підхопилася на ліжку. Лляне покривало злетіло — прекрасна нага Ізідора зіскочила на підлогу, обійняла напруженого Ілію, поцілувала у вуста.
— Я люблю тебе, Іліє! — зазирнула у глибокі очі. — Ти мій…
Ілія жмакав жовті квіточки у долоні, слів нема — німий. Ізідора вихопила букетик, заспішила до вікна.
— Прекрасний ранок! Все ідеально. Ще би… ковток води!
— Я… принесу, — сказав Ілія.
Прекрасний ранок! Ілія летів сходами до кухні. Віднайшов великий глечик — ще вчора Ізідора сама набрала чистої води із потічка, що він підмивав кам’яний мур вежі. Налив воду у грубу фаянсову кружку з жовтими квіточками, та ті жовті квіти були таким неоковирним компромісом для цього ідеального ранку. Чортихнувся. Дістав з полиці високу прозору склянку. Налив по вінця. Обережно поніс на другий поверх. Та перш, ніж торкнутися дверної ручки, почув з Ізідориної кімнати її збуджений тихий стогін.
Застиг. У руці затремтіла склянка.
— Ні, Ізідоро, не зараз, — почув напружений голос Гоцика. — Купатися… Чуєш? Біжімо до моря.
— Ні!
— Так, люба, так!
З кімнати почулося шарудіння, звуки тихої, напруженої боротьби. Ілія пополотнів. Безпорадно роззирнувся: що робити? Та перш, ніж перший- ліпший план означився у розпалених мізках, двері із грюкотом розчахнулися, у коридор вискочив голий Гоцик. Тримав на руках войовничу Ізідору.
— Іліє? — констатував із прикрістю. — Доброго ранку! А ми купатися… Гайда з нами.
В руці тремтіла склянка. Вода непокоїлася, проливалася на підлогу сльозами. Ілія стояв біля вікна в Ізідориній кімнаті, дивився на море. Там, вдалині, виднілися дві чорні цятки — то Гоцик і Ізідора пливли геть від берега, наче їх прихисток отам, за небокраєм. Та ось зупинилися посеред хвиль, обійнялися, злилися в єдину цятку…
Ілія відійшов від вікна, спустошено зиркнув на порожнє Ізідорине ліжко. Відставив склянку, приліг на біле: вдихнути запах дівочого тіла, щоб аж запаморочилося. Та здалося — Гоциком тхне. Впав з ліжка, поплазував до дверей. «Вони божевільні, — бідкався тоскно. — Божевільні і хворі. І я теж… Я теж із ними збожеволію. Я уже…» Завмер, завив тихо маленькою беззахисною скривдженою тваринкою.
Схаменувся, як почув веселий тупіт, — Ізідора і Гоцик мчали сходами наверх. Підхопився, прослизнув до своєї кімнати, заметушився — туди-сюди — кинувся до дверей, зачинив зсередини на важкий засув.
Вчасно. Гоцик за мить грюкав у двері.
— Ей! Іліє!
«Не вибачайся! Не зачіпай мене і не дивися винувато у вічі!» — Ілія забився на ліжко, зацьковано дивився на ті двері, ніби хвилина — і Гоцик одним ударом виб’є їх, стане на порозі — знічений до безпам’ятства, бо ж соромно перед братом.
Та Гоцик гукнув:
— Де сніданок, Іліє?!
Ілія завмер, ненависть залила очі. Підвівся.
— Сам снідай! — закричав у замкнені двері. — У мене… болить голова!
…До просторої кухні на першому поверсі замку, який вважав своїм, спустився під вечір. Уздрів нагих Гоцика й Ізідору — без сорому сиділи за столом одне проти одного, клювали виноград з широкої таці — безтурботні дурні птахи.
— Ви би… хоч совість мали, — буркнув Ілія.
Зашарудів каструлями — шукав харчу. Та того дня в Ізідори не знайшлося часу на кулінарію. Ілія відшукав тільки кусень хліба, трохи хамону і стиглі помідори. Присів край столу, жував напружено.
— Виноград їж, — почув голос Гоцика.
Зиркнув на брата. Та той дивився не на Ілію. На Ізідору.
— Треба вдягнутися, — сказав їй.
Так — кивнула. Підвелася. Гоцик перехилився через стіл, торкнувся вустами Ізідориної шиї.
— Чи не треба? — запитав.
Так — кивнула.
Гоцик підхопив Ізідору на руки, поніс до сходів.
— Іліє! Завари кави, — гукнув на ходу. — Ми — за мить…
Того вечора Гоцик і Ізідора вже не вийшли з Ізідориної кімнати.
Божевілля тривало з тиждень. Дні й ночі перемішалися в Гоциковій голові. Прокидався не зі сходом — від збуджених гарячих пальців Ізідори. Торкалися Гоцикової спини, вели до сідниць. Розплющував очі — хочу! Наштовхувався вустами на пружні груди, забував звичні ігри, виснажливі прелюдії і оте — примружити очі, схилити голову вбік. Дурня! Припадав до тремтячого дівочого тіла, а воно — лава. Ні спокою, ні перепочинку — буяло, не бажало охолоджуватися.
Снідали надвечір тим, що знаходили у домі. Добре, хоч Ілія з дня на день навідувався до селища, скуповував харч. Під зоряним небом справляли свій день — розтікалися морем, лежали на хвилях, набиралися сил, аби на березі не розімкнути обіймів.
Та за тиждень Гоцик засумував. Наче прокинувся і жахнувся: ні хріна собі!
Уперше за всі ті дні пішов з Ілією по продукти. Сунув кам’янистою стежиною до селища, кривився із прикрістю, дивився під ноги.
— Іліє… — гукнув. — Ти… як?
Ілія напружився.
— Вона… казала, що любить… тебе?
— Ні, — відповів Гоцик. Признався. — Коли було розмовляти?..
— А мені казала!
Гоцик зиркнув на Ілію, мов на хворого.
— Що з халабудою робитимемо? — запитав.
— Тобто?! — Ілія аж зупинився посеред стежини. — Ти ж хотів подарувати дім Ізідорі…
— А ти не хочеш?
— Я? Я можу, але… — Ілія геть нічого не розумів. — Але як ти дивитимешся їй у вічі, коли я…
— А я не дивитимусь їй у вічі, — холодно відказав Гоцик.
Ілія забув дихати. Кліпав повіками безпорадно.
— Чому?
— До Португалії піду. По борщ… — усміхнувся зажурено. — Ти ж бачиш… Геть готувати не навчена. Мене вже нудить від винограду і тих клятих фініків. І взагалі… Тоскно. Море те з дня на день. Хата та… Не хата — бордель.
— Чому?
— Так і здається: штовхонеш будь-які двері, а за ними — гола дівка! А дверей же отут…
— То ти вже… переситився.
— Та ні. То я прокинувся…
Ілія зітхнув, опустив голову. Чому так? Грошей мають — по пельку! А радість втекла. От і Гоцик на місці не всидить.
— Грошей лишу, — почув голос брата. — Купиш їй оцей дім. Прослідкуєш, аби усе без лажі. Документи там оформити, таке інше. Зможеш поки біля Ізідори лишитися?
— Так, — відповів. Відчув, як розчавлені мрії оживають, сильнішають. Захвилювалося кохання, затремтіла пересторога — прикривала собою золото.
— А скарби свої… За собою у рюкзаку потягнеш? — запитав.
— Скарби? Не знаю, — Гоцик задумався, розгублено зиркнув на Ілію. — А де мій рюкзак? Не бачив?
— Матір Божа! Та ти геть здурів! Давай повернемося. Відшукаємо негайно. Там… шкатулка мами моєї.
Гоцик ухопив Ілію за комір: ану, тпру-у-у…
— Та не кіпішуй. Шкатулку… віддам. Не переймайся. А щодо скарбів…
— Закопати треба! — видав Ілія найпотаємніше.
— Ми їх тільки відрили. Ще й профінькати не встигли.
— І що?! — ніяк не міг второпати Ілія. — Купимо Ізідорі дім. Лишимо собі… на повсякдення. А решту прибережемо. Закопаємо так, щоб тільки ми знали, — розмірковував, наче скарби спільні, наче і витрачати тільки удвох.
— І де?
— А, приміром, під тополею, що одна-однісінька біля вежі на березі. Як і всохне чи буря її понівечить, так місце знайдемо. Примітне місце.
— Подумаю…
Гоцик роззирнувся.
— Тобі тут подобається? — запитав Ілію.
— Я мріяв про це місце.
— Стайні немає. Сонце кляте. Сіль зі шкіри не сходить. Нудно… Хоч свиней заводь.
— Не розумію! Тут же… воля.
— Тут без нас — воля, — сказав Гоцик, закрокував дорогою.
— То що зі скарбами? Закопаємо?
— Чого це тебе так пече? — запитав Гоцик із підозрою.
— Бо тоді… ти обов’язково повернешся, — не збрехав Ілія.
— Не факт, — зітхнув Гоцик.
Того дня Ілія оголосив себе головним на кухні, бо Ізідора примхливо перебрала продукти — перець-баклажани-помідори? Набридло! М’ясо-рис-креветки-мідії? Паелья? Ні, не хочу! Покидала все на столі, ухопила пару в’ялених фініків, потягла Гоцика на вежу.
Ілія спостерігав, як незадоволений брат слухняно суне за гордою іспанкою, зловтішався: дотрахався, йолоп?! Навряд утечеш!
Зібрав розкидані продукти, відклав курку. Згадав перепілок-хлопчиків і вирішив зварити суп. Такий, як мама готувала.
Гоцик з Ізідорою повернулися надвечір — насторожені, злі. На той час наваристий курячий бульйон, до якого Ілія вкинув цибульки, моркви, картоплі, зелені і трохи рису, уже прохолов. І хоч Ілія разів двадцять міг поїсти, — терпів, ковтав слину. Сьогодні особливо не хотілося обідати на самоті.
— Є гаряча їжа? — Гоцик втягнув носом запахи. — М-м-м… Наливай мені величезну мисяку твого супу!
Ізідора мовчки всілася за стіл. Підперла щоку ручкою, дивилася крізь Гоцика, Ілію.
— Ізідоро… їстимеш? — Ілія тупцював у самих шортах і кумедному фартуху на голих грудях.
Ізідора глянула на нього задьористо.
— Ти красивий! — вигукнула так здивовано, наче вперше побачила.
Ілія почервонів до скронь. Гоцик усміхнувся уїдливо.
— Суп? — тільки й зміг запропонувати Ілія.
Їли суп. Потім смажену курку, бо економний Ілія на бульйон пустив курячий кістяк. Відокремив крильця, ніжки, гомілки, грудинку — кинув їх на пательню з овочами, травами. Смачно вийшло.
Пили вино. Ізідора розбавляла його водою, Гоцик італійської грапи у вино доливав, тільки Ілія пив чисте. Усе зиркав на Ізідору і Гоцика: та скільки ж мовчатимете?.. Бачив же: щось сталося. Щось муляє обох, брови суплять, очі відводять.
— Іліє! — раптом сказав Гоцик. — Ізідора здивувала мене нині. Не хоче звідси їхати нікуди. І не хоче, аби я… ми їй цей дім дарували.
Ілія завмер, скосив очі на Ізідору. Гордо підняла підборіддя, дивилася на Гоцика обурено.
— Мужчина кохану у свій дім веде, — вигукнула голосно. — А дарують їх… шльондрам!
Гоцик усміхнувся уїдливо.
— Ну… То, може, у вас так… А у наших краях…
Ілія кашлянув.
— Я куплю цей дім. Він мій, — закліпав повіками, проковтнув відчай, поклав долоню на Ізідорину ручку. — Залишайся у ньому господинею,
