„Оце сюрприз!“
„А головне, приємний сюрприз!“
— Як звати того майстра? — запитав Марк.
— Чи то МакҐеорґ, чи то МакҐреґор. На вигляд йому років сорок, тож він давно закінчив вашу школу. Але запевнив мене, що досі шанує традиції шкільного братерства і охоче допоможе учням своєї альма-матер. Тільки попередив, щоб ми не рушали з місця, поки між нами та порталом залишатиметься інший транспорт.
— Так, звичайно, — погодилася Беатриса. — Це розумна вимога.
Попри Маркові побоювання, чекати довелося не більше ніж півгодини. Коли дорога попереду звільнилася, він віддав наказ кучеру і той неквапно скерував карету до порталу. Піші подорожні, які ще йшли зустрічною смугою, здивовано озиралися на них, але повертати не збирались. Вочевидь, вони вирішили, що якийсь бундючний вельможа надумав виторгувати в майстрів дозвіл на проїзд, і про себе лише кепкували з його наївності — адже всім було відомо про непідкупність служників тракту, які за свою роботу одержували чималу платню і не стали б ризикувати її втратою задля одноразової, хай і значної, винагороди.
Незабаром карета наблизилася до порталу. Наглядач уже прибрав з дороги шлаґбаум і жестом звелів їхати під арку. Цього разу Ребека навіть не стала визирати з карети. Брат мав рацію: після кількох порталів поспіль
По інший бік арки вся дорога до наступного порталу була вже порожня — схоже, тут транспорт і пішоходів завернули трохи раніше. Двоє чоловіків у сіро-блакитній уніформі служби трактових шляхів зустрічали карету при виїзді з-під арки. Один з них, високий шатен років сорока, наказав кучерові зупинитися і з приязною усмішкою на вилицюватому обличчі рушив до правих дверцят.
Марк не став чекати, поки він підійде, а відразу розчахнув дверцята і вибрався з карети. Слідом за ним повиходили й сестри.
— Добридень, пане… — почав був він, але запнувся, бо не знав. Як правильно назвати майстра — МакҐреґором чи МакҐеорґом.
— Анґус МакҐреґор до ваших послуг, — сказав чоловік мідґардською мовою, найпоширенішою в Торнінському архіпелазі, яку тут знали всі освічені люди. Марк і Беатриса взагалі володіли нею досконало, бо викладання в школі велося саме мідґардською; Ребека теж вивчала її змалку. — Отже, ви і є ті самі юні чаклуни?
— Так, пане МакҐреґоре, — відповів Марк, потім назвався сам і представив своїх сестер.
— Дуже мило, дуже мило, — промовив МакҐреґор, і його усмішка стала ще ширшою. — Я досі з теплотою та вдячністю згадую нашу школу. Без неї я б залишився звичайним відуном.
— І вас там навчили ходити Рівниною? — запитала Ребека.
— Авжеж, моя дівчинко. — МакҐреґор підійшов до неї й опустився навпочіпки. — А ти, як я розумію, лише їдеш туди навчатися?
— Так, — кивнула Ребека. — А Марк з Беатрисою вже перейшли до п’ятого класу. За два роки вони стануть справжніми чаклунами.
— Неодмінно стануть, — погодився з нею МакҐреґор. — І ти також станеш. — Він випростався і лагідно погладив її по голівці.
Це ніби стало сиґналом для всіх подальших подій. І навіть не „ніби“ — це точно був сиґнал, оскільки від МакҐреґорового доторку Ребека здригнулася, наче її вжалили, і ноги їй підкосилися. Тієї ж секунди Вітольд, що саме забрався на передок карети і щось говорив кучерові, встромив йому в груди кинджал. Наглядач і другий майстер так само блискавично впоралися з Гансом та Бруно, які, мабуть, і не збагнули, що сталося. А ще двоє чоловіків, що їх ні Марк, ні Беатриса доти не помічали, спритно вигулькнули з-за карети й міцхо схопили обох близнюків за плечі.
На той час МакҐреґор уже тримав Ребеку на руках; дівчинка не опиралася, бо була непритомна. Марк відчув, як усе його тіло дерев’яніє від чарів, насланих чоловіком, що тримав його за плечі. Миттю зреагувавши на це, він ударив по своєму супротивникові потужним больовим закляттям — той дико завив і послабив хватку. Марк негайно нейтралізував дію паралізувальних чарів, як його вчили в школі, потім вирвався з ослаблих обіймів розбійника і завдав йому ще одного удару, від якого той остаточно знепритомнів.
На все це Марк згаяв лише кілька секунд, але й супротивники діяли шкидко. Розбійник, якому без проблем вдалося знерухомити Беатрису, недбало турнув її під ноги МакҐреґорові й кинувся до Марка. З іншого боку до нього підбігав наглядач порталу… А втім, хлопець уже второпав, що це був такий самий наглядач, як МакҐреґор — майстер трактів. Поза будь-яким сумнівом, портал захопила якась злочинна ґрупа — і навряд чи звичайних грабіжників. Усі вони були чаклунами, а словосполучення „розбійник-чаклун“ звучало дуже лиховісно і наводило на тривожні роздуми…
Проте Маркові було не до роздумів. У нього залишався один-єдиний шлях, і він не забарився скористатися ним. Ударивши найближчого розбійника (того, хто паралізував Беатрису) ще одним больовим закляттям, Марк тут-таки пірнув під карету, кілька разів перекотився через бік, вискочив з іншого боку і побіг до порталу, сахаючись то вправо, то вліво. Ці зиґзаґи добре прислужилися йому — двічі вслід Маркові летіли паралізувальні імпульси, але обидва рази він ухилився від них.
Добігши до підніжжя арки, Марк притулився спиною до кам’яної стіни і встановив перед собою силовий бар’єр. Тепер він не боявся удару ззаду — такий товстий шар ґраніту захистить його від будь-якої маґії, а лицем до лиця з ворогом він зможе за себе постояти. Звісно, Марк цілком усвідомлював усю безнадійність свого становища — сили були надто нерівними, щоб сподіватися на перемогу. А втікати… Навіть якщо забути про сестер (хоча він не міг про них не думати), спроба втечі все одно ні до чого не призведе, бо щонайменше двоє його ворогів уміли ходити Рівниною, а обидва найближчі портали, мабуть, також перебували під контролем розбійників. Та в кожному разі, вирішив Марк, живим він до їхніх рук не потрапить.
А вони явно хотіли захопити його живцем. Розбійники не бомбардували його потужними смертоносними чарами, перед якими встановлений ним силовий бар’єр довго не протримався б. Натомість вони намагалися приникнути крізь захист і знерухомити Марка, проте він вправно відбивав їхні атаки і навіть час від часу завдавав удари у відповідь. А коли „наглядач“ кинувся до нього з очевидним наміром зітнутися з ним у рукопашній сутичці, Марк влучним закляттям збив його з ніг. Нарешті подолавши свою юнацьку упередженість перед убивством, він намірився був порішити негідника, однак решта розбійників вчасно зреагували і встигли прикрити свого товариша маґічним щитом.
Тоді з-за карети вийшов їхній ватажок, Анґус МакҐреґор. Однією рукою він притискав до себе непритомну Беатрису, а в іншій тримав кинджал, приставивши його вістря до шиї дівчини.
— Ти гідний супротивник, Марку фон Гаршвіце, — сказав ватажок. — Я поважаю тебе за це. Але зараз ти маєш здатися, бо інакше вб’ю твою сестру. Я так і зроблю, не сумнівайся, вона нам не потрібна. А якщо й далі чинитимеш спротив, то вб’ю й меншу. Зрозумій, що опиратися марно.
„Отже, їм потрібен саме я,“ — подумав Марк. Це ще дужче злякало його і водночас утішило — тепер у нього з’явилася надія, що сестер просто вб’ють, не змусивши їх довго страждати. І хай краще вони помруть у нестямі, так і не збагнувши, що відбувається.
„Пробач, Беа,“ — промайнуло в Марковій голові. — „І прощавай, люба сестричко…“
Він задіяв слабеньке, але дуже хитре закляття. Права рука МакҐреґора сіпнулася, і гостре лезо кинджала мало не встромилося в Беатрисине горло. Лише останньої миті ватажок розбійників схаменувся і рвучко жбурнув кинджал на землю.
— Ага! — сказав він. — То ти хочеш, щоб вона вмерла? Ну, гаразд! Тоді я запропоную тобі дещо інше. Те, що, на твоє переконання, буде для неї гірше за смерть.
Він поклав Беатрису додолу, задер її сукню та спідниці й покликав свого помічника — довготелесого чорношкірого чоловіка з подзьобаним віспинами обличчям. Той, пожадливо дивлячись на оголені стегна дівчини і гидко посміхаючись, став розстебати свій пояс.
Марк до крові закусив губу й голосно застогнав від безсильної люті. Він зрозумів, що проти цього задуму МакҐреґора вже нічого не зможе вдіяти. І те, що він зробив наступної секунди, було продиктоване не тверезим розрахунком, а глибоким, безмежним відчаєм. Сама лише думка, що зараз на його очах ґвалтуватимуть Беатрису, була йому така нестерпна, що Марк наслав на себе найсмертельніші чари з усіх, на
