— Це нормально — знайомитись на вулицях?
— Зазвичай я не дивлюсь на перехожих. Але у тебе не було парасольки…
— Я була мокра і виглядала жалюгідно?
— Ми обидва були мокрі на порожній вулиці. Хіба поганий привід для знайомства?
— Тут вільно? Можна присісти біля вас?
Я розплющила очі.
Перед лавою стояв якийсь чемний старигань з шаховою дошкою під пахвою. Не одразу зрозуміла, чого він хоче. Ще була там, в спальні, в обіймах, у маренні наяву.
Я кивнула. І від цього поруху з-під моїх повік вилились два довгі струмки, скотились зі щік під підборіддя. Навіть не уявляла, що сльози можуть випікати на обличчі такі болючі стежки!
Старий вибачився і без жодного слова прошкандибав далі.
А на мене знову зрушився потік свідомості, який відкриває потаємні шлюзи лише в певні хвилини, аби винести на поверхню те, що в нормальному житті здається безглуздим і незрозумілим, — свої справжні бажання і мрії.
Чого вона хотіла?
…Мати великий дім, в якому безліч кімнат. Щоб в одній було розкидано фарби — мільйони різних тюбиків! І щоб в ній стояли мольберти із недомальованими картинами, адже закінчена картина означає маленьку смерть.
В іншій — все для шиття: клубки ниток і подушечки-їжачки, утикані срібними голками.
В третій вона різьбила б з дерева своїх маленьких божків, яких бачила серед лісу в дитинстві, в четвертій на дубовому столі стояв би великий «Ундервуд», на якому б вистукувала безкінечний роман, кожна частина якого починалася б словами: «Бог є любов…»
В п’ятій — всі стіни заставлені книжковими полицями без дверцят, аби вона могла витирати з книг пил якомога частіше, перебираючи їх. Старовинні і нові, вони б розмовляли з нею багатьма мовами — і з кожною вона б проживала нове життя.
В шостій вона поставила б величезне ліжко — таке широке, що на ньому вздовж і впоперек могло б улягтися з десяток людей. Адже вона любила спати, розкинувшись, як колись давно, коли, набігавшись у дворі, засинала просто на траві в палісаднику. І крізь сон відчувала, як в ній проростає трава.
Думала: чому світ сповнений всім, чим завгодно, — ворожнечею, заздрістю, пиятикою, бійками, побутом, плітками, очікуванням судного часу — всім, крім любові, яка могла б одразу поглинути, розтрощити весь цей непотріб на купу дрібних скалок?
Так, це було: вона лежала на пружній траві, занурювалась у неї, вкорінювалась пальцями в її рясне плетиво, і їй здавалося, що цей струм, що йде від землі і трави, проникає досередини і кожна клітина тіла вібрує в ритмі своїх тремтливих глибинних рухів.
Це було те саме відчуття, яке Ніка пережила сьогодні вночі! Так от звідки воно починається — з несвідомого дитинства. Коли ти ще не можеш дати назви своєму дару.
Ось чому вона завжди думала, що робить щось не те і не так, як усі, - і через це мусить соромитись і стримувати себе. Адже мало хто з мешканців двору чи навіть усього міста міг знепритомніти від любові. Не конкретно до когось, а ось так, впускаючи в себе землю, траву, повітря і зливаючись з усім цим, мов земля, трава, повітря. Це відчуття було настільки сильним і прекрасним, що вона хотіла роздати його іншим!
Всім. Найницішим — аби вони підвелися, найжорстокішим — аби вони стали воском, бридким — аби вони засвітилися зсередини, втомленим — аби вони відпочили, хворим — аби вони видужали. Її, ніби спиця, наскрізь пронизувала незбагненна любов до всього, на що падав погляд.
Могла годинами стояти, втупившись поглядом в якусь кольорову пляму на стіні, що потрапила під промінь сонця, або, задерши голову, застигнути під деревом і розглядати кору, мандрувати усіма її звивинами і борознами, уявляючи, що це шляхи в інші світи.
Вода і вогонь говорили до неї, скалка від розбитої пляшки світилася, мов діамант, а візерунки на старому килимі, що висів над ліжком, моделювали казкове майбутнє. Але так було лише у дитинстві. І все це називалось — любов…
…Все, про що я говорила до нього цієї ночі, падало на такий благодатний ґрунт, що могла б говорити і мовою ацтеків — він усе одно зрозумів би.
Суть і сенс того, що називається любов’ю, чітко постали переді мною, мов записані в якусь вищу книгу, — з такою ясністю і простотою, що я задихалася від глибинного пізнання і від цієї чіткої і зрозумілої простоти.
Любов не знає сумнівів, вагань, напівтонів, розрахунків. А присутність хоча б одного з цих чинників ставить її під сумнів. Єдине, що йде з нею в парі, - страх смерті…
Мені ще треба було пізнати суть смерті і слави. Не важливо, хто чи що дасть мені ці знання, — відчувала, що, відкривши любов, піду далі. Тим більше що саме любов була «ключиком» до всього іншого. Пізнавши суть любові — пізнаєш, що таке Бог. Пізнавши суть любові — пізнаєш музику і слово, зрозумієш мистецтво, без якого людина перетворюється на маленький сірник, що горить лише одну мить. І зникає безіменним.
Невже я знала це раніше?
Невже та дівчинка знає це — зараз? Адже звідки, з яких глибин я вирила всі ці думки? Любов виявилася лише каталізатором того, що я знала підсвідомо і про що свідомо забула.
Суть смерті і слави… Смерті, як рідної сестри любові, адже страх втрати надходить лише тоді, коли маєш, що втрачати.
Слави, як бажання жити вічно, або краще сказати — залишити бодай мізерний штрих на землі. І в жодному разі не треба плутати це з марнославством.
Стоп, стоп, стоп, подумки зверталася я до тих невідомих сил, що заволоділи мною, дайте ще трохи часу в цій «лазівці» — і я збагну все, що не встигла за роки своєї дорослості. Про що забула в метушні і гонитві за тимчасовим…
Вкотре я відчувала, що голова моя розколюється. Тяжко було від того, що залишила Івана. Але повернутися не могла. Тоді все піде не так!
Скажімо, дівчинка того нещасливого дня сяде в авто — і загине разом зі своїм другом та його родиною. Адже це життя, що тривало ТУТ, було її життям. Її, а не моїм. І я не могла забрати його собі! Інтуїтивно я розуміла, що перебувати в одному місці одразу в двох іпостасях неможливо — хтось один має зникнути. Мені просто ненадовго випав щасливий квиток, який маю використати з максимальною користю і — якнайшвидше.
Решта — потім.
Думаючи про це, я заспокоїлась.
…Університетський сквер вже був переповнений зграйками студентів. Одні чекали на початок іспиту, інші виходили на лави покурити і роздивитися свої оцінки в заліковій книжці.
Неподалік якась дівчина гірко плакала в оточенні подруг, поруч троє хлопців розпивали пиво «Жигулівське», ховаючись за відкинутими кришками пластикових портфелів-«дипломатів».
От було б кумедно, якби серед них був Мирослав, подумала я.
Юний, дев’ятнадцятирічний, можливо, навіть прищавий Мирослав, якому я запросто можу зробити зауваження суворим голосом «дорослої цьоці»: «Юначе, розпивати алкогольні напої в громадських місцях заборонено!»
