тоскно.
Подибав на кухню. Налив у гранчак воду. Висушив залпом. Другий вилив на голову і тільки третій поніс Ізідорі.
І не глянула на гранчак. Дивилася крізь Ілію, стіни…
— Іліє… — мовила раптом тихо, зажурено. — Чого ти хочеш?
— Тебе…
Уп’ялася в Ілію поглядом. Спину вигнула.
— Купи! — гукнула з викликом.
Ілія закляк. Хотів вдихнути — та смикнувся, кивнув імпульсивно. Побіг на другий поверх. Похапцем дістав зі схованки у дитячій кімнаті скарби, вхопив зелений смарагд, прожогом до вітальні.
Упав біля Ізідори на коліна, простягнув камінь.
Ізідора розреготалася нахабно, презирливо. І не глянула на смарагд. Жбурнула світ за очі. Розляглася на підлозі.
— Бери! — закричала щосили.
Ілія задихнувся і вхопив дівчину за плечі, як за рятівний буй у чорній всепоглинаючій безодні. Рвав з неї одяг, тремтів, та не перелякано — агресивно, хижо. Упав на голе тіло, як на здобич. Гарчав-волав-вив, поки не захрип до німоти.
І все стало ще гірше.
Ізідора наче сказилася. Не бігала до моря, не журилася, не кидала тоскний погляд у бік кам’янистої дороги, якою майже два місяці тому пішов Гоцик. Щодня знаходила собі дивні справи. То мастила вуста червоною, як кров, помадою, знаходила Ілію, рвала на ньому одяг, цілувала у голий торс, кричала, щоб не смів змивати! То вдягала Іліїні штани, білу сорочку і метелик, що той купив їх одразу після придбання садиби, наче збирався давати тут прийоми. Вешталася подвір’ям, врешті зривала з себе все — тільки метелик й теліпався на голій шиї. Кидала одяг на землю, всаджувалася на нього, раптом складала руки молитовно, шепотіла у небеса щось настільки жорстоке й ганебне, що аж ніздрі роздувалися від гніву. А то вмикала теплу воду, сідала у бочку, уперто спостерігала, як вода заповнює її, дістає краю, переливається, заливає підлогу, біжить до дверей. Ілія помічав катастрофу, коли вода уже капала зі стелі першого поверху. Летів нагору.
— Ізідоро…
Зиркала зухвало, ніби кидала Ілії у лице: «Ну! Скільки ж терпітимеш?! Прожени мене! Прожени!»
— Я… допоможу тобі вийти. Дай руку, — говорив Ілія.
Вибухала. Занурювалася з головою під воду.
Усе стало ще гірше.
Спокій огортав Ізідорину душу несподівано і стрімко. Раптом завмирала. Опускала голівку безпорадно, закручувала на потилиці довгі чорні коси, сунула на кухню — годинами вигадувала неймовірні нові страви. На одній тарелі поєднувалися м’ясо з перцем, вином, цукатами, шоколадом і… йогуртом. Підсувала до Ілії.
— Скуштуй!
— Ти… робила таке раніше? — обережно тицяв виделкою в чудернацьку суміш продуктів.
— Це не головне.
— Що головне? — підносив виделку до носа, принюхувався, хоробро вкидав до рота.
— Що — з любов’ю…
Червонів. Ковтав неїстівне до усцячки. Кидав на Ізідору полохливий погляд, ліз до кишені. Клав на середину столу… черговий камінець. Ізідора усміхалася гордо, підхоплювала здобич. Роздивлялася, наче вимірювала ціну коханню. Жбурляла геть. І де була — там і здирала з себе одяг. На! На!
Ілія забув про гордість, здоровий глузд. Ізідорине гаряче тіло стало сенсом. Більше нічого не існувало. Ніколи. І ніде.
Ковтав її, як спраглий воду. Відривався, скаженів від ще більшого жадання. Мчав на другий поверх. Хапав камінці жменею, прожогом вниз.
— На! На! — розкладав на голих грудях, животі.
— На! На! — Ізідора безсоромно розставляла ноги, кричала з таким презирством і ненавистю, що одного дня Ілія став над голою дівчиною, тремтів од жадання й образи, вигукнув люто:
— Я! Я вбив… твого батька!
— Ти?! — Ізідора розреготалася, як навіжена. — Ти?! Не вірю!
— Я!
— То вбий мене!
— Шльондра! Шльондра! — Ілія бив Ізідору по щоках, та вона лише реготала-реготала.
— Ненавиджу, ненавиджу, — забився у тісну кімнатку на третьому поверсі, проплакав до ранку.
Коли сльози скінчилися, залишилися лише судомні схлипи, обхопив голову руками і простогнав:
— Не покидай мене…
Все стало геть гірко…
Того дня вітер розгулявся з самого ранку. Розмахував хмарами: осінь, осінь… У море вчепився, кричав хвилям: вище, вище! Камінці котилися подвір’ям, як сухе перекотиполе.
Тут би вікна позачиняти. Двері замкнути. Камін розпалити… Та Ілія і не помітив — вітер…
Увійшов до кімнатки на другому поверсі, де й досі скніли залишки його одягу, який ще не пошматувала Ізідора, розгорнув серветку: давно вже не ховав частину скарбів, які не закопав під тополею, — валялася на одномісному ліжку, геть нікому не цікава. Божевільне жадання вимагало Ізідориного тіла. Ізідора вимагала платні.
Та у білій серветці — тільки порожнеча. Усе віддав.
— Під тополею… розкопати, — прошепотів зацьковано.
Згадав про мамину шкатулку. Збудився! Не перебирав. Вхопив з усіма цяцьками.
— Ізідоро! — гукав. Зазирав до кімнат. — Де ти, Ізідоро?
Ізідора стояла на порозі просторої тераси під півокруглими важкими арками. Дивилася у бурхливе море, очей не відводила. Хмари потемнішали до чорного. Вітер куйовдив шовкові коси, штовхав, гнав до хати. Лише учепилася в арку, притулилася до неї, з місця не зрушила.
Ілія не наважився гукнути. У домі тільки-но бігав-кричав, та побачив отут, на вітрі — і душа в п’яти. І все божевілля перед очі.
— Матір Божа!
Кинув шкатулку на кам’яні плити. Ізідора озирнулася.
Опустив голову, упав на коліна.
— Прости мене… Прости за все!
Усміхнулася тужливо. Підійшла. Повела долонею по кучерявому волоссю.
— Тихо, тихо…
Присіла навпочіпки. Міцно поцілувала в губи. Наче прощалася.
— Ні… Ізідоро… Не покидай мене!
Усе зрозумів. Що — кінець. Що неможливо надалі разом божеволіти від відчайдушної всепоглинаючої самотності. Смертельна втома огорнула важким покровом, підігнула коліна. Ілія опустився на кам’яні плити тераси й заплакав.
Ізідора не бідкалася поряд. Підвелася. Тихо пішла по подвір’ю. Ілія підвів голову, ошелешено дивився дівчині вслід: куди?..
Ізідора йшла до каплички.
Ілія забув про розпач. Уп’явся очима у дивну споруду. А тій — геть зле! Вітер знайшов слабину. Учепився у зелене тополине гілля — розгойдував! Ще трохи — скляний дах почне розгойдуватися разом із деревиною.
— Ізідоро! Не йди туди! — закричав відчайдушно.
Та Ізідора й не озирнулася.
Ілія рвучко подався вперед.
— Ізідоро! — закричав ще відчайдушніше. — Я збрехав! Він… повернеться! Він обов’язково повернеться!
Ізідора зупинилася лише на мить. Закам’яніла під вітром. Зрушила знову. Дійшла до каплиці, розчахнула важкі дерев’яні двері, зникла у череві дивакуватої споруди.
Ілія проковтнув відчай, тихо пішов услід. Буря збивала з ніг, штовхала на землю: куди, йолопе?! Підводився, мружив очі, уперто йшов до каплиці.
— Ізідоро, — шепотів. — А я?..
Став на порозі каплиці тої миті, коли сильний порив вітру так рвучко смикнув тополю — аж рипнула. Зі скляного даху посипалося скло. Ступив крок — Ізідора лежала на кам’яних плитах. Розкинула руки, крізь прозорий дах дивилася у чорне небо.
Ілія не встиг крикнути:
— Біжімо! Тут небезпечно! Стіни… Вони не витримають!
Скляна конструкція разом із важким дерев’яним перекриттям зарипіла й обвалилася на Ізідору.
— А-а-а-а!
Ілія закричав так моторошно — буря на мить затихла. Божевільними очима дивився на дівчину — й не ворухнулася. Як лежала хрестом — так і завмерла навіки. Тільки кут важкої дерев’яної балки біля закривавленої скроні.
— Ізідоро…
Упав на коліна, так і посунув до дівчини. Вихід був. У цю чорну буремну ніч Ілія ясно розумів: вихід є. Варто повернути до розчахнутих важких дверей — устигне вискочити, перш ніж слабкі стіни обваляться. Та жадав іншого — доповзти. Торкнутися чорних кіс востаннє, обійняти за ноги і так завмерти.
Буря розсердилася: ідіот! Схаменулася. Заширяла берегом. Ілія чув, як рипить тополя, як падають цеглини… Доповз до Ізідори. Закляк поряд. Дивився у чорні очі.
— Моя, моя… єдина…
Обійняв, притулився до Ізідори всім тілом.
— Господи… — зашепотів гарячково. — Зроби так, щоб на небесах ми з Ізідорою ніколи не розлучалися…
Буря буцнула по капличці — стіни не подужали, завалилися.
Ілія лежав під громаддям битої цегли, скла і дерева. Прикривав собою Ізідору. Скривдженим, зламаним тілом рухалися останні потяги життєдайної крові, завмирали, наче перед смугастими шлагбаумами. Сіпалися рухатися далі, знову завмирали.
Ілія не міг розплющити очей — засипало піском і пилом. Сили йшли в землю. І тільки процесор ніяк не бажав вимикатися. «Радість… — стрибали хаотичні думки. — Яка незбагненна радість і легкість… Бог почує. Я… вірю…»
У правому вусі — скорботне зітхання.
— Спи… — з Іліїного вуха, ледь пересуваючи слабкі ніжки, виліз мізерний чорний тарган.
— Горане?.. Ти… був зі мною? — чи то подумав, чи то прошепотів Ілія.
— Прощавай, Іліє. Я помираю…
Ілія не відповів. Усміхнувся гордо й натхненно, з останніх сил учепився в Ізідору і віддав Богові змучену душу.
Наступного дня на подвір’я покинутого дому ступив Гоцик.
Дім
Гоцик рвонув на середземноморське узбережжя з новеньким паспортом на ім’я Вяйно Кірвеса. Зухвало не оминав поліцейських, по приколу купив собі новенький рюкзак «Nike» фірмового синьо-гранатового кольору каталонської «Барселони». Втім, для опудал, яким футбол нецікавий, тут ще й через увесь рюкзак значилося величезними літерами «Barcelona».
Настрій зашкалював до радісного буяння, і хоч кінець вересня в Андалусії супився важкими хмарами, тільки усміхався азартно: та пофіг! Додому невдовзі поїде. Хоч кишки порве на рідних горбатих дорогах, не на чужих горах.
Лише дві проблеми муляли Гоцикову душу: мама Марічка й Ізідора.
Жінка потроху оклигувала, та радість навіки покинула змучену душу.
