готівку, заплатив за паспорти, лишив 2 тисячі євро. Усе інше вкинув у скриньку для пожертв благодійної лікарні. Ісусика перестрів.
— Ви там скриньку для пожертв звільніть, бо хотів пару євро вкинути — не лізуть.
Згадав ошелешену фізіономію лікаря біля забитої грішми скрині, усміхнувся.
— Сьогодні у нас яке, мамо Марічко? Двадцять п’яте вересня? Найпізніше першого жовтня вирушаємо. Ви мені вірите? Усе позаду!
Марічка закивала ще дужче, витерла долонею мокрі очі: мовляв, усе позаду… І життя.
Гоцик залишив жінку наодинці з моторошними думками — ніяк не відступали! — пішов до в’єтнамця Данга погану новину про фальшивий паспорт повідомляти.
— Помер… Три години тому, — сказала медсестра, якій він допомагав ходити за дідами.
— Я сам йому яму на кладовищі викопаю, — спустошено відповів Гоцик.
Спи…
Ілія скнів на верхівці круглої вежі, вмовляв себе настирливо: давай уже, спускайся! Квітів нарвати чи що? Жовта кам’яниста дорога давно проковтнула Гоцика, сонце дедалі відчайдушніше видиралося з моря у небеса, вітер розгулявся, штовхав, а Ілія все тупцював на невеличкому майданчику за двадцять метрів над землею. Підійшов до краю вежі, глянув униз, відсахнувся перелякано, та відчайдушна думка застрягла у голові, як та мотика у круглій башці Ізідориного жадібного тата. «Стрибай!» — пекла.
Заметушився, заспішив широкими кам’яними сходами долу. Хлюпнув у лице холодної води із потічка — не допомогло! Безпорадно покрутився по подвір’ю: хоч би Ізідора ще поспала.
Серце тьохнуло. Пішов у дім. Обережно ступив на рипучі сходи: та тихо ви! Зазирнув до кімнати Ізідори.
Нага Ізідора спала на високих подушках. Тонке покривало сповзло, не ховало принад юного тіла. Підклала долоні під потилицю — з неї Гойя маху малював. Тільки тим і різниться, що на картині великого іспанця кучерява красуня, а Ізідорині довгі коси не знають компромісів — прямі, мов дощ, ллються до пупка.
Ілія завмер, забув про пересторогу. Безсоромно роздивлявся кремово-рожеве в променях вранішнього сонця прекрасне наге тіло. Воно не лякало, не бентежило так фатально, як того дня, коли Ілія вперше побачив Ізідорину наготу. Не викликало неконтрольованої ерекції, не штовхало в той же час накинутися на дівчину. Ні… За ці дні Ілія звик тримати себе в руках: наге тіло належало не йому… Гоцику. Та нині у величезному порожньому домі, що вони й досі не знайшли приводу піднятися на його третій поверх, Ілія й Ізідора лишилися удвох. Ілія вперше поцілував поглядом Ізідорини груди так, ніби тільки він один має те виключне, дароване коханням право.
Запаморочилося. Відступив тихо: спи… Спи. Хай очі розплющаться, тіло відірветься від подушок. Ноги йдуть, руки куйовдять волосся. Усміхайся, пливи і їж той твій улюблений виноград, але… спи! Не питай, де Гоцик, не намагайся приховати гнів і розпач, бо все то сон. Спи… Ні гніву, ні розпачу — безкінечний білий день без ночі, і в ньому тільки двоє: Ізідора… Ілія…
Примарні фантазії заполонили серце — пішов на кухню, сам наче уві сні. Різав гострим ножем червоні стиглі помідори — бачив себе. Й Ізідору. Виколупував зернятка з помаранчевих пузатих перців — бачив себе. Й Ізідору. Кришив білий сир, фіолетову цибулину — бачив себе. Й Ізідору. Вимріяне кохання коливалося у мізках збоченими оргіями. Кинув ніж.
— Матір Божа…
Упав на лаву біля столу, обхопив руками кучеряву голову.
— Матір Божа… Допоможи!
Ізідора прокинулася близько полудня. Ілія чув, як рипнула мостина, як зашуміла вода у душі… Тріпонувся всім тілом: мамо… Гоцик перед очі. Скривився зухвало: «Не сіпайся! Ти мужик, чи як?!»
— Господи! Ти ще…
Ілія прожогом — до плити, турку на вогонь! Каву… Він оце саме каву заварює… Каву будеш?..
— Доброго ранку, Іліє.
На голих плечах Ізідори — краплі води. Обмоталася рушником, босі мокрі ступні лишають сліди на дерев’яних сходах. Пішла кухнею, роззиралася напружено, ніби Гоцик під стіл сховався. Зупинилася біля столу. Відкинула з чола пасмо волосся.
— Каву будеш? — ні в тин, ні в ворота ляпнув Ілія.
— Ні.
Тихо відповіла, майже нечутно. Зсунула брівки, прискіпливо глянула в очі Ілієві. Очі кричали: де він?!
— Чому?.. — прохрипів Ілія.
— Дуже… дуже… дуже зголодніла!
Ізідора рвучко розправила плечі, вигнула спину, гордо підняла підборіддя, пішла до Ілії. Зупинилася за крок. Чорними очима Ілії в душу. Кликала і гнала геть, провокувала…
— Добре… Є салат. Грецький. З фетою, — мимрив. — Є яйця. Підсмажити тобі яєчню? Я вмію…
Ізідора примружила очі, обхопила руками-зміями Іліїну шию.
— Нагодуй мене, Іліє… — прошепотіла збуджено.
«Що?! Отут? Прямо зараз?!» — ледь не вмер.
На плиті зашипіло — кава, чорти б її… Кинувся до турки, відставив. Озирнувся — Ізідора вже сиділа за столом. Рушник сповз, оголив ліву грудь. Не зважала. Дивилася крізь шибку вікна в синє море.
— Яєчню… — чи то попросила, чи то наказала безбарвно.
…Яєчня втупилася мертвими жовтими очима у стелю. Укритий снігом білої фети грецький салат пустив сльозу. Кава простигла. Ізідора відсунула таріль, пішла з дому.
— Ізідоро… Ти куди?
— До моря.
— Я з тобою… — наважився.
— Ні.
Вежа. Тільки й залишалася та клята вежа. Ілія шкрябався нагору, констатував розпачливо: боїться висоти. У голові паморочилося. Дуже сумнівні думки огортали в той же час, кликали відірвати ноги від кам’яного майданчика на верхівці. «Пішли! Пішли геть!» — трусився та хапався на камінну огорожу вежі, вдивлявся у синє море — бо тільки звідси й можна було… не загубити Ізідору.
Рушник на березі. Нага Ізідора падає у хвилі, як у забуття, колишеться на них — розкинула руки й ноги, очі в небеса. Ілію охоплює відчайдушне жадання. Матінко Божа! Хай… Хай вона отак і лежить. Не рухається. Він підпливе — сильний, відважний — припаде губами до голої ніжки, обхопить її обома руками та так, аби не потривожити, не змусити відсахнутися, зімкнути руки. І ноги…
Вітер у лице — йолоп, йолоп! Здуває жадання, відкидає до краю вежі.
— Ні!
Ілія поспіхом біжить долу, падає, здирає коліна, завмирає на землі біля вежі.
— Збожеволію… — констатує пригнічено.
Того дня ще тричі підіймався на вежу, бо вже й супу наварив, і підлогу на кухні вимив, щоб блищала, і віднайшов посеред речей, що купував їх у селищі, коли по продукти ходив, стильні смугасті шорти, вліз у них, крутився перед дзеркалом: ніби гарно, футболку не вдяг, залишив голим засмаглий підтягнутий торс, а Ізідора все не поверталася.
Не втерпів. Уздрів її на сірій кам’яній брилі — стирчала з води за кілька метрів від берега, підставляла себе хвилям — бийтеся! А тим у радість — набігали, сердиті, розбивалися білими бризками, обдавали Ізідору солоним феєрверком. Вона ніби не помічала. Сиділа на брилі — гола, нерухома. Очі не в море — уздовж берега, на захід вдалечінь. Туди, де заходило сонце. Де Гоцик…
— Ізідоро! — Ілія безпорадно тупцював на березі, вдивлявся у дівочий силует.
Ізідора повільно повернула до Ілії голову. Підвелася.
— Ізідоро! Благаю… Повертайся! — закричав щосили.
Ізідора усміхнулася зухвало.
— Забери мене! — кинула азартно.
Ілія знітився. Хтозна: може, він боїться не тільки висоти, але й глибини?.. Не плавав ніде, крім ванни. Ніколи. Якщо не рахувати екстремального занурення у вкрите льодом озерце…
— Так! Зачекай! Зараз! — закричав, сам себе здивував безмежно. Справді? Зараз і полізе у воду?
Сонце котилося з небес, прозоре синє море потемнішало, тільки на поверхні — м’які рожеві відблиски. Ілія перехрестився подумки, ступив у воду. «Я… не бухгалтер! Не бухгалтер!» — підхльостував себе подумки. Бив ноги об гостре каміння, бовтався у хвилях, та сунув до брили. Дошкрібся, ухопився за край брили, усміхався, як дурний.
— Я… донесу тебе. До берега! — натхненний.
Ізідора розсміялася задьористо.
— Спочатку дожени!
Стрибнула з брили у хвилі, попливла до берега. «Вона… замордує мене. До смерті…» — подумав Ілія. Здивувався. Твердження не викликало розпачу, тільки всеохоплюючу безмежну радість.
Вікна навстіж — від моря прохолода. Ніч перемішує тишу зі стрекотінням цвіркунів, тихим шелестом дерев. Море завмерло. Перша ніч… без Гоцика.
Ізідора врешті вдяглася. Довгий до п’ят бавовняний сарафан — білий, укритий дрібними компромісними квіточками, коливається від кожного кроку.
Ілія безпорадно завмер у плетеному кріслі, спостерігає: Ізідора кружляє просторою вітальнею з каміном, топче коров’ячу шкуру, кинуту біля нього. «Ні! — переконує себе подумки. — Нізащо першим не заговорю про Гоцика. Нема його. Щез. Тільки я… Й Ізідора».
Ізідора чує Іліїні думки. Завмирає, дивиться на нього уважно. «Ані слова про нього! Ані слова!» — наказують її очі.
— Корюся… — шепоче Ілія.
— Що?!
Ізідора рвучко подається до Ілії, падає на коліна перед плетеним кріслом, обхоплює його ноги руками, кладе голову на Іліїні коліна.
— Люблю тебе… — шепоче вперто. — Ти мій…
Ілія задихається. Торкається долонею шовковистого чорного волосся, веде по ньому ніжно, тремтливо.
— Розкажи мені… — наказує Ізідора.
— Що? — хрипить, голосу свого не чує.
— Головне…
— Я… кохаю тебе. Безмежно і… назавжди, — слова ллються всупереч наказам і лівої, і правої півкуль Іліїних мізків. — Ти… єдина. Прекрасна… Жадана…
— Добре, — буденно киває Ізідора.
Підхоплюється. Сміється. Куйовдить руками довге чорне волосся, наче струшує з нього залишки Іліїних пестощів. Біжить до сходів. Завмирає біля них. Усім тілом обертається до закляклого у кріслі хлопця.
— Добраніч, Іліє! — вимовляє сухо. Зникає на другому поверсі.
Підлога під кріслом — гойд-гойд. Ілія впивається пальцями в тугу лозу билець, нахиляється вперед, до власних колін. Думок немає. Жодної.
Першу ніч без Гоцика Ілія проведе тут. У плетеному
