народного господарства…»
Все це я вимовила на одному подиху, без жодної зупинки, дивуючись тому, як довго може сидіти втовкмачена в юну і свіжу голову абракадабра. Адже ці завчені багато років тому фрази лізли з мене механічно, мов перекручене м’ясо з м’ясорубки.
Вони розсміялися.
— Хіба таке можливо повторити?!
Я додала ще два завчені абзаци з того ж репертуару.
— Ну от, вчіться, діточки, — серйозно промовила я. — До речі, це вам знадобиться року до… — я замислилась, — вісімдесят сьомого чи навіть восьмого включно!
— Дійсно, чудова порада! — згодилась Томочка. — Можна будь-який білет починати цим текстом — не промахнешся!
— А чому лише до вісімдесят восьмого? — підозріло запитав Мирось.
— Потім почнеться інше життя… — невизначено сказала я.
— В якому сенсі — інше?
Вони дивилися на мене двома парами розширених від цікавості очей — майже так само, як кілька днів тому мешканці квартири номер 8 на моїй околиці.
Я зробила вигляд, що пропустила питання повз вуха.
— Вибачте, — нарешті наважилась задовольнити цікавість Томочка. — А ви хто? Наш новий куратор? Чи вчитесь на заочному?
Я зрозуміла, що гачок закинуто, цікавість виникла і має перерости в дещо більше і що тепер можу клеїти будь-якого дурня.
І вже сьогодні ані Томочка, ані мій дорогенький Мирослав не зроблять мені жодного зауваження!
— Помиляєтесь, — загадково промуркотіла я. — Вважайте, що я ваш випадковий співрозмовник. А сюди мене занесла доля і… спека: в цих університетських стінах завжди прохолодно. До того ж немає нічого кращого, як погомоніти з випадковими співрозмовниками. Чи не так?
Вони слухняно закивали головами і обмінялися швидкими поглядами. О, я знала, що значить це переглядання: я здалася їм цікавим «людським матеріалом». Чудово!
І я повела далі:
— Принаймні я не знаю більшої комфортності, ніж говорити з людиною, яка тебе не знає і якої не знаєш ти. Але мусиш якийсь час перебувати з нею під одним дахом. Це все одно, що розмовляти з Богом. Ви коли-небудь розмовляли з Богом?
Здається, у Мирося відвалилася щелепа, він категорично похитав головою і хотів щось відповісти, але я не дала йому вимовити ані слова, махнула в повітрі рукою і посміхнулася:
— Неправда! Немає такої людини в світі, яка з НИМ не розмовляє!
— Я не розмовляю, — впевнено сказав Мирось.
— Неправда. А у кого сьогодні вранці ви просили гарної оцінки? — посміхнулась я. — Чи скажете, що такого не було?…
Мирось зніяковіло мовчав.
— А-а-але ж… — від хвилювання Томочка навіть почала затинатися так само, як я. — Але ж Бога немає.
Я знову зобразила котячу посмішку:
— Це ви кажете зараз. Після іспиту з політекономії. Цікаво, що ви скажете років через двадцять…
— Навряд чи ми змінимо свої переконання, — суворо сказав Мирось.
Я подумки розсміялася. Але навіть подумки це вийшло надто голосно: сміх так і стрибав з моїх очей. Згадала, як буквально позавчора він з розумним виглядом переконував Томочку в зворотному…
— Люди, що живуть на цій земній кулі, всі різні, - продовжувала я. — Серед нас є навіть папуаси! Вже не кажучи про різних диваків, злодіїв і збоченців. Є хворі, здорові, мільйонери, жебраки, грішники і святенники, вчені і кретини… Одне слово, можете розвинути цей перелік, як завгодно. Худі і опасисті. Брюнети і блондини. Американці і… албанці. І між всіма нами величезна різниця, часом — прірва. Нездоланна прірва у всьому. Але є лише одна схожість: з НИМ принаймні хоч раз говорив кожен!
— Точно!!! — розширила очі Томочка.
Вона дивилася на мене з захватом.
Мирось виглядав розгубленим. Він напружено шукав аргументів і нарешті вимовив приглушено:
- І… Сталін… розмовляв?…
— Ще б пак! — впевнено сказала я, хоча регіт просто душив мене зсередини. — Не сумніваюсь — була мить, коли він верещав до НЬОГО, мов пацюк!
Зависла пауза. Вони напружено осмислювали почуте.
Я тим часом поглянула за вікно, де на протилежному боці вулиці висіли плакати з портретами тієї когорти, яку мої батьки шанобливо називали «члени Політбюро». Сказавши «а», треба казати далі, подумала я і продовжувала говорити цілком серйозно:
— Якби всі вони, — вказала рукою за вікно на ті велетенські портрети, — одразу знали, що коли-небудь усе ж таки доведеться відповідати, у них би не було таких задоволених пик.
— Кого ви маєте на увазі? — запитав Мирось, простеживши поглядом за моєю рукою.
Я подумала, що перегнула палицю. Ще здадуть мене до найближчого відділку міліції за розповсюдження крамольних думок серед свідомої радянської молоді.
Я опустила руку і вирішила бути обережною.
— Всіх, хто вважає за можливе розпоряджатися чужим життям…
Вони були достатньо заінтриговані. Але збурити свідомість двох студентів- атеїстів не було моєю метою.
Вони дивилися на мене, як на слона, що несподівано з’явився посеред Хрещатика.
Томочка стояла з напіввідкритим ротиком, з якого мило поблискували її білі гострі зубки. В очах Мирося світився захват.
Вони були малі і наївні. І дуже підходили одне одному. А можливо, таку ілюзію створювала красуня Томочка. Принаймні в її присутності Мирось набував значущості і виглядав солідно.
Я бачила, що вони б залюбки поспілкувалися зі мною ще трошки, і вирішила віддати ініціативу в їхні руки. А тому глибокодумно замовкла, відвернувшись до вікна. Вони знову перезирнулися — я відчула спиною їхній мовчазний діалог.
За мить вони озвучили його:
— Чи можемо ми запросити вас на каву? — сказав Мирось.
— Відсвяткуємо іспит! — з благоговінням в голосі додала Томочка.
— Навіть не знаю… — з вдаваною неохотою відповіла я. — У вас, певно, купа своїх справ…
— На сьогодні — ніяких справ! — весело сказав Мирось. — Ходімо! Я пригощаю!
Остання фраза мені особливо сподобалась, адже у мене, як я вже зазначала, не було ані копійки.
І, відверто кажучи, страшенно хотілося випити кави…
Ми пішли довгим прохолодним коридором на центральні сходи, вкриті
