багато, що йому аж стало не по собі. Зібрав трохи того слизу в баночку і помив ногу в найближчій калюжі. Дорога додому виявилася надзвичайно тяжкою і втомливою. Але наш герой і це подолав.
Зранку, коли сусід по кімнаті вийшов в туалет, Якуб дістав з-під ліжка баночку і поставив під сонячне проміння, і з цікавістю подивився на її вміст. В банці був той самий дивний зелений слиз. Відкрив кришку і понюхав. Слиз мав запах звичайного мулу, але з домішками ще якоїсь речовини. Чогось дуже знайомого. Якуб хитро посміхнувся і виставив відкриту банку на підвіконник.
Після обіду заглянув до свого експерименту. Вода випарувалася повністю. На дні банки залишився тонкий шар зеленої гидоти. Якуб понюхав цю гидоту.
- Та це ж зелена пліснява, - урочисто оголосив результат і пішов у пошуках доктора Ворковського.
Лікар сидів у своєму кабінеті і розглядав щось під мікроскопом.
- Ах, це Ви, - зрадів, побачивши Вендровича.
- То я. Ну, і що Вам вдалося вияснити на тій нараді?
- Ми перевірили ту зелену слизь. І знаєте що це? Найзви-чайнісінька зелена пліснява, лише трохи розмочена. Крім того, в мене для Вас є ще одна цікава інформація. Лише прошу, щоб це залишилося між нами.
- Як в могилі.
- Знайшли того аквалангіста.
- Хм...
- Того вбивцю, який плавав під водою з аквалангом і топив дітей. Того разу йому трохи не вдалось. Не знаємо як, але в нього був пошкоджений шланг, а сам чоловік втопився. Його знайшли сьогодні зранку.
- А голова в нього часом не була розбита сокирою?
- Ні. А навіщо Ви про це запитуєте?
- Та, так. Я собі подумав, що хтось міг допомогти йому втопитися. Не важливо.
Надвечір Якуб пішов собі до води. Ходив по причалі і в роздумах дивився на затоку. Лебеді розлючено сичали на нього, а він навіть не на помічав їх. Там же ж на причалі зустрів свого знайомого Міхала.
- О,
- І Вам доброго дня. А так, лажу собі, поки сили маю.
- А Ви чули про того збоченця, якого виловили біля Се-роцька?
- Чув вже.
- Ну, Слава Богу, що йому ногу звело. А то знаєте, я вже почав був вірити, що сюди замішана нечиста сила.
- Нечиста сила?
- Так. Знаєте, коли я розпочинав свою педагогічну кар'єру, ще в міжвоєнні роки, то потрапив в одне глухе село на Поліссі. Там, декілька років перед моїм візитом трапилася біда, -страшна повінь. Тоді ж і змило частину військового цвинтаря. Ну і після того дітвора почала пропадати. А старші люди почали балакати, що це потопельники воюють. Я як побачив того хлопчину з тими зеленими водоростями навколо шиї, то мені аж погано стало. І згадав, що тіла тих жертв в селі мали точно такі ж ознаки. А вже потім, коли я звідти виїхав, то по району ходили чутки, що місцеві виловили там з озера якусь тварь і порубали її, подейкуючи, що це вбивця. Навіть якесь слідство велося.
- А Ви часом не знаєте, коли втопився той аквалангіст?
- Напевно, того самого дня, коли виловили хлопчину, ми тоді з Вами в натовпі зустрілися. Казали, що вже два дні у воді лежав.
- Тоді це не вбивця.
- То що Ви хочете цим сказати?
- А Ви вмієте тримати таємниці?
- Звичайно.
Якуб закотив ліву штанину джинсів і зняв шкарпетку. На шкірі було видно синяки від костлявих пальців, які чіплялися в нього з усією силою.
- О Господи! Звідки це у Вас?
- Цієї ночі я був тут. Опустив ногу в воду і ВОНО мене схопило.
- А Ви не жартуєте?
- Нє-а. І для доказу тримаю в банці трохи того зеленого, що було в мене на нозі.
-1 що це?
- Розмокла зелена плісінь.
Пенсіонер замислився і з неприхованим хвилюванням запитав:
- А ви впевнені, що це був не той аквалангіст?
- Я те ЩОСЬ з усієї сили лупанув сокирою. Якби це була людина, то у нього мала б бути величезна діра в черепі. А по-друге, він мав би бути прив'язаним до дна, щоб змогти мене потягти з такою силою.
- Нагадую, що ми живемо в двадцятому столітті.
Якуб пригадав собі, як він знімав відьмівські вроки, як боровся в темних і моторошних лісах із жрецями Святовида, як у підземеллях мавзолею вбивав осиковий кілок в серце кровопивці Леніна, причому двічі. Так, життя в двадцятому столітті було розкішшю, яку не кожен міг собі дозволити. Розкоші в житті Якуба не було, але він жив повноцінно, а не існуючи.
- Ви мені не вірите?
- Щиро кажучи, не дуже.
- Ну що ж. В мене зараз немає більше доказів. Хоча... ми можемо, наприклад, зустрітися тут сьогодні вночі.
- Хм, згода. Де і коли?
- Біля кафе. Рівно об одинадцятій.
- Двадцять третій нуль-нуль. Згода. І що ми будемо робити?
- Підемо в те саме місце і попробуємо занурити ноги.
- Можна запитати? А хто з нас буде ризикувати своїм життям?
- Можу і я. А можемо і навпаки. Ви зможете принести гак?
- Ну я зазвичай не вожу з собою гаків, та й вдома також такого не тримаю.
- Ех, інтелігенція! Знаєте, Вам дуже пощастило. Один такий гак висить на протипожежному стенді, що стоїть біля головного вчительського корпусу в центрі санаторію.
- Але ж це буде крадіжка! Отак і без відома та дозволу!
- Спокійно. До світанку ми все повернемо на місця. Якщо, звичайно, все буде добре.
-А якщо ні?
-Тоді цей гак і його повернення на місце буде вже проблемою наших спадкоємців. Я сподіваюся, Ви вже написали свій заповіт.
Колишній вчитель посміхнувся, але кивнув на знак згоди.
Штірліц на місце зустрічі трохи запізнився. Ну що ж, крадіжка гака з пожежного стенду, якщо в тебе немає жодних навиків і до того ж, ти - інтелігент, справа не проста.
- Ну, нарешті. А то я вже почав переживати, що Ви не прийдете, - сказав Якуб.
- А чого б це я мав не прийти?
- Ну, різне буває. Страх міг Вас паралізувати. Добре, я вже все приготував, йдемо.
Два дідка почимчикували на причал. Наприкінці нього стояв сигнальний ліхтар. Звісно, що він був поламаний - з нього стирчали вирвані кабелі.
- Якуб, ти тільки поглянь на це. Якісь вандали тут попрацювали... - сказав Міхал.
- Ну, так... вандали. Ти це, давай взувай калоші.
- А не можна мочити ноги без калош?
- На жаль, не в цій ситуації.
Якуб дістав із сумки ланцюг.
- Так, про всяк випадок хочу запитати, - Штірліц трохи поблід. - А Ви часом не збираетеся мене втопити?
- Я спільників не топлю. Ви просто послужите за приманку.
