марка й пильно подивився на свого ватажка.
— Що, накинув оком на хлопчиська? Тепер зрозуміло, чому ти так хотів узяти його живцем. Гм… А він справді гарненький — майже як дівчинка. Мало який підор не спокусться на такого красунчика…
— Затули пельку! — гостро наказав йому МакҐреґор. — Краще берись до справи — наклади на хлоця закляття й неси в карету. А свої припущення тримай при собі.
— Гаразд, гаразд, — осміхнувся Чінуа, нітрохи не наляканий його гнівним тоном. — Твої смаки — твій особистий клопіт. Я ж дотримуюсь традиційних цінностей, і хлопчики, навіть такі ласенькі, мене не приваблюють… До речі, Анґусе, як щодо її близнючки? Ти серйозно пропонував розважитися з нею?
— Авжеж ні, — відповів МакҐреґор, підвівшись. — Я лише хотів налякати хлопця. До наших рук не дуже часто потрапляють незаймані дівиці з таким сильним чаклунським даром. Це надто цінний матеріал, щоб змарнувати його на догоду хтивому неґрові.
Чінуа знов осміхнувся, вищиривши свої жовтуваті зуби.
— На щастя для твоєї білої пики, незайманість хлопців-чаклунів так високо не цінується.
МакҐреґор нічого не відповів на цю репліку. Полишивши Чінуа займатися бранцем, він повернувся до карети, де на нього шанобливо чекали решта троє розбійників, що вже оговталися після Маркової контратаки, і слуга-зрадник Вітольд. Передовсім МакҐреґор звернувся до своїх підлеглих:
— Ну, чого роти пороззявляли? Петере, Антоне, хутко беріть дівчат і несіть у карету. А ти, Манемане, дай сиґнал нашим хлопцям, щоб вони забиралися геть.
Останнє розпорядження стосувалося ще двох розбійників, котрі (як правильно здогадався Марк) захопили обидва сусідні портали. Відтак МакҐреґор звернувся до слуги-зрадника:
— Молодець, Вітольде, чудово впорався із завданням. Наш пан бере тебе на постійну службу.
Улещений Вітольд низько вклонився.
— Радий служити Господареві Веліалу!
МакҐреґор недбало вдарив по ньому закляттям зупинки серця. З глухим стогоном зрадник гепнувся додолу.
— Ти служитимеш, — сказав МакҐреґор. — Але не на Гранях.
Розділ 3
Поки Владислав голився у ванній, я сиділа в спальні перед дзеркалом і розчісувала волосся. Було за пять хвилин одинадцята — але не ранку, як ви могли подумати, а вечора. Кілька хвилин тому троє дівчат зі штату моїх фрейлін, які допомагали мені роздягатися й розстеляли постіль, побажали нам з чоловіком на добраніч і пішли, залишивши нас до ранку вдвох.
Зараз на мені була лише напівпрозора нічна сорочка, яка зовсім не приховувала звабливих ліній мого тіла, а просто огортала їх загадковим серпанком. Завершальною частиною мого вечірнього туалету, розчісуванням, я воліла займатися сама — мені подобалося сидіти майже голою перед дзеркалом і дивитися на своє відображення, подобалося водити щіткою по своєму хвилястому білявому волоссю і з солодкою млістю думати про те, що вже за кілька хвилин я буду в ліжку з коханим — моїм казковим принцом, моїм єдиним та неповторним…
Ну, а Владислав ще від часу нашого одруження взяв собі за звичку голитися перед сном. З властивою йому чуйністю він одразу збагнув, що я, на відміну від багатьох інших жінок, не люблю чоловічої щетини, навіть одноденної, і став голити її двічі на день — зранку і ввечері. Певна річ, тепер він міг би вдаватися до маґії, що давало стійкий ефект мало не на цілий тиждень, але, як і раніше, користувався звичайною бритвою. Пояснював, що вже звик до цього ритуалу, та мене не надуриш — він просто не хотів втрачати нагоди зайвий раз засвідчити свою готовність догоджати мені. Хоча, на мій погляд, у цьому не було потреби. Цілком вистачало й того, що задля мене Владислав відмовився від іншої своєї звички — до нашої зустрічі він був затятим „совою“, зазвичай лягав спати лише після другої, а то й третьої по півночі, але після моєї появи в його житті різко змінив свій ґрафік і навчився засинати разом зі мною.
Отож ми прокидалися в більш-менш нормальний час, і в першій половині дня встигали відбути всі практичні заняття з маґії. У післяобідню пору, під керівництвом одного з маґістрів Інквізиції, ми вивчали теорію (сюди входили не лише чаклунські науки в чистому вигляді, а також їх застосування в різних царинах природознавства); а ввечері наставала черга історії, філософії, імперського та міжнародного права, інших гуманітарних дисциплін. І так — п’ять днів на тиждень, уже майже вісім місяців, відколи ми на початку травня прибули до Вічного Міста й оселилися в королівському палаці, що називався Палатинум.
Щоправда, завтра ніяких занять не планувалося. Впродовж останнього тижня християни різних конфесій, що загалом складали половину населення Імперії, а також юдеї-месіанці та представники деяких мусульманських течій, відзначали різдвяні свята, які тут, на відміну від Основи, починаються на Святвечір 21 грудня. Урочистості були надзвичайно бучними та помпезними, бо відбувалися напередодні нового тисячоліття, яке (що загальновідомо) мало розпочатись опівночі на 1 січня 2001 року. Тепер цей очевидний факт визнавали навіть ті, хто, зачарований круглою датою, зустрічав XXI сторіччя ще минулого року.
Певна річ, за таких обставин нам було важко зосередитися на навчанні, до того ж наш статус — досі невизначений, але, поза сумнівом, дуже високий, — зобов’язував нас до участі в усіх найпомітніших офіційних та напівофіційних заходах з нагоди різдвяних і новорічних свят. А крім того, післязавтра, в останній день старого року, Владиславові минало двадцять шість — і це слід було відзначити. Тому ми вирішили влаштувати собі двотижневі канікули і з головою поринули в бурхливе світське життя найбільшого міста на Гранях.
Ретельно розчесавши волосся, я поклала щітку на туалетний столик і вже підвелась була з крісла, збираючись іти до ліжка, аж тут пролунав тихий стукіт у вхідні двері. Я невдоволено поморщилася, подумки попередила Владислава, щоб він залишався у ванній, накинула на плечі халат і трохи роздратованим голосом мовила:
— Так, можна.
До спальні прослизнула Кристина — невисока вісімнадцятирічна дівчина, темна шатенка з великими карими очима, щуплявою фігуркою, нерозвиненими формами і симпатичними, хоч і не надто виразним, обличчям. Вона належала до штату моїх фрейлін і, як решта придворних панночок, походила з інквізиторської родини — тобто, була аристократкою.
Всередині Священної Імперії інквізитори займали місце вищої знаті й фактично були панівним класом у тутешньому суспільстві. Протягом минулого тисячоліття, за пасивного сприяння Метра та інших Великих,
