вже йшов Пауло Гомес. «Ходімо», — покликав за собою одним жестом.
До сеї миті Гоцик був певен: із будь-якої халепи неушкодженим вискочить. Багатомісячні мандри викували у мізках: ніяких перешкод! Та нині… ялозив долонями по шкіряному кріслу в трейлері лукавого рома Пауло, похмуро косував на золоту цяцьку в його вусі, чув, як ватажок шарудить паперами, намагаючись переконати, що з ними покупець будь-який кордон перетне без проблем, і розумів: гайки!
Ні! Сил не поменшало. Та не на силу покладався Гоцик під час усіляких життєвих випробувань. Що та сила, коли всередині залізним кілком стирчав міцний стрижень упевненості і свавілля, тільки він і скеровував: зміцнював, падати духом не давав. Щелепи стиснув — і в бій! Які, нахєр, соплі?!
Та відчайдушне жіноче волання під колесами циганського бусика вимкнуло волю. Висмикнуло серце, кинуло долу — й не відшукати. Дихалку забило, упевненість втекла. Питання наївні-дитячі: та що ж це, блін, робиться?! І у голові… у голові паморочиться. Хоч помирай, така туга. І сльози… Сльози лізуть до очей.
— Ей! Аміго! — бородань відклав папірці, зиркнув на чужинця. — Заснув?
— Ні…
Гоцик смикнувся, повернувся в реальність. Спробував зосередитися, зрозуміти, що вчиняти, та процесор згорів — плавив мізки шаленим відчаєм, у голові вили вітри: «Несе Галя воду, коромисло гнеться… А за ней Іванко… Так! Іванко… За нею… Має прийти!»
— Ти гроші приніс? Гроші! — почув голос Пауло.
— Я… — видушив. — Приніс більше… Але й хочу… більшого.
Ром примружив очі, вдивився у незнайомця. Невже помилився? Ох, він багато люду бачив… Із першого погляду міг визначати: суперник, союзник чи просто жертва. Оцей дужий хлопець, що ледь складав докупи найпростіші іспанські слова… Попервах рому здалося: чужинцю й слова зайві. Зиркне — й усе зрозуміло. Чого хоче — знає. Добуде і не відступить. З такими — обережно. Такі — не прощають. Та нині перед ним сиділа розгублена знічена жертва. Пауло подався до хлопця.
— Кажи, — усміхнувся привітно. Знав, як приспати увагу жертви.
Гоцик дістав з кишені великий смарагд, поклав на стіл.
— Тут не п’ятдесят тисяч. Сто! Хочу за нього коней. І жінку…
— Жінку?!
Пауло відповів на автоматі, бо за мить уже забув про чужинця, коней, увесь білий світ — роздивлявся безцінний камінь, тремтів од збудження. Спробував на зуб, дістав лупу, схилився — цокав язиком, бурмотів щось незрозуміле.
— Камінь справжній… — Гоцика тіпало — нічого вдіяти не міг. Тільки й того, що сльозам волю не давав.
Бородань завмер. Раптом крикнув щось агресивно і голосно. Гоцик напружився, зиркнув у вікно трейлера — до нього вже бігли чоловіки-хітанос.
— Звичайне скло! — Пауло тицьнув у Гоцика пальцем. — Ти збирався за коней заплатити звичайним склом?!
…Був би це вчорашній Гоцик! За метр від крісла, у кухонній зоні на стільниці лежав немалий ніж, що ним і кабана завалити можна. А ром Пауло хоч і хитрий, та старий. Гоцик би одним ударом поклав його на підлогу! Забрав би камінь і з тим ножем пробився б на волю. Та у мізках не плани — «несе Галя воду…» Підвівся недбало, хитнувся. Та, слава Богу, у дупу припекло. Відштовхнув Пауло, рвонув до вікна на протилежному боці трейлера, відчинив, ледь продерся назовні — упав в траву, підскочив і дременув через потічок у гори.
У трейлері бородань Пауло збуджено роздивлявся смарагд.
— Е! Тихо! Тихо, хітанос! — мовив захеканим родичам, коли ті примчали доповісти, що не наздогнали втікача. — Він не повернеться. Такі, як він, — сміття.
Гоцик зупинився тої ж миті, як усвідомив: переслідувачі відступили і здалися. Причаївся біля розпеченої сонцем скелі, визирнув, ковзнув поглядом по потічку вверх за течією. Далеко відбіг: автомобільний табір ледь виднівся.
Видихнув спустошено, упав спиною на гостре каміння. Дивився у небеса, горло забилося відчаєм, сльози — десь поряд. Тремтіли, та не лилися. Несподіване безпорадне приголомшення відступало, звільняло місце холодній лютій ненависті.
Скреготнув зубами. Сів рвучко. Ляснув себе долонею по щоці. Крутнув башкою. Процесор врубився, запрацював. «Рюкзак відрити, поки сонце не сіло, — видавав холодні беземоційні накази. — Ночі діждатися. Сокирку прихопити… Тільки б із місця не зрушили, падли…»
Та перш, ніж іти на помсту, умився у потічку, перебрався на той берег, де маячив циганський табір, роздягся догола, розклав одяг на камінні — хай висохне. Вдивлявся у білі засніжені верхівки гір Сьєрра-Невада… Кривився: як тут у вас усе різко континентально! Вдень від спеки порятунку нема, вночі холодрига кістки виламує. Добре, що завбачливий Ілія вкинув до рюкзака теплу бавовняну спортивну кофту. Як до Гранади потрапив, допетрав: і від шалика б не відмовився.
Та за пусте недовго думав. Віднайшов місце, з якого проглядався і табір, і дороги посеред гір, і недалека Гранада. Заздалегідь прагнув означити шляхи відступу. «Тачку треба», — зрозумів нездійсненне: сонце уже котилося на захід. Схаменувся, рвонув рюкзак викопувати.
Спостережний пункт довелося облаштувати досить далеко у хащах над скелею — нависала над галявиною і потічком та закривала шлях, що він вів до табору. Ніч уже пробиралася льодяними пальцями під Гоциків одяг, а хітанос ніяк не вкладалися — посеред табору горіло високе багаття, одні цигани сиділи навколо нього, інші скупчилися біля білого трейлера. Ось із трейлера вийшов Пауло, коротким наказом розігнав одноплемінників по фургонах, причепах. Біля вогнища залишилися тільки кілька чоловіків.
Гоцик напружено вдивлявся в обшарпаний бусик, під колесами якого вдень лежала виснажена жінка, та темрява густішала і скоро у чорній ночі буяло тільки червоне полум’я вогнища, у його відблисках — чорні тіні. Халепа.
Гоцик стиснув щелепи: ну, що? Ближче підійти? По-звірячому безшумно спустився ближче до табору. Закляк у кущах. Матюкнувся подумки: тепер і не знайде те каміння біля потічка, де сокирку покинув.
— І хрін з нею… — прошепотів.
Дістав з рюкзака ніж. Завмер. Хай галасливі хітанос повкладаються врешті. Та у ромів на ту ніч намітилися інші плани. З вікон фанерних фургонів завзяті жінки гукали чоловіків, двійко дівчат у довгих пишних спідницях по черзі курили смердючу самокрутку, мале циганча вискочило з трейлера, подерлося у кущі, прямо на Гоцика. Зупинилося за метр, обісцяло кущ, побігло назад.
— Ху… — видихнув.
Все вдивлявся в обшарпаний бусик: тільки б жінку нікуди не поділи.
Від дороги — гуркіт. Чоловіки біля вогнища попідскакували. У руках одного Гоцик помітив пістолет, другий миттєво засунув ніж під штани у черевик. З білого трейлера вийшов Пауло. Гукнув щось коротко і різко. У фургонах і трейлерах повмирали жінки і діти — ані шурхоту. Чоловіки поважно порозсідалися біля вогнища, сам Пауло усміхнувся криво, став посеред галявини, вдивлявся у темряву, звідки сунула до табору важка автівка.
Гоцик і собі скосив очі у бік шляху. До табору вже спускалася звичайна вантажівка з критим фургоном, у яких зазвичай перевозять продукти. За нею сунув, кліпав фарами компактний позашляховик. Порівнявся із Гоциком, зупинився. Розвернувся мордякою у гірський шлях і завмер.
«Кепські справи», — подумав. Із позашляховика вийшли троє чоловіків, спокійно перевірили зброю, сховали, пішки посунули услід за вантажівкою, що вже заїжджала на галявину.
— Буде забава, — прошепотів Гоцик холодно. — Вчасно…
Напружився, подався вперед: поки роми із гостями стрілятимуться, непомітно підкрадеться до обшарпаного буса. Тільки би жінку знайти…
Зробив кілька непевних кроків, і щелепа відвалилася. Навколо вантажівки, що уже стояла біля вогнища, крутилися кілька величезних кошлатих псів. Захлиналися, рвалися до незнайомців.
— Не було ж вас… — прошепотів.
Два рази табором швендяв — і шавки малої не бачив. Певно, вдень пси ховалися від спеки, без потреби вислужуватися не спішили. А вночі варту несли.
— Щоб ви повиздихали! — психонув.
— Цитьте! — почув голос Пауло.
Пси замовкли, розсілися навколо вантажівки, не зводили очей з кремезного чоловіка, що лишився тут. Інші троє, що приїхали на позашляховику, разом із Пауло посунули до білого трейлера.
Гоцик роззирнувся, присів навпочіпки — отак і рухався до обшарпаного буса, про одне просив: хай пси втратять природну пильність. Кремезний чоловік біля вантажівки допомагав. Не стовбичив віхою, проходжувався уздовж вантажівки, дратував псів безмежно. Гиркали, крутили головами, слідкували за кожним кроком чужинця.
Гоцик дістався бусика, зазирнув під колеса — на землі, прив’язана до фаркопа, тремтіла виснажена жінка, дивилася на нього божевільними виплаканими очима.
Гоцик відчув: ще мить — вибухне. Розігне коліна, випрямить спину, перехопить ніж зручніше, піде на ромів — ніхто не зупинить. Лють у скроні.
Стиснув щелепи. Приклав палець до вуст: тихо… Дістав ніж, перерізав мотузку, ухопив жінку за зап’ястки, та відчув у долонях тільки кістки, вкриті шкірою. Твою наліво, падли! Поволік жінку з-під буса: тихо, тихо…
Жінка ледь рухалася. Гоцик визирнув з-за бусика: пси насторожилися, та біля білого трейлера розгорялася більш цікава забава. Пауло і троє гостей уже вийшли, стояли біля вогнища, вдивлялися у темряву. Гоцик і собі озирнувся — хітанос вели до вогнища сірих красенів андалусійців. Пауло оживився, зацокав язиком, показував чоловікам папірці — точнісінько такі, як перед тим демонстрував Гоцикові. Кремезний уже відчиняв дверцята вантажівки.
— Суки…
Видихнув, наче викреслив андалусійців. Показав жінці на найближчі кущі — нам туди. Кивнула, та зрушити не змогла. Гоцик підштовхнув її: треба… Жінка сперлася на землю руками й ногами, поплазувала накарачках.
— Тихо, тихо… — все шепотів Гоцик.
Озирнувся — вистава на галявині тільки набирала обертів. Коней саме намагалися загнати у вантажівку. Андалусійці опиралися, іржали стримано, відсахувалися.
Втікачі врешті дісталися рятівних кущів. Гоцик
