затоптаною килимковою доріжкою.
Я мимоволі поринула в цю призабуту наелектризовану атмосферу іспитів, коли здавалося, що твоє життя залежить від легкого розчерку в заліковці. А весь час до здачі ходиш на ватяних ногах, язик в роті розпухає від жаху. Хода моїх супутників була легкою: вони вижили!
Краєм ока я помічала, як Томочка весь час намагається вхопити Мирося за руку, а він з лагідною відстороненістю потискає і відпускає її тендітну лапку.
Пробившись крізь спітнілі натовпи студентів, ми нарешті вийшли на перехрестя. Мирось кивнув на протилежний бік — там на перетині вулиць містився гастроном. Біля нього купчились різного роду громадяни, здебільшого — ті ж студенти, що відбули навчальні тортури.
Я зрозуміла, що гастроном і є та «кав’ярня», де ми мали випити каву. Інших кав’ярень поблизу не спостерігалось.
Зайшли досередини. Біля прилавку вилася довга вервечка спраглих. Обслуговувала одна продавчиня в біло-сірому халаті і грайливій накрохмаленій короні в збитому коконі волосся.
Вона нагадувала багаторуку індійську богиню Калі, адже одночасно виконувала купу справ. Зі здивуванням я помітила, що кавового апарату тут немає — лише широка металева таця з розігрітим піском і десяток-другий маленьких «турок».
Приймаючи замовлення, продавчиня кілька секунд поводила «турками» в піску і майстерно відривала їх від цієї «пательні» рівно в мить кипіння, розливала по філіжанках з відбитими ручками (мені пояснили, що ручки філіжанок працівники гастроному псували навмисно, аби їх не крали). Одночасно продавчиня нарізала по два-три шматочки ковбаси чи сиру величезним кинджалом, загортала їх в цупкий сірий картон, зважувала на вагах, брала гроші, відраховувала здачу, відмірювала на око по п’ятдесят-сто грамів горілки, розливала в чарки коньяк, перегукувалась з завсідниками закладу, приймала товар — тістечка у великих картонних ящиках, підписувала накладні.
Гамір в черзі стояв неймовірний. Щасливці виринали з натовпу, несучи в руках паперові квадратні тарілки зі своєю здобиччю, і прилаштовувались з ними на високих круглих стійках-столиках, через які в гастрономі взагалі не було де яблуку впасти.
Мирось вказав нам очима на вільні місця довкола стійки, а сам пірнув у натовп. За моїми розрахунками, стояти йому випадало не менше сорока хвилин.
Так ось що означає тут «запросити на каву», подумала я. Вся ця атмосфера здавалася мені екзотичною.
Ми з Томочкою пробилися до стійки і зайняли ліктями побільше місця. На нас гнівно засопіла парочка синюшного вигляду, що поглинала з картону ковбасу, густо намащену гірчицею. З- під столу вони розливали у філіжанки горілку, яку, вочевидь, принесли з собою.
Побачивши мою розгубленість, Томочка підбадьорила мене:
— Тут чудова кава! А черги — завжди. Не зважайте, ми вже звикли. Інше місце — далеко. Та й не таке комфортне…
Отже, для них це було звичне і комфортне місце.
Нормальненько…
Запах розпеченого асфальту, рукотворна кава, ці побиті вищерблені філіжанки з розчерком «Общєпіт», хтиві роти, що припадали до кружалець рожевої, мов попка немовляти, ковбаски, шурхіт промасленого коричневого картону, тихий спів за однією з круглих стійок, блаженні вирази облич, об’єднаних під дахом цього доісторичного «сільпо», — все говорило про миті безхмарного і бездумного щастя, де немає місця боротьбі за життя, де завтрашній день гарантовано схожий на минулий. І через те єдина радість — ось так пити каву в гастрономі на розі вулиць, гомоніти і мати на те час. Купу часу, видовженого, мов тінь після полудня, часу безкінечного і не напакованого, мов валіза, мільйоном справ. Часу, що зупинився і стоїть, мов пам’ятник посеред скверу, — і не може зійти зі свого п’єдесталу, аби сказати: «Поховайте та вставайте…»
Хвилі запахів і звуків накривали мене з головою.
— Вам зле? — почула я турботливий голос Томочки.
Я поглянула на неї і в черговий раз замилувалась її вишуканістю, жіночністю і схожістю на голлівудську кінозірку 50-х.
Але серце стислось від жалю. Я таки не помилялась: ані тепер, ані потім в ній не було жодної зазубринки, що за них полюбляють чіплятися чоловіки. Це ніжне створіння, що стояло переді мною, думаючи, що знайшло собі оригінальну і освічену співрозмовницю, вже відтепер було приречене на самотність. Через свою правильність запеклої відмінниці? Надмірну відданість першому- ліпшому? Через легковажність свого обранця? Через брак досвіду? Через мене???
Треба негайно виправляти ситуацію! Доки Мирось стоїть в черзі, витираючи спітніле чоло бездоганно складеним в чотири рази носовичком.
І я поставила питання руба:
— Ви його любите?
Томочка перелякано зиркнула мені в очі і ніяково опустила погляд в кавову калюжу на столику, ніби хотіла остудити. Вона не звикла відповідати на такі прямі запитання.
Мені так закортіло говорити правду, правду і лише правду, що я вже не контролювала себе:
— Дорога моя, доки не пізно, тікайте від нього. Цей хлопець промучить вас все життя, до старості, до безвиході. Одружиться з молодою лише тому, що вона носить коротесенькі спідниці і брутально плюється крізь зуби, а ще тому, що з нею гарно займатися сексом. А ви будете носити пиріжки йому та його дружині й ніколи не дізнаєтесь, що таке справжнє щастя. Вам буде здаватися, що воно запечене у ваших пиріжках разом із печінкою, грибами чи сиром. Між вами немає нічого спільного, крім підпису викладача у заліковках. Це єдине, що вас об’єднує. Повірте, я знаю, що кажу. Вважайте, що я провидиця, гостя з майбутнього, відьма, старша сестра, стерво, — байдуже! Тільки тікайте. Бо бачити ваші чесні довірливі очі нестерпно навіть мені…
Вона стояла, низько опустивши голову. Незбагненний галас в гастрономі не заважав їй почути кожне моє слово, сказане досить тихо. Я знала, що вона мене чує. Більше того, згодна майже з кожним словом, ніби давно чекала на нього.
Потім вона зробила дивну річ — притисла долоню поміж своїх грудей і лише тоді підвела на мене досить спокійний погляд, котрий, відверто кажучи, збив мене з пантелику. Але заговорила вона уривчасто, з великими паузами, ніби у неї пересохло в роті.
— Тут… — сказала вона, маючи на увазі місце, до якого була прикладена її долоня. — Тут є така штука, в яку не вірять… Вона називається душа… Я намагалась йти, але… але тоді вона теж іде. І не повертається. А тут лишається діра. Наскрізна. Аж вітер свище…
З величезним здивуванням і без своєї звичайної зверхності я зазирнула в її очі — в них жеврів біль того кохання, яке усвідомлює свою безвихідь і разом з тим погоджується з нею, бо не може, не вміє жити інакше.
Чому я раніше цього не помічала? Як могла підсміюватись? Невже наша кумедна і доброчесна Томочка теж мала цей дар? Тільки для неї він не був таким добрим і благодатним, як для мене. Ось як буває…
Лише тепер можу собі уявити, як вона страждала, коли почали справджуватись мої щойно вимовлені «пророцтва».
Відчула провину перед нею, яка завжди здавалася мені ефемерною, адже з роками вона, певно, навчилася гасити цю жарину болю — ніби дійсно пустила весь її жар на випікання своїх смачних пиріжків.
Знову подумалось про те, що, якби Мирось не закохався в мене, Томочка б досягла своєї багаторічної мети. А чи була я для нього такою вже ідеальною парою? Я, що ніколи не могла вислухати його глибокодумних міркувань до кінця, погано готувала, не приділяла уваги родинним ритуалам…
Дивні гримаси долі. Це ми з ним були різні! А Мирось — просто сліпим.
— Вибачте, — сказала я, поклавши свою руку на її, - я не мала права так
