розігнувся, підхопив жінку на руки, побіг до гірської дороги. Зупинився поряд із покинутим позашляховиком, розгубився: далеко із такою слабою не втече, та й пси… Винюхають, віднайдуть. Але не зараз. Пізніше. А як автівку вкраде, за хвилину увесь табір разом із гостями на вуха встане. Та на автівці хоч якось відірветься…
Тихо відчинив задні дверцята, всадовив бідаху. Ускочив за кермо — ключ у замку запалення. Ну… Прощавайте, андалусійці. Будьте ви прокляті, роми…
Ніч видалася — хай Бог милує! Гоцик гнав автівку гірським шляхом навпростець, коли той роздвоювався, без вагань повертав праворуч — не усвідомлював чому, інтуїція — аби подалі.
Не знав — тої миті, коли на пагорбі біля табору загуркотів двигун позашляховика, гості вихопили зброю, заметушилися: й сумніву не мали — хітанос поцупили автівку, відженуть подалі від табору вантажівку без коней, спалять нафіг, а їх… вб’ють і в потічок. Роми наступали, били себе у груди — ми ні до чого! Пауло усю братію з кибиток-фургонів-трейлерів повиганяв: ось ми всі тут, перед вами, святі й невинні. Кілька чоловіків змоталися на пагорб — нічого! Ані засідки, ані логічного пояснення. Старі баби тикали у спутану гриву одного із андалусійців: диявол втрутився. Не хоче, аби коні чужинцям дісталися. Ой, не хоче… «Гроші віддайте!» — тим гостям уже андалусійці по цимбалах. Тикали пістолетами у Пауло, розлютилися — ще стрельнуть, не дай Боже. Юна дівчина років чотирнадцяти прослизнула за спини чужинців, різонула по шиї одного. Роми навалилися… Ну, як і планували. Душі — на небеса, тіла у потічок.
— Вантажівку відженіть у гори! Спаліть, — підтвердив Пауло припущення чужинців.
Підійшов до коней, потріпав по довгих шиях:
— Перехвилювалися?.. Відпочивайте.
Зникнення слов’янської рабині виявили під ранок. Не побивалися: однаково ніякої користі. Геть випрацювалася, самі кістки лишилися. Десь здихає під камінням у горах — туди їй і дорога. Час іншу по емігрантських нелегальних осередках шукати. Та табір згорнули оперативно, зі сходом сонця вирушили на південь, щоб хазяї ферми Уерта-де-Сан-Вінсенте, що вона неподалік, боронь Боже, чогось не запідозрили, не звернулися до поліції. Бо що ті коні, коли у білому трейлері тугий пакунок марихуани на продаж. Клієнти на Коста-дель-Соль зачекалися…
Гоцик схаменувся, коли небо посірішало. Зупинив позашляховик під пагорбом біля високих кипарисів. Відчинив задні дверцята, присів перед жінкою — намертво вчепилася у ручку дверцят, озиралася на шлях позаду автівки, беззвучно ридала. На вигляд їй було років сорок — сорок п’ять. Лице брудне, волосся скуйовджене, щоки ввалилися, тхне гірше, ніж від волоцюжки. Очі — горе.
Гоцикове серце краялося, слова на язик не лізли.
— Українка? — прохрипів, наче мав пересвідчитися — не помилився.
Жінка кивнула, торкнулася худою рукою шиї, витягла назовні мідний хрестик.
— Ви… не можете розмовляти?
Жінка відкрила рот. Язика не було. Замість нього — обрубок, наче розпухла гланда.
— Вони… язик вам відрізали? — Гоцика тіпало. Плани летіли шкереберть. За кермо та до ромів. Бити падл, усіх підряд, поки не попадають і не помруть. І мертвих бити…
Відсахнувся, упав на шлях, кричав-плакав, бив каміння — всі руки в кров.
Жінка посунулася, сповзла з сидіння на дорогу. Упала біля Гоцика, обійняла. Плакала, притискала до себе, мичала скорботно і гірко. Залишку слабких сил вистачило тільки на короткий відчайдушний порив вдячності. Задихнулася, упала на дорогу.
Гоцик підхопив жінку на руки, поніс до автівки.
— Не вмирайте! Прошу… Прошу…
Поклав жінку на заднє сидіння, змочив серветку, що знайшов її у автівці, обтирав жінчине лице, умовляв: не помирайте. Жінка розплющила очі. Гоцик напоїв її, дістав з рюкзака хліб, помідори.
— Не турбуйтеся більше ні про що. Я вас нікому не віддам. Поїжте… Я відшукаю безпечне місце. Ви відпочинете. Усе буде гаразд. Тільки ви тримайтеся. Добре?
Автівка посунула далі, та тепер Гоцик крутив кермо ліворуч. Хтозна-чому. Коли годинник повідомив — «дев’ята ранку», позашляховик чхнув і зупинився.
— Бензин скінчився…
Гоцик вискочив з салону, подерся на найближчий пагорб, роззирнувся — вдалині широкою блакитною смугою долину розрізала велика ріка. На березі жовтіло черепичними дахами немале містечко, а навкруги поміж зелених клаптиків кукурудзяних насаджень, городів, виноградників і апельсинових садів де-не-де виднілися фермерські садиби.
Гоцик озирнувся до жінки. «Геть слабка, — подумав. — Не дійде…» Та виходу не було. Допоміг жінці вийти, всадовив на свій рюкзак, вивернув кермо автівки ліворуч до упору — прямо у провалля посеред скель. Напружився, зрушив автівку з місця, штовхав до ями щосили: давай, давай…
Автівка кинулася у провалля, аж загуло — самогубця…
Гоцик хотів було пояснити жінці: їм вкрай необхідно дістатися найближчої ферми та молитися, щоб їх зустріли милосердні люди, бо хто знає — може, хітанос не відстали. Може, близько десь… Глянув на бідаху: безсило сунулася з рюкзака на землю.
Без варіантів! Закинути рюкзак на плечі, підхопити жінку на руки — і гайда. Задумався. Дістав золотий зливок, поклав на камінь, приставив до зливка ніж: бив-бив по ножу каменюкою — аж іскри у всі боки. Відколупав від зливку шмат завбільшки з волоський горіх, зважив на долоні — запас, про всяк випадок.
За хвилину важко сунув долу. Ніс на руках понівечену жінку, піт чоло заливав — долина як була перед очима, так і залишилася. Не бажала наближатися. Години за чотири після двох тривалих зупинок стояв перед міцним старовинним кам’яним будинком. Подвір’ям тинялися вівці, у затінку під виноградними лозами мухи дзижчали над горнятком з медом, що стояло на столі. Біля ґанку спав невеличкий песик, та Гоцик знав таких — верещатиме, за п’яти хапатиме. До хати не впустить, хоч і прикидається, що геть нічого не чує. Ближче ворогів підпускає.
— Люди… — гукнув. — Рятуйте… Чуєте?..
У хаті — наче тільки того й чекали. Двері розчахнулися, на ґанок вийшов чоловік середніх років — лице тьмяне, вироблене, руки міцні, погляд важкий. З-за його спини визирала насторожена жіночка з на диво красивим смаглявим обличчям — волосся зібране під білу хустину.
Гоцик не чекав запитань. Кивнув на бідаху, яку вже ледь втримував на руках, гукнув:
— Хітанос! Жінку замордували!
Хазяї перезирнулися, чоловік вигукнув у простір щось агресивно і коротко, жінка відсторонила його, заспішила до Гоцика.
— Ходімо, ходімо… — ухопила за руку, вела до будинку, косувала на напівпритомну українку, хрестилася: Пресвята Діво Маріє, збережи…
Два тижні щиросерда господиня синьйора Агуеда не відходила від полонянки. Гнала геть чоловіка Дієго і Гоцика: нащо ви тут?! Чоловічими справами займайтеся.
У перший же день тільки і попросила донести жінку до ванної — сама роздягла її, вимила пахучим милом з голови до п’ят, зрізала пасма скуйовдженого волосся, що його розпутати неможливо, потому допомогла вийти з ванної, всадовила у плетене крісло — голу, худющу — змащувала рани на тілі маззю з овечого жиру. Цокала язиком, бідкалася:
— Покарай їх, Діво Маріє!
Загорнула жінку у махрове простирадло, довела на гостьової кімнатки, на постіль поклала:
— Відпочивай, голубко… Зараз теплого молока принесу. І меду.
Гоцик переживав, рвався до жінки.
— Мені би хоч хвилину поговорити із нею, — пояснював синьйорі Агуеді.
Та господиня суворо зсувала стріли чорних брів — ні! Зарано.
Гоцик місця собі не знаходив, брався допомагати синьйорові Дієго, вошкався по господарству — підправляв дах сараю, стриг газон, збирав урожай, та серце не вгамовувалося. Одна думка скіпкою: як мама? Може, й у неї там біда… Кілька разів пробував додзвонитися — марно. Довгі гудки обривалися істеричним вереском — кінець зв’язку.
На третій день полонянка трохи прийшла до тями. Самотужки вставала з ліжка, аби дійти до туалету в кінці коридору, ковтала водянисту кашу, бо синьйора Агуеда усе чисто їй протирала крізь сито: ніяк не могла второпати, як краще підгодувати людину без язика. Хоч би не вдавилася.
Гоцик зайшов до гостьової кімнатки, коли українка тільки закінчила обід. Побачила рятівника, сльози на очі.
— Тихо, тихо… — Гоцик заспішив до жінки, присів поряд із нею на постіль, обійняв за плечі. — Я папір приніс. І ручку. Зможете писати.
Так, — кивнула. Тремтячою рукою потяглася до столика, розклала на ньому папір.
«Синочку… — написала. — До кінця життя за тебе молитимуся. З Теребовлі я. Марічка Саламан. У Португалії працювала. У місті Каштелу-Бранку. Цигани викрали… Іншим продали. А ті — далі. Давно… Три роки тому. Чи вже чотири…»
Гоцик читав слова гарячими, важке серце кам’яніло.
— В Україні… лишився хтось? — ледь видушив.
«Чоловік. Донечка» — не слабка рука вела, серце зболіле. Не втрималася. Розридалася, замичала гірко: ой, горе…
Обійняв ніжно.
— Можна звати вас «мама Марічка»?
Усміхнулася, як божевільна, долонями очі закрила, притулилася до Гоцика — горе. Ой, горе…
— Я зможу… до України вас вивезти.
Марічка потяглася до паперу. «Поможи, синочку. Хоч би глянути на доню. На чоловіка. Нічого не маю. Ані паспорта, ані інших документів. Помру я тут…»
— Усе гірке позаду. Присягаюся — повернемося в Україну. Тільки вам одужати треба. Сил набратися. Добре?
Добре, добре — закивала, руки на грудях склала, очі до Бога: дякую, святий Боже, що почув молитви раби твоєї Марічки Саламан.
Під кінець першого тижня турботливі хазяї, та й Гоцик, спостерігали швидке одужання полонянки. Підводилася без сторонньої допомоги, їла більш упевнено, тільки з дому виходити боялася, наче самі хітанос навкруги. Гоцик задумався про подальші плани, та на початку другого тижня після визволення Марічці різко погіршало. Горіла, на біль у нирках скаржилася. Гоцик повивертав кишені — виклав на стіл усі
