Ізідоро… Ти ж… любиш мене? І я…
Ізідора відсахнулася, обернулася до Гоцика, глянула на нього із викликом.
— Не йди! — наказала.
— Мушу.
— Не йди! — підвелася, тупнула ніжкою.
Гоцик знизав плечима.
— Та чого ти переймаєшся, Ізідоро?! Почекаєш мене тут… Тобі ж тут подобається? Сонце у морі, інша лабуда. Ілія поряд. Не страшно самій. А я, певно, швидко повернуся… Скільки там до тієї Португалії — пил для льотчика.
Ізідора ухопила велику фаянсову миску, з якої Гоцик суп сьорбав, як дасть нею об стіну — уламки фаянсу по всій підлозі.
Побігла до сходів — по розбитому посуду навпростець. Легко злетіла сходами на другий поверх, завмерла на мить, озирнулася. Розсміялася раптом.
— Завтра поговоримо! — пообіцяла Гоцикові й щезла у коридорі другого поверху.
Гоцик зітхнув.
— Капєц… — сказав роздратовано.
Ілія збирав рештки фаянсової миски, косував на брата.
— Може, ще вина? — запропонував обережно.
— Ні, — відповів Гоцик. — Пішли майно закопувати.
Чорної ночі під ясними зірками на високому березі під тополею двійко мандрівників скарби ховали. Спершу припхалися місце вивчити, потовклися.
— Ну, хай тут. Не однаково? — мовив Гоцик.
Повернулися до будинку: чим яму копати? Гоцик згадав про сокирку синьйора Бонвіссуто. Ілія віднайшов мотику. Ото й усе приладдя. Подумали, прихопили великий кухарський ніж, ліхтарик.
Присіли під тополею. Зажурилися.
— Тільки ти повертайся, — попросив Ілія.
— Маякну обов’язково, — пообіцяв Гоцик. — Десь та перетнемося.
— Тут!
— Ну, тут…
Гоцик розклав на рушнику свою здобич: Сантьягові скарби, золоту цеглинку, чорну лаковану шкатулку.
— Добре… Шкатулка твоя, — підсунув Ілії, задумався. — Скільки ж із собою взяти?
— А на будинок лишити? — ляпнув Ілія.
— Ти ж заприсягся собі його купити!
— Так… — Ілія почервонів — посеред ночі помітити можна.
Гоцик пхикнув скептично, знову уп’явся поглядом у скарби.
— Золото візьму, — сказав. Перебрав дорогоцінне каміння. — Один невеличкий камінчик, щоб продати і гроші мати. І оці три великих смарагди.
— Навіщо?
— Тебе забув спитати!
Гоцик загорнув камінці у рушник, поклав згорток у целофановий пакет.
— Давай! — сказав Ілії. — Скорше із своїм майном визначайся.
Ілія відклав шкатулку — з собою залишить, зважив на долоні пару камінців.
— На дім вистачить. Я… Дізнавався уже. Кожен тисяч по сто євро затягне.
Гоцик насупився, поліз до пакета, розгорнув, почав камінці рахувати.
— Тридцять дев’ять, — визначив. Здивувався. — У мене майже чотири мільйони?
— І монети. І золотий брусок! Ти багатший!
— А у тебе дім буде, — відповів Гоцик. Помовчав мить, додав: — Й Ізідора.
Ілія напружився, заходився скарби упаковувати. Поклав до шкатулки два камінці, мить подумав, додав ще кілька. Задумався, непевно склав стовпчиком золоті монети, теж вкинув до шкатулки.
— Жирно жити зібрався, — іронічно усміхнувся Гоцик.
— Тебе забув спитати, — смикнув плечиком Ілія.
Заходилися яму копати. А землі — нема. Одне каміння, їй-богу. Ледь не до ранку марудилися, повтомлювалися до нестями, та вирили таки. Ілія обережно поклав на дно згорток зі своїми скарбами, зверху Гоцик свій вкинув. Закидали яму камінням, вирівняли землю під тополею. Гоцик притяг великий плаский камінь, що від вежі відвалився, поклав його на схованку.
— Ну, от і все. Як не було.
Ілія розсміявся тихо.
— Тепер… можу правду сказати.
— Яку? — запитав Гоцик із підозрою.
— Скарби… Я не знав, що вони є. Книжку прочитав. І сон наснився. Ото і все. Сам не вірив. Боявся тобі признатися… А воно, бач, як…
— Харе заливати! — Гоцик не повірив. Вдивлявся у сіро-рожеві небеса над синім морем. — Скоро світанок. Йти треба.
— Як? — перелякався Ілія. — Прямо зараз? Та ні! Зачекай. Я сніданок приготую, поїси перед дорогою. Й Ізідора… Ізідора вранці поговорити з тобою хотіла.
— Ну, Ізідора не тільки цього хотіла, — відповів Гоцик. Обернувся до дороги. — Піду.
— Ти не можеш так вчинити! Попрощайся із нею. Це непорядно. Ти…
Гоцик хижо гиркнув, ухопив Ілію за грудки.
— От ти питав, Іліє… Чи казала мені Ізідора, що любить. Не казала. Але і я не казав! Що люблю…
Із синього моря виринало сонце. Ілія стояв на верхівці високої вежі, вдивлявся у чорну цятку, що рухалася долиною. «Прощавай, брате», — подумав. Роззирнувся: замок, прекрасна Ізідора, закопані скарби. І проти всього того — він один.
— Матір Божа! Як же мені страшно!
Мама Марічка, мама Алмейда
Вісім місяців тому в рідній Нехаївці Гоцик кинув татові: «Куди? По борщ!» Й отепер, коли за спиною зник дивний дім з високою вежею біля моря, під ноги стелився горбатий шлях, а сонце шпарило у маківку, як найнялося, подумав: без варіантів. До мами. Забере її з наймів, подарунків накупить, автівку якусь… «Мерседес»! Ну, бо їм усім «мерседес» — як кінець світу! Без альтернативи. То й хай буде. З понтом селом проїхатися до подвір’я, де тато зневірився. Блін! Татові порося купить! От, щоб Гоцикові здохнути. Мале чорне азійське. Насмішка над татовими льохами. Може, усміхнеться?..
Думки про батьків розворушили серце. Йолоп, бля… Жодного разу матінці не зателефонував. І татові. Ну, з татом потім поговорить. А от мама…
Зупинився, віднайшов у рюкзаку мобільний, що він не тільки пилюкою вкрився, але й подряпався, і крихти у корпус понабивалися. Хотів було маму набрати, а останній номер в адресній книзі — мобільний ватажка хітанос Пауло.
— Блін, андалусійці!
Набрав рома. Тикав-тикав, ніяк не міг знайти зрозумілі іспанському цигану слова.
— Коні! Гроші… Ви де?
Табір Пауло рухався до печер Сакромонте, де хітанос жили споконвіку й донині. Чужих до своїх осель не впускали, хоча й вигод не випускали. Декілька печер перетворили на туристичний маршрут. Щовечора до Сакромонте спішили автобуси з цікавими, де після ситної трапези хітанос танцювали для них фламенко.
— Де те Сакромонте?
— Гранада! — відповів Пауло.
Гоцик усміхнувся: фарт… Від середземноморського іспанського узбережжя до португальського містечка Сініш, де працювала мама, маршрут пролягав через Гранаду і Севілью.
Табір Пауло фінішував не в печерах Сакромонте, що він був одним із трьох пагорбів, на яких у горах Сьєрра-Невада розкинулася Гранада. Гоцик довго кружляв вузькими вуличками міста, перш ніж дістався печер. Пауло? Хітанос гордо, зовсім як Ізідора, вигинали брови, лаялися красиво й емоційно: хай краще і не повертається! І коли Гоцик уже втратив надію відшукати бороданя, ляпнув спересердя — начхати йому на Пауло, він андалусійців розшукує, роми заґелґотіли всім кагалом: а-а-а… коней любиш?! Так тобі до Пауло Гомеса! А ми тут тобі — про Пауло Вегаса. А Гомеса за містом шукай! Його фамілія зазвичай біля ферми Уерта-де-Сан-Вінсенте зупиняється. Не знаєш Уерта-де-Сан-Вінсенте? Ганьба! Там Лорка писав.
Гоцик чув про Лорку. І оскільки запам’ятати прізвище славетного іспанця було набагато простіше, ніж Уерта-де-щось-там, то й питав людей: мені туди, де Лорка… Місцевий люд указав на містечко Фуенте-Вакерос. Гоцик пропиляв 17 кілометрів, що відділяли його від Гранади, і тільки під апельсиновими деревами біля фонтану на невеличкій охайній площі дізнався: тут Габрієль Гарсіа народився, а писати любив, дійсно, на фермі Уерта-де-Сан-Вінсенте. Тільки це не тут…
Табір Пауло Гомеса розшукав наступного дня по обіді.
Автівки з причепами і трейлерами окупували кам’янистий майданчик біля стрімкого гірського потічка. Гоцик помітив ромів здалеку, зі стежини посеред гір. Причаївся за каменем, вишукував очима коней. Помітив — тупцювали біля білого трейлера ватажка. Усміхнувся приголомшено: невже все це насправді? У нього будуть справжні андалусійці?..
У дупу припікало. Усівся під каменем. Задумався.
— З майном до ромів не поткнуся.
Відшукав примітне місце на горі — край вузької стежини посеред густих кущів. Вирив сокиркою невеличку ямку, поклав у неї рюкзак, прикидав камінням. У кишені лишився один великий смарагд. І сокира в руці.
З тим і пішов до ромів. Тільки біля самого табору схаменувся: нащо людей лякати? Сховав сокирку в камінні біля потічка — якщо біда, одним стрибком дістане.
Бородань Пауло одразу впізнав чужинця. Потер пальцями один об один: грошики, грошики!
— Давай уже… До трейлера свого веди, — похмуро відказав Гоцик. — Там поговоримо.
— Хвилину почекай!
Бородань лишив Гоцика біля вогнища, зник у трейлері — трейлер захитався, всередині здійнявся такий ґвалт — вуха різало. Верещала жінка, підгавкували діти, бородань покривав усіх басом.
Гоцик усміхнувся скептично, пішов до коней під наглядом десятків очей хітанос.
— Привіт, красені… Ну! Чого насторожилися? Тихо! Тихо… А хто гриви спутав? Біс?
Коні насторожено відводили голови від Гоцикових рук, косували на незнайомця. Гоцик обійшов андалусійців, став збоку, роздивлявся захоплено.
І раптом… Посеред веселого вітру, гомону ромів і шуму потічка розчув тихе відчайдушне скигління. Хитнув башкою. «Пес виє», — подумав, та щось особливе, знайоме до інстинктивних природних реакцій чулося у тому скиглінні.
Напружився, обережно повернув голову на звук — під колесами старого бусика лежала худа виснажена жінка з мотузкою на шиї. Другий кінець мотузки — міцно прив’язаний до фаркопа. Дивилася на Гоцика божевільними від відчаю очима, тихо скиглила. Гоцик остовпів: зі стуленими вустами жінка виводила «Несе Галя воду…»
Язик застряг у горлі. Волосся дибки.
— Українка? — прошепотів самими вустами.
Жінка закивала: умивалася сльозами, благально тягнула до Гоцика руки — врятуй…
Від білого трейлера до Гоцика
