Люко Дашвар
Битi є. Гоцик
Книга 3
Гоцик ані хвилини не сумнівався: Люба померла. Але що для нього означала цявтрата? Повернення до рідного села й перетворення на фермера, який шукає дружину? Швидко знудився. Ліпше вже все покинути й податися світ за очі, кудись до Європи, де саме поневіряється його мати. Дивак Ілія стає його супутником у мандрах — підступним другом і вірним ворогом. Разом вони ділитимуть чужий скарб і чужу дівчину. Чи вистоять непохитні Гоцикові принципи у двобої з людською гідністю, дружбою та коханням?
УДК 821.161.2
ББК 84.4УКР
Всевидяща дупа
— Халепа тобі — мама! — кричала Гоцикові рідна ненька у далекому дитинстві, коли пацаня поспіхом змащувало збиті в кров коліна гарячою пилюкою і мчало до дірки у паркані друзяк доганяти.
А тато без слів. Біля шпарини — хоп! За шкірку і до свиней у загородку.
— Сиди і думай, трясця матері!
Гоцик сопів ображено хвилини зо дві, штовхав поросят, що вони із цікавістю тикали п’ятаками малому в живіт, прикладався до їхньої миски з вареною морквою — а повиздихайте! — вмощувався у куті і мріяв: от виросте і встрягне в таку халепську халепу… Нізащо не зупинять!
— А як ти взнаєш, куди саме лупитися? — питав Гоцика друг Бронька.
— Дупою відчую… — відповідав упевнено.
Ох, та дупа — невід’ємна складова української інтуїтивної прозорливості. Прямим нервом до серця. Як у грудях муляє, той же час у дупу пече, — і не хочеш, підскочиш і… Аби не в халепу. А Гоцик, як неньці вірити, тільки туди, зараза.
І ото варто було посеред ночі крастися на подвір’я фермера Павки Козленка, давати Павковим собакам харчу, виймати з вигрібної ями гімна кіло, аби тим гімном на Козленкових воротах вивести «Паня — падло». І так усе село знає — смердить пихатий синочок колишнього голови колгоспу, що він нині сільраду окупував, — без хабара і не потикайся! Школу на трояки, гульбанив пару років у столиці — все казав: «В аграрному…» — а як виперли з тріском, тато з нього фермера зліпив. А хіба з гімна куля вийде?! Зібрав, сука, кукурудзу, оточив поле охороною, щоб односельці качани, що на ґрунті лишилися, не збирали. Та людям не те скіпка. Хай би сам ходив з мішком, збирав, так ні! Загнав трактора і переорав.
— І навіщо тобі та халепа?! — плакала ненька. Прикладала до Гоцикової побитої морди капустяне листя, коли Павка вирахував, чиїх то рук діло, і так зчепилися — ледь розтягли.
— Так, хай знає…
— Отепер точно проходу не дасть, — сказав тато.
— Ще хто кому… — буркнув Гоцик.
І якось навесні, якраз перед випускними шкільними іспитами, у генделику «Марія Магдалина», коли п’яний Павка Козленко Гоцикову однокласницю Тайку в кутку затиснув, знову вляпався… До Козла і дівчини підійшов, мовляв, а хто тут у нас ледь не трахається у людей на очах під музику…
— Тайко, ти дурна? — здивувався, побачивши конопату реготуху, що вона у школі сиділа за сусідньою партою, а тут супилася в куті, наче й сама не розуміла, що відбувається.
— Вали звідси… — процідив Козел. — Ми з Тайкою восени одружуємося.
Гоцик не звалив.
— Не ходи за Козла, — сказав дівчині впевнено. — Краще вже за мене…
Павка Козленко мовчки дістав ніж, пішов на Гоцика.
Гоцик напружився і зрозумів: на логіку і здоровий глузд покладатися марно. Тільки на дупу. Як дременув! Паня слідом. Добре, не порізав нікого по дорозі. На вулицю вискочив — а нікого!
— Го-оцик! — гаркнув, лють у вухах дзвенить.
Гоцик сидів на абрикосі, що вона застовбила собі місце поряд з «Марією Магдалиною» ще років тридцять тому, здичавіла, та родила й досі — дрібне кисле. І цеї травневої пори уже приготувалася — зеленими пуголовками плодів важка.
Гоцик зірвав зелену абрикосу, поцілив у Козла, плюнув йому на бошку і сказав:
— Тобі чого?..
Паня скакав козлом, брався лізти на деревину, Гоцик довбав його черевиком по руках, клацав дешевеньким мобільним — знімав! — іржав, аж кагал з «Марії Магдалини» вивалив на забаву подивитися.
Дурнуваті забавки урвалися несподівано.
Гоцик закінчив школу, уперся рогом — не поїду нікуди! Мати в сльози: гроші збирала- мріяла, аби син вищу освіту отримав, філологом став. Тато бурчав: навіщо воно йому?! Хай краще помагає свиней вирощувати. Ох, ті свині! Якби не вони, так би й лишився у рідній Нехаївці.
Свиней Гоцик ненавидів з дитинства — не один день з льохами у загородці просидів! — тож перспектива залишитися їм на радість гризла серце: краще уже гайнути геть. Та за Сеймом, на хуторі, де цигани збирали металобрухт, варили самогон і тихцем коноплею приторговували, у стайні рома Петра пряли вухами Гоцикові улюбленці, що він до них бігав при першій-ліпшій нагоді, — трійко доглянутих, граціозних коней. Лорд, Ванда і Кассіопея. Петро не бурчав, дозволяв хлопцеві і чистити коней, і випасати, і верхи… А коли біля Ванди з’явилося смішне чорне лоша, кволе і слабке, Гоцик з тиждень від нього не відходив, поки те не оклигало.
— Переїжджай до нас на хутір, — казав Петро. — Хата порожня є, підправимо тобі її. Коней розводитимемо, продаватимемо… Своїх заведеш.
Ото мрія! І залишився б, хай би батьки з інститутом і свиньми хоч показилися, та знову халепа на Гоцикову дупу. На Козленковому подвір’ї теж кінь з’явився — немолодий, сірої масті, очі сумні. Паня хвалився — у карти виграв і, хоч коняка йому ні до чого, поставив біля «мерседеса» задля понту. Гоцик побачив — умер!
— Андалусієць, — переповідав Петрові. — Їй-богу! Лоб широкий, шия довга м’язиста. Плечі з гарним нахилом. А грива ж яка…
— Звідки тут андалусійцю взятися? — не повірив ром, та до Нехаївки поїхав на коняку глянути.
Наступної ночі сірий кінь зник з Паниного подвір’я, залишивши по собі тільки зрізане сідло і купку навозу. Та нехаївці чесали язиками не про Пашчині волання, що півсела від них попросиналося до сходу, не про таємничих злодюжок і не про саму коняку. Найбільше всіх дивувало інше: як сірий кінь зміг тихо і беззвучно перестрибнути двометровий бетонний паркан Паниних володінь, бо ж не через ворота його вивели! Ворота відпадали: зсередини замикалися чудернацьким китайським замком, який без грюкоту і смиканини не підкорявся навіть хазяїну.
Паня хильнув горілки, прихопив рушницю і попхався до Гоцикового двору, бо й сумніву не мав — Гоцик, падло, вичудив! Стрільнув у повітря, перелякав свиней, що тато їх саме із загородки випустив, горлав несамовито:
— Уб’ю, сука!
Гоцикова ненька трусилася під столом на кухні, тато у свинячій загородці шукав дрина, з-за своїх парканів нехаївці виглядали, а тут тобі — стиць! Дільничний Сойка суне, хитається: що таке?!
Паня на нього рушницю: ану, геть! Сойка розстроївся: оце так до влади?! Він, бля… цілодобово на посту! Минулої ночі взагалі очей не зімкнув, бо кум причіп до трактора купив. До ранку у «Марії Магдалині»… технічні характеристики… обмивали. А тут якесь цабе йому…
Пішов на Паньку. Козел зціпив щелепи, натиснув на гачок. Я-ак бабахне у дільничного набоями на кабана. Сойку відкинуло — лежить посеред двору, червона калюжа ландшафт вирівнює. Паню не попустило — ще більше роз’ятрився. До Гоцикової хати пішов…
— А тепер тебе, сука, покладу…
Та дільничному лише плече порвало в лахміття. Підскочив, очманілий, ухопив ніж, що він на лавці лежав, бо Гоциків тато щоранку тим ножем свиням буряк і моркву рубав, підскочив до Пані — як садоне ножем у спину.
— Козел, бля… Тебе заарештовано!
Паню Козленка ховали наступного дня. Панькина мати валялася на землі біля труни, голосила, поки не знепритомніла. Панькин тато хитався, чорний, — не підійти.
Нехаївці скорботно товклися біля Козленкового пишного двору і геть не заздрили. Перешіптувалися: кажуть, Сойку у райцентрі прооперували, руку врятувати намагалися. Косували на Гоцика: усе через тебе, халамидник!
— Та не брав я тої коняки, — буркнув знічено.
Труна, блідий спокійний Панька у костюмі з краваткою — усе те здавалося дурним недоречним сном, що варто лише головою мотнути, як тій коняці, — розсіється. Вони з Панькою все життя ворогували-билися, але ж… не до смерті.
— Не бреши! Де вночі вештався?! — хижо прошепотіла баба Зіна, що її хата по сусідству із Гоциковою. — Бачила-бачила, як увечері з дому пішов, так усю ніч десь і проваландався!
— Зі мною був. Усю ніч, — почув.
Озирнувся — Тайка.
— Ах ти ж лахудра! — Тайчина мати ухопила доньку за волосся, потягла від похорону. — Ах ти ж, ганьбисько моє!
А Гоцик усю ніч на Сеймі рибу глушив… Під ранок продав усе, що поглухло, перекупникам на трасі, і поки у Нехаївці востаннє лютував Паня Козленко, пив з торгашами горілку, у пилюці геть увесь від автівок, що мчали трасою. До села повернувся, як забава уже стекла кров’ю.
— Халепа… — щиро шкодував за Панькою. Порожньо без Паньки у Нехаївці, односельці косують недобре, наче на ньому кров. У дупу пекло — геть, геть!
На хутір до циган подався — отам його люблять. Обійняв Лорда, дав хліба Ванді і Кассіопеї, мале лоша по гриві. На лаву
