говорити з вами.
Вона посміхнулася до мене:
— Нічого. Ви така дивна… Ви з тих, які подобаються Миросику. Я б хотіла бути такою…
— Якою?
Вона помовчала, підшукуючи слова.
— Сміливою… Незалежною…
— Ну так і будьте! — сказала я.
— Тобто? — не зрозуміла вона.
— Якби я зараз була на вашому місці, не чекала б ані хвилини в цьому гадючнику! Втекла б! Ще й змусила б себе добре пошукати!
— Я так не можу… — розгублено сказала Томочка.
— Можете! — впевнено сказала я і, поглянувши на чергу, в якій Мирось плавився, мов шматок сиру у фондюшниці, рішуче взяла її за руку. — Ходімо!
Вона трохи повпиралась, але послухалась і пішла за мною до виходу.
Вивівши її на вулицю, я сказала:
— Увечері він прийде до тебе, мала! Головне, не вибачайся! І нічого не пояснюй. Затямила?
Вона боязко кивнула, все ще вагаючись, чи не повернутися їй назад. Але, вочевидь, мій авторитет вже став для неї безперечним. Я перевела її через дорогу і силоміць увіпхнула в переповнений тролейбус, щоб знати напевно: не повернеться! За склом пропливли її перелякані очі.
Я махнула рукою.
Точно знала: увечері він обов’язково прийде до неї.
Мирось не любить втрачати те, що належить тільки йому, і лякається незрозумілих вчинків.
Дивлячись в бік тролейбуса, що, мов комаха, повз угору, я думала, що багато чого встигла за час, доки дівчинка була на дачі.
Тепер маю повернутися до неї. А все, що стосується інших, хоча й не менш важливих подій, відкладу «на завтра».
Принаймні сьогодні Томочка — жива і здорова, пече свої пиріжки та філософствує з Миросиком на нашій кухні, а Іван…
Він поки що живе в своїй вежі на березі океану. А я йду до нього — і весь час прокидаюсь, так і не дізнавшись, що криється за її мурами.
…Вежа стояла на самісінькій маківці гори.
Гора здіймалась над океаном.
Океан з шипінням і піною, схожими на велетенське багаття, бився об гору, посилаючи потужні розряди хвиль аж до її зубчатої верхівки. Сіль вибілила стіни, але триметрові брили не піддавались ані солі, ані хвилям, ані вітру.
Ніхто не знав, що криється за цими щільними, круглими, сивими від часу і солі стінами.
…Це трапилось в один з найбільш тихих днів, коли сонце підсвітило воду і перший шар її був зовсім прозорим, а крізь сьомий світилася підводна біла пустеля, по якій снували каравани дрібних червоних риб.
Камінь випав сам.
Просто вивалився — і все.
Просто — посунувся зсередини, трохи подумав, утримуючись на краю своєї квадратної лунки, ще посунувся — з легким скреготом, ніби не було між брилами вапнякового і соляного склеювання без жодної щілини, — і тихо полетів у воду.
І лише там, унизу, вдарившись об синє скло, здійняв триметрові бризки з довгим тремтливим гулом, котрий розбудив білого кита за багато кілометрів звідси.
Хтось невідомий запустив цей механізм: брили почали вивалюватись самі по собі і падати в океан із закономірною періодичністю — з різних боків круглої вежі.
А в порожні квадратні віконця увірвались потоки світла.
Вежа стала решетом, драним капелюхом, одягнутим на місяць, фламандським мереживом, рибальською сіттю, каркасом єгипетського храму, переплетінням судин — чим завгодно, тільки не баштою. Камені випадали і випадали.
Струмені яскравого світла рвалися всередину, щоб омити те, що весь цей час перебувало в темряві: можливо, мертву траву, чи сторічний заіржавілий меч, чи слизьких і сліпих жаб із білою тонкою шкірою, чи потьмянілі кістки полонених, щоб нарешті як слід вибілити їх.
Але потоки світла нічого не знаходили в округлій порожнечі. Нічого, крім… світла. Такого ж, яким були і вони.
Так, і світло, помножене на світло, давало такий сліпучо-білий колір, що його стовп, що вирвався назовні, на тому боці океану було сприйнято за нове, ще не вивчене явище природи. А пізніше в різних кутах світу — через належний проміжок часу — майже в один день народилося мільйон немовлят. Але це явище лишилося незафіксованим, адже діти — в тій чи іншій кількості — народжувалися завжди…
…Коли я доїхала до знайомої зупинки на околиці, був уже кінець робочого дня. Я вийшла з тролейбуса, притискаючи до грудей сумку з дитячим капцем, і з задоволенням зауважила, що все тут лишилося таким самим, як і день тому: симпатичні триповерхівки, дворики, порослі хащами кущів і дерев, пісочники під проржавілими дашками, зграйки «козлістів», що з усієї сили стукають кістками доміно по неструганих поверхнях саморобних столів.
Я прожила без цих двориків лише один день, точніше — одну добу. Але скільки всього трапилось! В місті свого дитинства я зустріла того, на кого чекала все життя, і того, з ким прожила чималу його половину. Тепер я мусила винести все це «за дужки» іншого складного рівняння, яке маю розв’язати.
Я йшла, похитуючись, мов п’яна, і відчувала, що мій шифоновий топ теліпається на мені, мов на вішалці, - я не спала і не їла, скинула, певно, зо три, а то й більше, кілограмів. Найрозумніше, що могла зробити, — викинути капець біля дерева і пірнути назад у свій дім і час — поїсти, відіспатись, помитись і переодягтись. Обміркувати все, що відбулося, піднабрати харчів і таке інше…
Але я не могла, не могла цього зробити. Адже мені хотілося скоріше побачити дівчинку. Я скучила за нею.
Особливо тепер, коли носила в собі той давно забутий дар любові, що був у ній.
День перейшов на другу свою половину.
Мережані тіні дерев обплітали дворики синім павутинням, чіткіше проявився аромат бузку. Я помітила, що, переходячи з арки до арки, починаю впізнавати мешканців і вони приязно кивають услід. Певно, звикли.
У нашому дворі на звичному місці стояли сині «Жигулі». Це означало, що сусіди повернулися з дачі. Слава Богу!
Я вкотре оглянула двір. Увечері він був переповнений спраглим до вечірньої
