можна! За хвилину поліцейські наскочать!
— А де можна?
— Ходімо!
Бруковані тротуари вигинаються, наче дівки під хлопцями, апельсини на гілках — голими цицьками. Мамо! Мамо… Ну, ти утнула! Дорога повертає до моря. Чи до океану, хай би він… За спиною залишаються жовтогарячі дахи Сініша. Пустинний берег вкритий целофаном, порожніми пляшками, обгортками…
— Тут можна!
Гоцик киває. Мовчки дістає з пакета пляшку горілки. Відкорковує, перехиляє. Буль-буль-буль із горла. Нема пляшки. Роззирається спустошено, ховає порожню пляшку у пакет. Дістає другу. «Не бере!» — холодно констатує подумки.
— Ти чудний!
Яся сидить на піску, курить довгу дивакувату трубку з круглою ямкою на кінці.
— Хочеш? — простягає Гоцикові.
— Що це?
— Хеш. Хліб.
— Гашиш?
— Будеш? — Яся усміхається розслаблено. — На твої купила.
— Травися, чортику…
— Ідіот!
— Пішла звідси!
— Я?! — Яся дивиться крізь Гоцика, мружить очі. — Дай грошей!
Гоцик хитається, ковтає з пляшки. Падає поряд із Ясею.
— Якого ти тут трешся? Теж океану захотілося?
— Океан всюди…
— Ти звідки?
— З Києва.
— Вдома є хто?
— Мама. Бабця. Малий.
— Брат?
— Син.
Гоцик збуджується до люті, грубо штовхає дівчину.
— Коза!
— Дай грошей!
— Зароби!
— Добре. Що робити? — Яся регоче, кашляє, падає на пісок. Завмирає.
Гоцик напружується, штовхає Ясю черевиком.
— Е! Коза…
Яся не рухається. Гоцик нахиляється до дівчини, ллє з пляшки горілку — просто у писок. Дівчина відкатується убік, сідає на піску.
— Що ти робиш, потворо?!
— Чуєш, коза. Тобі скільки років?
— Двадцять три.
— І давно тиняєшся?..
— Чотири роки.
— Поїхали додому…
Яся хитає головою, як китайський порцеляновий бовдурчик.
— Дай, дай, дай… Даси грошей — поїду додому.
— Добре.
Гоцик перехоплює Ясину руку: дівчина вже тягнеться до рюкзака.
— У чому справа?!
По-хазяйськи спокійно відкриває торбину, дістає золотий зливок.
— Бачила? Поїдеш зі мною — не пошкодуєш. Ти чого хочеш?
Яся усміхається неадекватно. Спинається на ноги. Суне геть.
— Тільки нікуди не йди, — гукає.
— Ти куди?
— По лахи.
— Не барися. Скоро вечір…
Дівчина побігла берегом до міста. Гоцик зиркнув на горілку, зітхнув: пити не хотілося. Тверезіти — також. Втопив очі в океанській воді: мамо, мамо… За що тебе убивати? За те, що сама мене вбила?! Треба б Ілії сказати: забудь, хай живе бухгалтер…
У сечовому міхурі штрикнуло. Підвівся важко. Хотів було нахабно насцяти в океан. А чи просто — посеред безлюдного брудного берега. Та чогось передумав. Покинув рюкзак посеред піску, посунув до чималої зграї приморських сосен з довгими темно-зеленими голками на узгір’ї.
Довго поливав сосну під корінь. Врешті застібнув штани, притулився до деревини.
— Отакі справи, — п’яно проварнякав їй.
Зітхнув, глянув на берег. У перших сутінках до рюкзака сунули троє: худа Яся йшла попереду, за нею непевно волочилися — ніби всі шарніри розхиталися! — двійко хлопців.
Гоцик зсунув брови. Міцніше притулився до сосни.
Яся побачила рюкзак, побігла.
— Там! Там золото!
Хлопці перезирнулися, рвонули вперед. Яся вже упала на коліна перед рюкзаком, рвала його, витрушувала. На пісок випав золотий зливок. Яся учепилася в нього.
— Я ж казала! А ти не вірив! — горлала, била долонькою по щоці худого високого хлопця зі світлою шевелюрою.
Хлопець тріпонувся усім тілом.
— Ясмін, сучка! Не торкайся мене!
— Ідіот! Ми багаті! Де твій ніж?! Убийте! Убийте його… Він тут! Він десь тут, — горлала-хрипіла, каталася по піску. — Ей! Земляче! Ти де? — реготала, мов навіжена.
Хлопці перезирнулися, одночасно накинулися на дівчину. Гоцик й оком змигнути не встиг. Високий хлоп ударив Ясмін ножем у груди, другий вирвав з руки золото, підхопили мертву попід руки, потягли в океан.
За два дні чорний, як демон, Гоцик драїв підлогу у благодійній лікарні Севільї, заглядав до Марічки, та надовго не затримувався. Так і не знав, як і про що з нею розмовляти, аби хоч трохи розрадити. Ісусик підтримував:
— Вашій мамі краще.
— Дякую…
Повертався до роботи. Годував з ложки немічних чоловіків — чорних, жовтих, червоних. Яких тут тільки не було: інтернаціонал у повному складі. Хіба що чукчів і зулусів не вистачало. Старенький в’єтнамець ледь розмовляв російською.
— Ты карош! — хвалив хлопця.
— Та й ти нічого… — хмикав похмурий Гоцик.
І так би ті розмови на двох фразах й обривалися, та одного дня сивий азіат попросив Гоцика про послугу.
— Один хороший человек… Паспорт обещал сделать… Хочу домой. Дома умирать. Найди его… Скажи — Данг очень просит.
Гоцик заприсягся: зробить. Попхався шукати блошиний базар на вулиці Ферія, що на ньому, за словами Данга, і крутиться ота добра людина. Дійшов до базиліки Макарена, неподалік палац герцогині Альби. А де ж базар? В’єтнамець пояснював — поряд із палацом і базилікою. Сіпнув місцевого: базар тут, кажуть, а вулиця Ферія — порожня…
— По четвергах, — пояснив той.
У четвер зранку Гоцик уже шльондрав рядами з пістрявим крамом, розкладеним прямо на бруківці. Чого тут тільки не було: від антикваріату до звичайних старих речей, на кшталт давнішніх ластів для підводного плавання. Розглядав не товар, продавців уважно, бо Данг клявся: Гоцик одразу впізнає синьйора Алваро, що він торгує тут старовинними книжками.
Чоловік років шістдесяти, дійсно, виділявся у натовпі геть не смаглявою блідою шкірою, вигадливо постриженою борідкою і солом’яним капелюхом з такими широкими крисами, що ще б трохи — і сомбреро. Під його ногами на газетці — кілька старовинних видань Сервантеса.
— Я від Данга, — сказав Гоцик.
Блідолиций здивовано підняв брови.
— Данг! Азієць Данг. З В’єтнаму… Казав — ви обіцяли, — Гоцик подався до букініста, прошепотів: — Паспорт! Розумієте?
Синьйор Алваро жваво підхопив із землі фоліанти, кивнув привітно.
— Прошу за мною, — сказав так просто, ніби запрошував на каву.
За кілька хвилин Гоцик сидів на диванчику у задній кімнатці невеличкого книжкового магазину. Синьйор Алваро перебирав папірці в ящику письмового стола, зосереджено пояснював:
— Ні! На жаль! Жодного підходящого справжнього документа, що він підходив би… азіату похилого віку, не маю. Можу замовити тільки фальшивий паспорт. Але передайте шановному синьйору Дангу: ми гарантуємо високу якість документа, але й попереджаємо про можливі проблеми.
— А справжні документи для слов’ян… Хлопця мого віку. І жінки років сорока п’яти.
— Можна, — кивнув синьйор Алваро. — Є кілька естонських паспортів старого зразка. Переклеїмо фотографії, і матимете справжній документ.
— Скільки коштуватиме?
— Триста дев’яносто євро за один паспорт. Плюс ваші фотографії. Гарної якості й у світлому одязі.
Гоцик завмер, напружено подивився на блідолицього.
— Перепрошую. Ви… не боїтеся?
Синьйор Алваро усміхнувся, наче обеззброїв, поплескав Гоцика по плечу.
— І вам не раджу. Не допомагає. Я, кабайєро, ніколи людям не брешу. Найкраща гарантія.
Гоцик задумався. Кивнув напружено.
— Добре… То, може, й на це глянете? — поклав на стіл великий смарагд.
Тільки він і лишився після відвідин португальського міста Сініш, де жила тепер така собі синьйора Алмейда. На Гоцикових очах двійко худих, жадібних покидьків вийняли розхристану душу з землячки Ясі. Сидів під сосною до ранку, бідкався:
— Дурна… Ой, дурна… Ну, нащо…
Як сонце встало, перебрав розірваний рюкзак — нічого. А були ж камінці! Розгрібав пісок: та мають же десь бути! Паспорт свій український знайшов, матюкнувся: не почав би шукати камінці, паспорта б не відшукав, а потім би нізащо не здогадався, де загубив. Суки кляті! Зиркнув на пісок — є! Знайшов один камінець. А другий так і лишився у пісках…
— Смарагд.
Синьйор Алваро без здивування взяв камінь. Підніс до світла. Розглядав уважно.
— Чистий смарагд, — усміхнувся. — Давній… Нині так камені не обробляють.
— Продати допоможете?
— Можу! Є люди, яких це зацікавить. А… звідки?
— Без питань.
— Зрозуміло, — кивнув синьйор Алваро. — Тоді й ціна значно впаде.
— Хай. Тільки мені б пошвидше. І паспорти… Мама хвора. Треба додому везти.
До лікарні повернувся на крилах. Зайшов до палати, де лежала Марічка. Присів на край ліжка. Нахилився до обличчя жінки.
— За три дні у нас будуть легальні справжні паспорти. Додому поїдемо.
Жінка сумно усміхнулася краєчком вуст, простягнула до Гоцика худу руку, погладила по щоці. Перехрестила і вперше… не заплакала.
— Правда, паспорти естонські… — глузливо усміхнувся Гоцик. — Ви тепер Айні Кірвес. А я — Вяйно Кірвес, ваш син. Та то таке… Зате без проблем. Даю вам, мамо Марічко, тиждень. Дивіться мені, щоб одужали.
Жінка закивала, на очі набігли сльози.
— Ні, ні! Годі! Додому їдемо. Які сльози? — захвилювався Гоцик. — Завтра зранку поїдемо фотографуватися. За три дні матимемо паспорти. Потім я на пару днів змотаюся… в одне місце. Тут недалеко. Майно треба забрати.
Майно, закопане під тополею, і справді було вкрай необхідне. Досвідчений у сумнівних оборудках синьйор Алваро пояснив: краще з великою сумою готівки через кордон не пхатися. Покласти гроші, виручені за смарагд, у банк. На легальне ім’я — Вяйно Кірвеса… Гоцик покумекав-покумекав… Ну, не розповідати ж привітному інтелігентному букіністу, що в нього тих смарагдів під тополею закопано до біса! Ще встигне банк ощасливити. Забрав
