Мордувався, ніяк уявити не міг: от довезе жінку до кордону… Чи прямісінько до рідної хати. А там — що? Може, уже поховали і забули. Все кумекав, як краще вдіяти. Та чим більше придивлявся до Марічки, тим більше переконувався: помирати додому їде. Ніяк не жити. Мучився, сподівався: може, побачить рідну землю, оговтається…
Від згадки про Ізідору в серці розпалявся гнів. Усе за всіх вирішила! Гоцика їй до ноги прив’яжи, аби плазував поряд. А не вийде, красуне! Божевільний секс — то, безумовно, надихає… І надихає, і надихає… Аж поки не набридає вициганювати десять хвилин фізіологічного безглуздя в обмін на хронічну віддану слухняність. Помилилася, лялю! Більше не побачиш… Та що більше думав про Ізідору, то ясніше розумів: треба повернутися, розставити всі крапки над «і». Сам пастухові у щелепу зацідив, бо той і не збирався повертатися до дівчини, що чекала на нього, дати волю її серцю.
— Не можна хвостів лишати, — цідив.
Навіть згадав старого жадібного водія, що запросив з нього до біса грошей за контрабандний перетин кордону. І перед ним завинив?
— Ні, — вирішив. — Покараний, жлобяра!
Викреслив дядька зі списку нагальних справ. Від згадки про Ілію усміхнувся скептично.
— Ану, покажи м’язи, — спитає, тільки-но переступить поріг. — Де більші? Вгадаю, якою рукою мастурбуєш…
Про скарби не думав. А що про них думати? Усе ясно. Розкопає яму, забере камінці й монети, приголомшить синьйора Алваро: оптом візьмете? Врешті відкриє рахунок на ім’я Вяйно Кірвеса, в Україні той Вяйно перекаже гроші в інший банк, на ім’я Семена Гоценка. Нормально…
— Вяйно, блін… — усміхнувся.
Уявив, як здивується Ілія Гоциковому паспорту. Чи не здивується? Полякам нащо естонцями прикидатися? В Ілії і з паспортом усе нормально. То Гоцик майже рік нелегально швендяв.
— Чому я все про того йолопа Ілію думаю? — дивувався.
Там чим ближче підходив до великого самотнього будинку, що вже виднівся попереду, тим розчуленіше усміхався — скучив до біса за уїдливим чорнявим братом.
— Хоч би Ізідора все не зіпсувала, — кривився роздратовано.
У селищі, що за три кілометри від будинку з вежею, вирішив перепочити. Та до таверни не дійшов, перестрів місцевого нотаріуса синьйора Костелло, що Гоцик у нього орендував на місяць будинок із вежею. Біг до хлопця, спотикався.
«От Ілія, сука! — подумки розсміявся Гоцик. — Точно, за оренду не платить, на мене посилається…»
— Добридень, — кивнув чоловікові.
— Кабайєро Семене! Свята Діва, як ви вчасно!
Гоцик витріщив очі од здивування. Який такий Семен? Хто тут може знати, що ота… синьйора Алмейда його Семеном нарекла, коли була народила… «Точно, Ілія, падло, у моєму рюкзаку рився! Паспорт мій український роздивлявся. Розпатякав направо-наліво», — роздратувався.
— Вчасно? Значить, усе добре? — запитав насторожено. — Ніяких проблем?
Синьйор Костелло зітхнув, захитав головою.
— Синьйор Ілія… І його прекрасна дружина… загинули. Буря…
— Яка буря? — Гоцик ошелешено дивився на нотаріуса, озирнувся у бік будинку — стояв, не хитався. — Як це — загинули?
— Страшно! Люди бояться підходити. Не знають, що робити… Треба б поховати, але змії… Змії, наче збожеволіли. Нікого не підпускають.
Гоцик не чув. Чужа зла рука розпанахала грудну клітину, вийняла серце, учепилася в нього кігтями. Стиснув щелепи, пішов вулицею у бік дороги — вилася долиною до високого берега. Ніг не відчував. В очах мошкара.
Нотаріус Костелло поспішав за хлопцем, балабонив:
— Синьйор Ілія — така мудра передбачлива людина. Я ставив його за приклад своїм синам…
— Як… загинули?! — Гоцик уже йшов дорогою до будинку, ще здалеку бачив купку людей, що вона стовбичила біля нього.
— Буря страшна… Вчора пронеслася… А синьйор Ілія… тільки побудував каплицю для своєї прекрасної дружини… Певно, молилися Святій Діві Марії, коли каплиця…
Каплиця? Гоцик дістався високого берега. Зайшов на подвір’я будинку, більше схожого на палац. Сумні, налякані люди кивали йому з повагою, витягували шиї, слідкували за кожним рухом.
Гоцик роззирнувся, та не побачив ніякої каплиці: дім, вежа, купа цегли-скла-дерев’яних балок під тополею…
— Де? — запитав глухо.
— Тут! — Нотаріус тицьнув пальцем на гору під тополею. — Тут стояла каплиця. Дивна така. З тополею всередині… — Застеріг. — Тільки не підходьте близько. Там змії…
Гоцик ступив до тополі й закам’янів. Крізь купу понівеченої цегли, уламків дерев’яних балок, металевих конструкцій даху і битого скла побачив — на кам’яних плитах лежить Ілія. Дивно лежить, ніби підставив сонцю бік і спину для засмаги. Тільки лице — безхмарне від спокою, байдуже до сонця. Руками обійняв своє сонце. Треба було ковтнути сльози, придивитися, аби зрозуміти: всім тілом Ілія прикриває Ізідору.
Гоцик приріс до землі. Все дивився на мертвого Ілію. А Ізідори не бачив! Ілія не давав! Затулив од всього білого світу — тільки й видно, що довге пасмо чорного волосся і відкинута права ручка.
— Там ще третій… — почув Гоцик за спиною обережний шепіт нотаріуса Костелло.
— Де?.. — прохрипів.
— Он де! — нотаріус хоробро став поряд із Гоциком, показав пальцем у кучугуру з цегли, дерева й металу за тополиним стовбуром.
Гоцик придивився і тільки тепер побачив високого, міцного, як він сам, юнака з хвилястим чорним волоссям. Розкинувся метрів за три від Ілії й Ізідори, дивився у небеса, усміхався найщасливішою посмішкою з-поміж усіх тих, що доводилося бачити Гоцику.
Гоцик раптом відчув незрозумілу відчайдушну повагу до незнайомця. Ніби то воїн, що хоробро загинув у битві. Ніби вкрай важливо схилити голову на знак великої пошани… Ступив ближче до зруйнованої каплиці, та десятки сірих, майже непомітних у сірій горі змій зашипіли одночасно. Відступив, вдивився — зруйнована каплиця коливалася від кількості холоднокровних…
— Охороняють… — почув.
Озирнувся. Посеред ошелешеного місцевого люду стояла сива бабця у білій мереживній хустині. Хрестилася набожно.
— Е… Доньє Маріє! — дорікнув їй похмурий чоловік з важкими виробленими руками. — Не кидати ж їх отут?
— Хай вирішує новий хазяїн, — втрутився синьйор Костелло. Пояснив оперативно і сухо: синьйор Ілія купив маєток, наступного ж дня склав заповіт, у разі своєї смерті заповів його братові — Семену Гоценку на прізвисько Гоцик.
Подався до Гоцика.
— То як накажете?..
Гоцик відірвав погляд від мертвих людей. Глянув на живих.
— Завтра… вирішу. Ви… йдіть, прошу.
Місцевий люд посунув до селища — кожен у своїх справах. Гоцик упав на кам’янисту землю біля зруйнованої каплиці. Застиг… Кляте серце стікало глухим болем, а очі — сухі. Такі сухі, аж умитися хочеться. Дивився на Іліїне плече, що тільки його й було видно крізь купу битої цегли. Скреготав зубами від безпорадності. Ну, нащо покинув їх отут самих?! Нащо?.. Хіба можна зникати, не розставивши крапки над «і»? Хіба то — не смерть?
Перед очі — Ілія. Сміється лукаво:
— Я книжку прочитав… Усього лише книжку. Хто ж знав…
Що за книжка? Так і не розпитав. Гоцик би тепер, певно, знайшов її. Ні! Не шукав би… Омана. Нема Ілії. Он він, лежить. Ще вчора дихав… Нема.
Перед очі — Ізідора. Красива до біса, горда й уперта. Стоїть у морі, дивиться на Гоцика чорними відьмацькими очима, підходить, оповиває тонкими граціозними руками, шепоче:
— А потім… Коли у нас будуть хлопчик і дівчинка, ми навчимося рибалити. Виходитимемо у море… Чи ні! Ти… А я стоятиму на вежі, виглядатиму тебе. І поки моя любов житиме, море ніколи не забере тебе…
Гоцик сміється напружено:
— Вирішуєш за мене?
— Я не вирішую, — відповідає упевнено. — Я знаю…
— Мені треба йти.
— Куди? — Ізідора завмирає. Зводить брівки.
— У справах…
— Ні!
— Хочеш, пішли зі мною… — видушує неохоче.
Та вона не хоче!
— Ні! — обурено смикає плечиком. — Я… уже пішла за тобою! Тепер ти йди за мною!
— Добре, — викручується Гоцик. — Давай знайдемо компроміс. Я подарую тобі цей дім, а ти.. дочекаєшся мене. Мине якийсь час. Я повернуся, і ми про все спокійно поговоримо.
Ізідора обурено примружує очі, відштовхує Гоцика.
— Я не їм моркву, гуапо!.. Коли хочу м’яса!
…Гоцик важко підводиться, підходить ближче до зруйнованої каплиці. Змії є. Багато змій. Спостерігають за людиною насторожено, та не шиплять, не смикаються. «Гуапо»… Тепер Гоцик знає: то — красунчик.
— Прощавай, рейна… — шепоче тоскно. Рейна — то королева… Прости мені за все, Ізідоро! І ти, брате…
Впала ніч, коли Гоцик врешті пішов від зруйнованої каплиці. Забрався на вежу. Дивився тоскно то на море, то на вогні близького селища, то на далекі темні гори. Таке все чуже… І темний дім на високому березі. Чому вони так прагли цього дому? Зрозуміти б, роздивитися…
Спустився з вежі, посунув до будинку. Вмикав світло — у кухні, вітальні, на другому поверсі, піднявся на третій, а тут кімнат до біса. Вмикав і вмикав лампи у кожній, і коли вночі на високому березі засвітилася величезна свічка самотнього прихистку, не зупинився — застигав у кожній кімнаті, уважно роздивлявся, наче предмети й речі мали б розповісти про життя двох дивних мешканців.
Малі кімнатки третього поверху мовчали. Усі, крім однієї: вузький диван тут не вкривала пилюка, на бильці висіли Іліїні штани, а замість подушки — скручений рушник. Наче ховався тут Ілія від усіх бід. Наче тільки тут і було йому добре. Гоцик опустився на диван, рипнули розхитані пружини… «Нащо сорок кімнат? Однаково душа відпочиватиме в одній…» — подумав.
А другий і перший поверхи спокою не мали. Гоцик ошелешено роздивлявся сплутані, ніби після відчайдушної боротьби, простирадла на Ізідориному ліжку, обірвані завіски, розчавлену червону помаду… Наступив на щось гостре — штрикнуло у ступню. Нахилився — камінь. Не
