іншою. І потім, коли він мине, і потім, коли минуть мільйони днів від цієї ночі.
Я зняла зі стіни фотографію, погладила її пальцем, перевернула і відтисла цвяшки, обережно вийняла скло і картон, що утримували його. Заклала лист між картоном і світлиною і так само обережно поставила все на свої місця, повісила картку назад, на стіну.
Більше за все мені хотілося повернутися до спальні, влізти під ковдру, пірнути під його руку, знову врости в нього, відчуваючи себе у безпеці.
Але у мене була ще купа невирішених справ, які не могла перекласти навіть на нього. Я тихо одяглася і нечутно вийшла за двері.
Замок клацнув надто голосно.
Я стрімголов помчала по сходах.
І мчала без зупинок ще пару кварталів, доки вистачало дихання і сил, аби не повернути назад…
…Було близько шостої ранку. Я не сідала в транспорт — куди поспішати? Якщо і варто кудись бігти — так це назад, туди, де зараз, певно, панує відчай. Але знала: це все зможу виправити пізніше. В цьому випадку не може бути ніяких «якби». І ця впевненість надавала сил просуватися все далі і далі від будинку.
Йшла, мов у невагомості чи уві сні, долаючи силу спротиву, яка тягнула мене назад. Так, певно, йдуть по пустелі чи по тундрі, вгрузаючи в пісок чи в сніг…
Тротуарами їхали поливальні машини, забарвлюючи повітря райдужними струменями води.
Вранішнє місто — порожнє, прозоре, гулке; я чула кожен свій крок. Треба було б десь присісти і нарешті поміркувати над тим, що відбулося і що буде далі. Повертатися до свого будинку зараз не має ніякого сенсу — що я там робитиму зранку? Але куди податися?
Мені спало на думку піти до університетського скверу — того самого, де усього кілька днів тому зустрічалася з Олегом. Трохи зорієнтувавшись на місцевості, зрозуміла, що пройшла вже чималий шлях і той сквер знаходиться зовсім поруч. Там можна буде просидіти до обіду, а потім вирушити «додому» — у мене ж є ключі. Ну і, звісно, перепустка-капець лежала в сумці.
Я почала підійматися вгору по алеї — тій самій, по якій покотилося те «яблуко спокуси», що за ним так необачно побігла…
У сквері вже вирувало життя: на лавах сиділи бабусі, для кого ця вранішня година була часом обіду, котили візочки молоді матусі, вигулювали песиків мешканці з ближніх будинків. І повсюди галасливими зграйками купчилася молодь — я пригадала, що зараз триває літня сесія.
Знайшла вільну лаву і сіла, дослухаючись, як гудуть ноги, — все ж таки я подолала чималу відстань. Тепер можна прийти до тями, навести лад в думках. Хоча ніякого ладу там не було! Не могло бути.
Я заплющила очі. Здається, тільки те й роблю, що сиджу на безкінечних лавах в безкінечному просторі, мов якась кішка, котра пересувається з місця на місце у пошуках свободи.
Що сталося цієї ночі?
Найбанальніше формулювалося просто: я вперше зрадила Мирославу.
Натомість тепер маю цілісність попри те, що втратила решту — здоровий глузд, стабільність і прагматизм. Але я втратила все це ще тоді, коли згодилась поїхати в двір свого дитинства. А, як кажуть, знявши голову — за волоссям не плачуть. І хіба можна плакати, якщо саме тут на мене зрушилась… любов?
У тому, що це любов, не було жодних сумнівів.
У тому, що з Мирославом стосунки, — теж.
Тепер я чітко розуміла шалену прірву між цими поняттями. Згадала, як поволі складалися ці стосунки, як шліфувався кожен камінчик спільного існування, як притиралися всі грані, згладжувалися кути, як виставлялися прапорці «моя-твоя територія», узгоджувалися звички. Це була шалена праця по виробленню сучасного партнерського існування за всіма законами науки про психологічну сумісність двох рівноправних сторін.
І в цьому було досягнуто неабияких успіхів. Навіть присутність у житті вірної Томочки ми з Мирославом розглядали з філософської точки зору. Ми ніколи не підвищували одне на одного голос, бо це було «неінтелігентно». Не ревнували, адже вважали це демонстрацією зневаги до «свободи особистості». Стримували емоції. На перших порах, коли вони в мене зашкалювали і я влітала до кабінету чоловіка, захлинаючись власним голосом, чула від нього розсудливе: «Тихіше і — по суті!» Потім взагалі навчилася «тихіше і по суті», тобто — ніяк.
Головними для нас були спокій і збереження «власних територій».
Я ледь не плюнула собі під ноги! Чорт забирай, як могла жувати цю траву?! Забути смак того, що бентежило з юності: навіжене, майже тваринне бажання жити лише на високих обертах — порушувати всі території і правила?! Можливо, мене просто здолав страх висоти і змін?
А чи була наша зустріч з Іваном випадком — тоді і тепер? Якщо сказати точніше: тепер і тоді?
…Вона запитала в нього про це вже під ранок, коли в обох склеювалися очі, але страх заснути пересилював сон і втому.
— Я думаю, що випадок — підрозділ закономірності, - серйозно сказав він, притискаючи її до себе так міцно, що вона знову почала задихатися.
— Так, як у нас із тобою?
— А хіба ні? — Він замислився і почав фантазувати: — Дивись: вранці ВОНА надягає блакитну сукню, і та здається ЇЙ недоречною, адже на вулиці йде дощ, і ВОНА повертається, аби переодягтися. В цей час ВІН виходить в якусь кав’ярню повечеряти, але згадує, що забув на столі гаманець, — і повертається за ним. Разом ВОНИ витрачають п’ять-десять хвилин — ті самі, невипадкові, що вплинуть на подальший розвиток подій. Потім ЙОГО улюблена кав’ярня — назвемо її… «Ля Перла» або «Синій кінь» — виявляється зачиненою, і ВІН прямує далі…
— А що в цей час робить ВОНА?
— ВОНА? Вона виходить на поріг свого будинку і йде в тому ж напрямку у якихось справах. Йде під дощем — сама на порожній вулиці.
— А далі?
— А далі відбувається так: «Любов вискочила на них з-за рогу і вразила, мов злодій…»
— Ого! Звідки ти знаєш?! Хіба ця книга надрукована?! Де?
Її зовсім не дивували його вигадки, адже сама наплела купу нісенітниць, від яких було солодко в роті. Її вразило те, що тут, у вісімдесятому, він читав «Майстра і Маргариту».
— А ти де її дістала? — лукаво запитав він, і вона зрозуміла, що ледь не втратила пильність.
Не очікуючи на відповідь, він додав:
— Я прочитав у «самвидаві» — за одну ніч.
Вона пригадала стос макулатури, яку батьки збирали, аби отримати талон на повне зібрання Анн і Сержа Голон.
Ніякого «самвидаву» у них не було…
— Отже, ми познайомились на вулиці? — прошепотіла вона в самісіньке його вухо.
— Ага. Сто років тому. Через те я одразу впізнав тебе, коли побачив сплячою за моїм столом…
Ох, якби вона могла сказати, як давно вони знають одне одного!
Але вона лише посміхнулась:
