такі гівнюки поселилися, що їм і з Господа позбиткуватися — не проблема. Ще б зоопарк розмістили там, де люди молитися мають. Мовчали, їли Ілію очима: що скажеш, кабайєро?!
Ілія почервонів од прикрощів: знав би, що таке діло, переховав би скарби в інше місце. А тепер тополю чіпати — ніяк. Та раптом каплиця над закопаними скарбами здалася більш надійним сховищем, ніж купа каміння під деревиною.
— Екологічний проект, — промимрив. — Бережемо довкілля.
До ночі не відходив від копачів, що рили навколо тополі метрової глибини рів під фундамент каплиці. Товкся собі без діла, скарби охороняв. Командувала Ізідора. Задала тон з самого початку. Тільки визначилися із місцем, пояснила все щодо форми і розмірів.
— Фундамент має бути у формі шестикутника, — наказала. — Тополя у центрі. Відстань від центру до кожного з шести кутів — п’ять метрів.
Майстри взялися відстань вимірювати: а не виходіть! Тополя — за п’ять метрів від крутого берега. Або в іншому місці каплицю ставити, або меншу робити.
— Меншу! — вирішила Ізідора.
Нарештв радіус споруди скоротився до трьох метрів.
— Шість метрів у діаметрі. Хіба мало, Ізідоро? — питав Ілія.
Не відповідала. Захопилася. Сиділа на сходинках вежі, малювала каплицю. На цупкому папері виростали важкі стіни. Чотири арочні вікна з двох боків від дверей, на протилежній від входу стіні — глибока ніша.
— Для Діви Марії.
— Так гарно…
— Правда? — очі заблищали. Обійняла Ілію. — Я люблю тебе Іліє!
Ох, Ізідоро… Будувала свою віру, наче наказувала Ілії: і ти вір. Сподівайся…
За тиждень цегляні стіни закрили грубий тополиний стовбур. Піднялися на три метри. Майстри наполягали: хай з місяць стіни вистояться, висохнуть. Та Ізідора і слухати не хотіла.
— Ні, ні! Перекриття! Дах!
Чоловіки хитали головами: дурне діло, нізащо не станемо таке робити! Та Ілія дістав гроші і питання відпали.
За два тижні невеличка, здалеку кругленька, невисока каплиця з дивакуватим скляним дахом, крізь обрізаний конус якого стирчала тополина крона, наче хвіст відьмацької мітли, стояла на краю крутого берега. Залишилося небагато — викласти підлогу з піщанику та дочекатися гіпсової Діви Марії, що Ізідора замовила її ще на початку будівництва.
Зморені за день — з ранку до вечора на тій капличці трудилися без упину, допомагали чим могли — Ілія й Ізідора лежали на коров’ячій шкурі біля каміна. Ілія дивився на точений профіль, смагляву шкіру, чорні очі. «Чи це все, Ізідоро? — думав. — Побудуємо каплицю, ти захочеш ще чогось… Тільки не мене. Я… змирився. Прийняв. Однаково. Тільки ти… І я. Одного прошу — щоб Гоцик не повернувся. Добудуємо… Я помолюся, щоб він ніколи…»
— Добудуємо каплицю… — прошепотіла раптом Ізідора. — Я помолюся, щоб…
Замовкла на півслові, задумалася. Ілія завмер. Заплющив очі: не вбивай!
— Ізідоро… — мовив раптом. — У мене ніколи не було жінки. Тому що у мене ніколи не було… тебе.
Свіжа, як гаряча булка, каплиця нудьгувала без людських молитов укупі з гіпсовою Дівою Марією, що стояла у глибокій ніші, бачила перед собою тільки грубий тополиний стовбур у центрі споруди. Майстри закінчили дивне замовлення, отримали гроші, перехрестилися на тополині гілки над стріхою, похитали головами і пішли. Ізідора полетіла до каплиці, розчахнула двері, наштовхнулася поглядом на тополиний стовбур в центрі, завмерла, відступила на крок і пішла до вежі. Вишкрябалася на верхній майданчик — до ночі простояла. Отакі справи!
Ілію не мордувала похіть. Ілія приречено жадав єдиного: хай Ізідора просто буде поруч. Хай казиться, бешкетує, увесь день не встає з ліжка чи, навпаки, ніяк не вкладеться. Хай кричить на нього, ляскає по щоках, цілує, припадає до грудей, обіймає і тихо, як дитина, жаліється… Тільки хай завжди Іліїне вухо вловлює її дихання.
Не пхався крутитися поруч. Дивився на високу вежу, де який день поспіль тоненькою гілкою скніла дівчина, займав башку справою — то вирішив ретельно обдивитися будівлю, аби зрозуміти, який їй ремонт може знадобитися, то придумав за домом тенісний корт розбити. Чи вертолітний майданчик. А одного дня обірвав прозорі нитки вигадливого павутиння над сходами, що вели на третій поверх, — час і туди зазирнути.
Тут пахло пилом і таємничими страхами. Довгий темний коридор розрізав простір уздовж черева, вузькі дверцята по обох боках його вели до крихітних тоскних кімнаток. Приміщення праворуч мали маленькі віконця: крізь них — тільки море. Кімнатки ліворуч являли собою глухі келії без вікон, бо виходили на задній бік будинку.
Ілія нарахував дванадцять кімнат. Зазирав по черзі до кожної, намагався зрозуміти їхнє призначення. Кімнатки мовчали. По білих стінах без жодних інтер’єрних декорацій, залишках розвалених меблів, битому посуду, зваленому в одну велику фаянсову миску геть неможливо було уявити, що за люди і чому скніли тут двісті років тому в ті часи, коли перший поверх збирав гостей, щедро частував, коли другий вабив дзеркалами, розкішними постелями, рідкісними фоліантами і мелодійним звучанням рояля. Слуги? Бідні родичі? Неслухняні діти? Янголи?..
Ілія зазирнув ліворуч, до передостанньої кімнати. «Метрів десять, не більше», — подумав. Побачив вузький диван при стіні. Усміхнувся розчулено: точнісінько на такому провів більшу частину свого життя. Хвала всім силам земним і небесним — більше ніколи… Усівся — під дупою жорсткі пружини. І спав же. І мріялося…
Улігся. Душу огорнув теплий спокій.
— Як добре… — прошепотів. Заплющив очі.
Двері рипнули, причинилися — ніщо не потривожить солодкого сну.
Не знав — сонце впало. Не чув — з вежі спустилася Ізідора. Пройшлася вітальнею, не знайшла Ілію, гукнула щосили примхливо:
— Хочу їсти!
Прислухалася до дзвінкого відлуння. Звела чорні брови.
— Іліє!
А — тихо. Побігла на кухню. Обурено кинула на плиту пательню, била яйця — шкаралупи по всій кухні. Смикала плечиком гордо: як знаєш!
Поставила таріль на стіл. Завмерла. Роззирнулася.
— Іліє… — покликала стривожено.
Пішла на другий поверх. Перш за все зазирнула до своєї розкішної спальні, наче Ілія мав бути саме тут. Нікого. Розчахнула двері сусідньої кімнати з двома одномісними ліжечками, хоч Ілія давно не ночував там — усе на коров’ячій шкурі біля каміна тулився, — на вішаках гойдався файний одяг, що Ілія накупив його собі невдовзі після придбання дому. Наче мав відповідати багатій приватній власності.
— Іліє…
Тихо посунула геть. Вийшла з дому — ніч. Моря не видно, та є — шумить. Сіла край крутого берега, обхопила плечі руками, завмерла… Прислухалася: от і Ілії не видно, але ж… є?
Ілія прокинувся від яскравого дивного сну. Сидів на вузькому диванчику, намагався пригадати найменші деталі.
Посеред безкрайого зеленого лугу, вкритого незнайомими червоними і синіми квітами, лежить Ізідора. Розкинула руки, очі в сині небеса. Усміхається Ілії. Він тут — тихо опускається на траву, торкається пальцями Ізідориної щоки, шепоче слова кохання. Ізідора заплющує очі. Вуста трохи відкриваються.
— Коханий… — шепоче жагуче.
Простягає до Ілії руки, та тут — бджола. Зла, сердита. Дзижчить, б’є в Ізідорину щоку. Наче у прикрощах: ти що робиш, дівко?! Ізідора підхоплюється, сміється. Хапає Ілію за руку: біжимо! Ілія мчить за Ізідорою вслід. Регоче, а як вдуматися — чому радіє?! Безмежний луг раптом обривається — далі тільки холодне, вкрите уламками білого льоду, море. Ізідора зупиняється, відсахується.
— Ти звідки тут?! — гонорово кидає морю.
Морю — начхати. Наступає. Ковтає зелену траву, ясні квіти — не встигають втрачати кольорів, крижаніють, перетворюються на червоно-сині скляні фігурки. Ілії геть не страшно. Бере за руку перелякану Ізідору.
— Мріє моя! Життя моє! Повір: варто взятися за руки, разом зрушити вперед — море відступить.
Ізідора недовірливо зиркає на хлопця.
— Море таке безмежне… Мені страшно, Іліє.
Ілія лише усміхається. Натхненний, сильний, обіймає її за талію, разом роблять крок у холодну крижану воду. Море гнівно хлюпає хвилями, та відступає. Лише на крок. Під ногами Ілії й Ізідори оживають скляні квіти. Ізідора здивовано посміхається: диво…
— Геть не страшно! — гукає захоплено.
Відсторонює Ілію: не заважай! Робить крок… Море ковтає її так швидко, що Ілія не встигає й жахнутися.
— Ізідоро…
А море наступає. Жере луг, змушує Ілію відступати, відступати.
— Ізідоро!
Ілія зупиняється. Ані кроку більше! Крижана вода цілує щиколотки, дістає до колін, лине вище, вище. Ілія заплющує очі і робить крок вперед. У море.
Серце охоплює незбагненна радість. Під водою тепло і затишно. Усміхнена Ізідора оповиває жагуче.
— Ти мій… — шепоче.
— Як же я люблю тебе, Ізідоро! — шепоче приголомшено.
Ізідора усміхається. Розкидає у воді руки. І ноги. Отак і опускається біле, як простирадло, дно. А то і не дно зовсім — білі простирадла на широкому ліжку в Ізідориній спальні.
— Йди до мене… — шепоче дівчина.
Ілія зриває одяг, повільно опускається на тремтяче гаряче тіло.
— Я змастила себе олією з каперсів, — винувато мовить раптом Ізідора.
— Навіщо? — вперше за все життя Ілія зливається з трепетним жіночим тілом, захлинається від незнайомих, божевільних відчуттів.
— А ти не знаєш? — чує голос Ізідори. — Від олії з каперсів шкіра стає ніжною, волосся блискучим, а жага розпалюється так сильно, що вже й неважливо, хто поряд — коханий чи ні…
«Не розумію. Не розумію тебе!» — хоче відповісти Ілія, та ритм довгоочікуваної близькості затуляє вуста, очі, вуха. «Моя! Моя…» Вивільняє сім’я і тільки потім помічає поряд з Ізідориним ліжком незнайомого сивого дідка. Стоїть спокійно, геть нічому не дивується, чекає, поки вгамуються пристрасті.
— Ви… Хто такий? Що тут робите? — Ілія сидить на постелі, затуляє собою голу Ізідору, ошелешено кліпає повіками.
Дідок
