А, власне, чому кумедно?!
Цілком реально!
Я весь час забувала про курйозність свого становища. Про те, що можу робити все, що завгодно, вдаватися до будь-яких містифікацій. Емоційна гойдалка кидала мене з боку на бік. Я ледь не заплескала в долоні: точно! Доки є час, вдамся ще до однієї пригоди. Зрештою, не можна втрачати таку можливість!
Отже, спочатку згадаймо, на якому курсі може вчитись мій майбутній чоловік. Він казав, що в тому році закінчував другий. Точно: другий курс філософського факультету. Вони ж з Томочкою неабиякі філософи! Навіть зараз не можуть обійтися без розлогих дебатів.
Я підвелася з лавки: досить сидіти! У мене є ще одна дивовижна можливість використати своє «цікаве» становище в цьому часі!
Вирішила зайти до університету, подивитися розклад іспитів другого курсу і навідатись до дверей екзаменаційної аудиторії.
Я йшла крізь гомінливі гурти студентів, що штовхалися біля розкладів, помічаючи на собі зацікавлені погляди, — все ж таки виглядала досить дивно. Для викладача — надто виклично, для студентки, що прийшла на іспит, — нетипово. Мій відкритий шифоновий топ відверто бентежив юнаків, це було очевидно. Дівчата теж пропікали поглядами мій «прикид» і «хаєр».
Другий курс складав іспит з політекономії на третьому поверсі, в аудиторії номер 304. Якщо врахувати, що Мирослав — людина обережна, не думаю, що пішов «здаватися» у перших рядах.
Я піднімалась знайомими сходами, безпомилково загортала в провулки довгих коридорів, доки не опинилася перед аудиторією з потрібним номером.
Стала біля вікна і дуже пошкодувала, що на мені немає звичних темних окулярів — крізь них я завжди влучно стріляла очима, підмічаючи те, що незручно роздивлятися впритул.
Добре, що на підвіконні лежала якась стара газета. Я зробила вигляд, що мені конче потрібно прочитати статтю. Поверх сторінки з цікавістю розглядала галасливий збуджений натовп, сприймаючи чи не кожного хлопця за Мирослава.
Нарешті серце шалено затріпотіло, підказуючи правильну відповідь: з аудиторії виходив юнак в окулярах. У нього була охайна стрижка, брюки з бездоганними «стрілками» і біла сорочка. Таким самим я його і уявляла! Мирось завжди опікувався своєю зовнішністю і здоров’ям, їв лише корисну їжу, тримався у формі. І зараз виглядав охайно, навіть святково.
З натовпу до нього кинулася дівчина, яку я не помітила одразу в барвистій зграї інших студенток. Невже — Томочка?!
Звісно, вона! Найвишуканіша дівчина на курсі, як з гордістю казав Мирось. У нього завжди все мало бути «найкраще» — оцінки, одяг, жінки. У Томочки вже тоді (тобто — зараз!) була гладка зачіска, а не ті «воронячі гнізда», через які я не помітила її одразу і котрими пишалися модниці. Сукня також вирізнялася стриманістю фасону і елегантним сірим кольором. Пригадую, вона розповідала, що шила сама і обирала фасони, розглядаючи фотографії голлівудських актрис. На шиї — низка штучних перлів. Усе — елегантне, витончене.
Ох, знову подумала я, ну чому він не одружився з нею? Чого йому бракувало?
Поверх газети з цікавістю спостерігала, як дівчина підбігла до юнака, схопила за обидві руки, з хвилюванням зазирнула в вічі. Він мовчки склав великий і вказівний пальці кружечком (його улюблений жест!) — мовляв, все «ОК».
Томочка радісно цьомкнула його в щоку. Вони про щось жваво загомоніли, обговорюючи свої оцінки. Їх обступило ще кілька студентів, розпитуючи Мирося про настрій викладачів.
А я напружено вирішувала, як зробити, щоб вони звернули на мене увагу.
Хто я для них — доросла тітка, нехай навіть і трохи дивна. І яке діло двом молодим людям до цієї тітки, чим я можу їх зацікавити?
Хіба що якоюсь оригінальною балачкою. Певно, вони і зараз полюбляють потеревенити про все незвичайне.
Зграйка студентів відкотилась від цієї пари, кинувшись до наступного щасливця, котрий виходив з дверей аудиторії.
Мирось дістав свою залікову книжку, і вони наблизились до широкого вікна, біля якого я й стояла. Я нашорошила вуха.
Томочка взяла з рук Мирося його «заліковку» і піднесла ближче до світла.
— «Добре», — розчаровано вимовила вона і зітхнула. — У мене «відмінно». На чому ти зрізався?
— Рішення двадцять п’ятого з’їзду КПРС, — сказав Мирось. — Але більше, ніж на «четвірку», я й не розраховував. Усе нормально.
— Ну, це треба було просто гарно зазубрити. Це питання чи не в кожному білеті…
Це було те, що мені було потрібно, аби невимушено вступити до розмови.
Згадала, як в шостому чи сьомому класі вчителька історії, досить навіжена жінка, змусила нас визубрити напам’ять кілька абзаців з промови генсека Брежнєва. Навіщо це було нам потрібно, вона не сказала, просто підіймала кожного, аби ми «відбарабанили» ці абзаци, мов «двічі по два».
Звісно, я зі своєю мовною вадою проголошувала зазубрене півгодини!
Це була така шалена муштра, що ті рядки пам’ятаю досі.
Вчителька мала рацію: потім, принаймні коли я «плавала» на якихось іспитах з суспільно-політичних наук, ті два абзаци (принаймні до певних часів) завжди рятували — вони були універсальні для будь-якої ситуації. Отже, тепер я вирішила поділитися своїм досвідом з «молоддю».
Я з поблажливою посмішкою відірвала погляд від газети (до речі, лише тепер помітила, що тримаю її «догори дригом»!) і, максимально стримуючи язик, аби він не поскакав попереду кожної літери, яку я вимовляю, повільно звернулась до Мирося:
— Д-д-дівчина має рацію! Якщо хочете знати, зубрити часом буває досить корисно!
Вони зі здивуванням поглянули на мене.
У Мирося був такий погляд, що я злякалася: невже він мене упізнав?!
Хоча це був погляд, яким на мене накидали всі особи чоловічої статі і який, швидше за все, стосувався вмісту мого викличного шифонового топу. Мирось не став винятком. Поки ця парочка не оговталась, я повела далі:
— Можу поділитися своїм досвідом!
І розповіла історію з навіженою вчителькою.
- І що, — здійняв брови Мирослав, — ці визубрені абзаци вам знадобились?
— Звісно! — посміхнулась я. — Я їх цитувала на кожному кроці! По-перше, це займало чималу частину часу на іспиті, по-друге, ніхто не міг сказати, що це невірно. По-третє, до цих формулювань я додавала свої коментарі. І «п’ятірка» гарантована!
— А що то за абзаци? — поцікавилась Томочка.
— Зараз виконаю цей номер! — змовницьки підморгнула я і проказала монотонним голосом: — «Двадцять п’ятий з’їзд КПРС визначив подальшу програму послідовного підйому матеріального і культурного рівня радянського народу на основі пропорційного і динамічного розвитку
