суворо супить брови.
— А помолитися?! — шипить невдоволено.
— Так! Помолитися! — винувато шепоче Ізідора, уже мчить до каплиці.
Ілія роздратовано шикає на дідка, а того уже й нема. Роззирається, вимовляє упевнено:
— Нащо там молитися? Там не Бог. Там скарби…
Струсив видіння.
— Дурний спав — дурне снилося.
Так мама казала. Покинув затишний прихисток, спустився на другий поверх, без вагань розчахнув двері Ізідориної кімнати, наче дівчина мала бути саме тут. На розкішному ліжку тільки покинутий білий сарафан із компромісними дрібними квіточками.
— Ізідоро…
Підійшов до відчиненого вікна — ніч. Скільки ж проспав? Перехилився назовні, намагався вежу роздивитися. Нічогісінько не уздрів.
Подався на перший поверх. «На корові спить. Чи на кухні вино дудлить», — думав. Та коров’яча шкура дратувала око біло- коричневими плямами. У кухні на столі холодна покинута яєчня.
Серце бухнуло й розбилося.
— Ізідоро…
Кинувся надвір, до вежі. Дерся вгору, хоча ніякого сенсу — і знизу видно: немає на вежі Ізідори.
— А роззирнуся… — шепотів гарячково.
Видерся на верхівку, примружив очі: темрява навкруги велична, могутня, непрозора, як важкі портьєри.
— Ізідоро! — загорланив відчайдушно. Схлипнув, проковтнув сльозу. — Ізідоро…
Ніч зашурхотіла у відповідь: нема тобі Ізідори, поганець…
«Каплиця!» — думка рятівна.
Бігом униз.
— Молишся? Молишся? — хрип — не слова.
Розчахнув важкі двері, врізався лобом у тополиний стовбур, обійшов його — за тополею самотньо скніла скорботна Діва Марія. Могла б, то розвела б руками, сказала б Ілії:
— Ізідора? Ні! Не було…
Ілія вийшов надвір, безпорадно опустився на сходи вежі — ну, от і все. У голові гули злі бджоли, кусали безвільні думки. Не гнав — а навіщо?.. Навіщо все це — дім, вежа, земля, оливи і каплиця — без Ізідори…
Слушна думка промайнула раптово. Підхопився — дожене. Не могла далеко втекти. Побіг до будинку, лаяв себе на ходу: чому автівку досі не придбав?! Чи хоча би дирчик який по горбах ганяти! Віднайшов ліхтарик, вкинув готівку в рюкзак, трусів-шкарпеток і уже біг з дому, а тут — сон. Море…
— Матір Божа…
Перелякався: а раптом кинулася з вежі в море?
— Ну, навіщо? Навіщо?.. — біг до краю крутого берега, від якого до моря спускалася вузенька стежина.
Темрява різала очі. Дістався урвища — усе намагався ту стежину роздивитися, зиркнув ліворуч і застиг. За метр від стежини над безоднею моря тріпотіло щось біле.
Ілія ще не роздивився, що то було — рушник, біла сукня чи просто простирадло, в яке обгорнулася дівчина, та знав — то вона.
— Ізідоро…
Радість стекла жахом. Впав на коліна, поплазував до дівчини.
— Ізідоро, — ридма.
Обхопив обома руками голі ступні — цілував, як божевільний, до нестями. Знесилився, застиг біля Ізідориних ніг. Схаменувся — кинув на дівчину полохливий погляд.
Ізідора дивилася на Ілію розширеними від несподіваного збудження, чорними, як ніч, очима. Закусила губку. Ніздрі тремтіли. Раптом вигнула спину, задерла голову так стрімко — волосся злетіло віялом, впало за плечі.
Опустилася на каміння, розкинула руки. І ноги.
— Йди… — прошепотіла глухо.
Ілія не розчув. Ілії здалося — вітер знущається. Тремтячою рукою стер з лоба несподіваний піт, трохи підняв голову — світ перекинувся і зник. Мрії про вишукане естетичне кохання на білих простирадлах самознищилися, як помилкові й хибні. Загарчав від тваринного захвату, скинув шорти, упав на Ізідору у футболці й рюкзаку, що він так і теліпався за плечима.
Рай — то не жінка. Рай — то одна-єдина жінка.
На самісінькому краю крутого високого берега лишився рюкзак. Тут валялися шорти, футболка… Біла мереживна сукня… Смішна заколка з кістки, що Ізідора іноді підбирала нею волосся.
Іліїн рай не мав тла, небес і навколишнього середовища. Не мав сонця і зірок. Перша близькість розбудила мужчину, перекреслила страхи. Голий, сильний… Ніс на руках до свого дому свою дорогоцінну ношу. Вона мовчала. Усміхалася знічено, не зводила з Ілії здивованих чорних очей.
Під прохолодним душем стояли одним цілим. Ілія забув… забув учорашню Ізідору, а нинішньої ніби й не знав ніколи! Роздивлявся із трепетом, вів рукою по ніжній шкірі, побачив на Ізідориній спині криваві подряпини — каміння на березі не стало м’яким від людських пристрастей — сполошився, цілував кожну ранку. Огорнув дівчину білим лляним покривалом, поніс до спальні.
Уклав на постіль, сів поряд. Обережно, повільним рухом відкинув край покривала, наче наново відкривав для себе рай. Збудився. Здивувався: так скоро?! Зрадів: так скоро!
Припав вустами до гарячої груді. Ізідора застогнала. Відштовхнула Ілію. Повалила його на ліжко. Погордливо насупила брівки, ніби казала: досить володарювати! Тут володарюю я! Тільки я! Нахилилася до Іліїного лиця. Припала вустами до його вуст. Ліжко розчинилося і зникло. Ілія полетів у прекрасну безодню, безпорадно намагаючись ухопитися руками за щось міцне і непорушне. Та навколо не існувало нічого. Тільки Ізідора…
Вона заснула під ранок — виснажена, довірлива, як приручена домашня тваринка. Розкинулася на високих подушка — маха. Ілія сидів на краю ліжка, усміхався, як дурний. У голові — прекрасна круговерть, чудові нісенітниці, величний мотлох. Приготувати сніданок, принести Ізідорі у ліжко. А чи залишити сніданок у кухні на столі, підхопили кохану на руки, спускатися рипучими сходами і співати… Чому би не «Хабанеру»? Любов — птаха…
Підвівся. Побачив власне відображення у розкішному великому дзеркалі. Не знітився. Усміхнувся, посунув до сусідньої кімнати, де й досі зберігав свої речі. Дістав зі схованки скарби, що лишилися не закопаними. Розклав на одномісному ліжку. Роздивлявся зачудовано. Віднайшов найбільший камінь — густо-червоний рубін. Відклав його. Сховав інші камінці.
— Просинайся скоріше, Ізідоро, — шепотів гарячково.
Ізідора прокинулася із заходом сонця. Непорушно лежала на постелі, дивилася у стелю.
Натхненний Ілія не помітив скляних очей, скорботної зморшки поміж брів. Присів поряд з дівчиною, провів долонею по голому животу і… поклав на нього прозорий густо-червоний рубін. Усміхнувся.
— Тобі, Ізідоро…
Ізідора скосила очі. Двома пальчиками взяла камінь, жбурнула його в дзеркало. Рубін дзенькнув, упав у велику скляну вазу, що стояла на консолі під дзеркалом.
Ілія розгубився. Почервонів до скронь. Закліпав повіками.
— Ізідоро…
Ізідора ухопила лляне покривало, накрилася з головою. Ілія зіщулився, наче від ляпаса, плечі опустилися, як зів’яле листя. Серце перестало стукати… Похнюпився, тихо пішов зі спальні.
Спустився на перший поверх, упав на коров’ячу шкуру біля каміна. Роззирався навкруги безпорадно, приголомшено. Чухав голову, як божевільний, мацав себе — руки, ноги, плечі… Ухопився руками за шию — душив себе до нестями, поки не захрипів. Схаменувся. Скрутився на шкурі. «Вона не любить мене…» — остаточно добила очевидна ясна думка.
У голові колошматився відчай. Знайти рюкзак… І лопату. Розібрати підлогу в каплиці, відкопати скарби та бігти геть. Гоцика знайти. Обійняти його і плакати, признатися: «Вона не любить мене…» Смикнувся. Зиркнув зацьковано на другий поверх. З місця не зрушив.
Прокинься, Іліє! Немає ясності в чорній ночі. Ізідора тепер спала вдень. Просиналася із зірками, спускалася на кухню. Не помічала Ілію. Не віталася. Мовчки шукала щось поїсти, наливала у келих червоного вина, йшла до моря. Він намагався зрозуміти…
— Ізідоро, — просив, коли тьмяна, мов зів’яла квітка, нерозчесана Ізідора спускалася з другого поверху. — Давай поговоримо.
— Не хочу.
— Чому?
— Не знаю, — тихим шелестом.
Ішов услід. Благав:
— Зупинися… Ми поговоримо, і тобі… нам обом стане легше.
Не гнала. Просто не помічала. Спускалася з берега вузенькою стежиною до неспокійних хвиль, чорна ніч ковтала білу сукню. Ілія лишався наверху, наче кимось всесильним давно наказано: море — Ізідорина територія, тобі зась.
Тинявся подвір’ям, розглядав власний дім, зиркав у небо чи сидів на нижніх сходинках вежі, усе думав-думав-бідкався… Згадував себе, йолопа, з рюкзаком за плечима, коли притиснув до землі нагу дівчину. Збуджувався. Жадав…
Коли відчай убивав терпіння і надію, мчав на третій поверх, у тісну кімнатку з вузеньким диванчиком. Падав на нього, стогнав, мастурбував і після того, виснажений, спітнілий, довго лежав нерухомо. Заплющував очі… Іноді засинав, не розуміючи — день? Ніч?
Одного разу страшенно зморило. Диванчик заколихав сентиментальними згадками, тісна кімнатка — той розмір, що і треба Іліїному горю. Провалився у сон — вік би очей не розплющувати. Прокинувся від відчайдушного Ізідориного крику.
Ізідора на світанку повернулася від моря. Сумно оминула вежу, каплицю, увійшла у дім. Не побачила Ілію на кухні. І у вітальні.
Не кинулася шукати. Упала на підлогу. Затулила вуха долонями. Волала істерично, моторошно, наче на похороні.
Ілія упав з диванчика, кинувся вниз.
— Ізідоро…
Підбіг, бухнувся на коліна, обійняв дівчину за плечі, притулив до себе.
— Ізідоро… Матір Божа! Що з тобою?!
Ізідора завмерла, обурено відштовхнула Ілію. Жерла гнівними чорними очима, задихалася.
— Ізідоро, — Ілія знітився. — Ти… заспокоїлася?
Ізідора розмахнулася рвучко. Лясь — Ілію по щоці. Загарчала. Затрусилася. Била щосили по щоках, себе не пам’ятала.
— Припини… Годі! Годі!
Ілія відступав. Відсахнувся, сперся на одну руку, другою намагався захиститися. Упав на спину. Ізідора накинулася зверху, упала на Ілію. Кусала за шию, плечі.
Схаменулася. Відскочила. Обхопила коліна руками і закам’яніла.
Ілія ледь зіп’явся на ноги.
— Води?.. — ляпнув, бо чогось одне в голові: пити, пити…
— Так, — прошепотіла
