пішов до автівок. У відкритому причепі однієї — купа лахміття, схожа на секонд-хенд. Підхопив ще червону вуглинку з багаття, закинув у причіп — лахміття задиміло.
Збудився. Вихоплював з багаття гаряче вугілля, кидав на капоти автівок, на фанерні дахи фургончиків. Учепився у великий пекучий шмат, і хоч табір уже просинався, побіг до білого трейлера, одним ударом кулака вибив скло.
— Привіт, Пауло!
Вкинув усередину чорний камінь із червоними язиками полум’я.
З фургончиків уже вискакували роми.
Гоцик роззирнувся, побачив чималу дровиняку біля трейлера Пауло. Ухопив. Ускочив усередину. Одним ударом зніс бороданя, що в самих тільки білих трусах уже спішив до дверей.
— Лежи!
Бив усе, що бачив: посуд, меблі, Пауло, знову меблі, Пауло… Матюкався, захлинався. У вухах дзвеніло.
Нахилився до бороданя.
— Я, сука, увесь час поруч буду… Допетрав?!
Відсахнувся, побіг у дальній кінець трейлера — до туалету. Буцнув ногою по стіні — проломилася, вивалилася разом з унітазом.
Вискочив у ніч, дременув до дюн. Упав на пісок під сосною, зиркнув на табір. Роми й не сіпнулися переслідувати нападника. Метушилися-волали, гасили лахміття-дахи-автівки. З вікна білого трейлера густими клубами валив сірий дим. Біля розкиданого вогнища набундючений злий Пауло прикладав ганчірку до скривавленого лоба.
Гоцик усміхнувся винувато.
— Ну, не до смерті ж…
Важко посунув геть, радості катма: наче відрізали язик — що не роби, не повернути.
Під ранок дійшов до узбережжя. Дивився на білий пісок, синю воду. Гармонія. Жодної людини. Тільки вдалині дві сірі цятки поміж синім і білим. Вдивився — берегом уздовж затоки стрімко мчало двійко гордих вільних андалусійців.
— Красені, — усміхнувся зачудовано.
Поправив рюкзак, насупився. Плани прості: сьогодні ж іспано-португальський кордон перетнути.
Колись мама захоплено писала: яке ж гарне місто Сініш! Чистюсіньке, акуратнюсіньке. Від океану свіжий вітер лине, апельсиновий фреш отут — як у нас із моркви. А пляжі такі чисті, ніби ніяких обгорток і порожніх пляшок не існує в природі, а існує тільки гармонія, радість і величезні порції у місцевих тавернах.
Перше, що побачив Гоцик ще здалеку, — великий промисловий порт, термінал танкерів, з усіх боків якого стирчали труби нафтоочисного заводу. Та проблеми захисту навколишнього середовища в цьому конкретному місці земної кулю хвилювали Гоцика найменше.
— «Дом Васко»! — показував місцевому люду фотокартку чепурненького білостінного готелю з кремовою прибудовою, що вона стирчала на розі, хизувалася величезними літерами на фасаді — «DOM VASCO».
Фотокартку свого часу надіслала мама з написом на зворотному боці: «Працюю поряд із цим чудовим готелем. Іноді можу поплескатися у його басейні. І випити тут кави». Коли мама встигла каву полюбити?
Перехожі роздивлялися світлину, кивали, лопотали привітно, махали руками: це досить близько. Не беріть таксі. Пішки!
Пішки… Гоцик ледь вгамовував живий букет яскравих, таких різних — від радості до приголомшення і люті — почуттів, що охопили серце. Мама… Сьогодні ж! Нахєр оте найманство! Воно так кривдить, нікому не побажаєш. Додому…
Готель уже виднівся в кінці вулички. Гоцик зиркнув праворуч, на яскраву вигадливу вивіску місцевого ресторанчика, й остовпів. На відкритому майданчику закладу за столиками під великими парасолями відвідувачі відпочивали від спеки. Їх було небагато — голів з десять на двадцять круглих столиків, укритих помаранчевими скатертинами. За одним із них біля великого глиняного горщика зі звичайними українськими чорнобривцями сиділа мама… Весело усміхалася високому жилавому дідугану років сімдесяти в білих шортах і смугастій футболці.
— Мамо…
Гоцик застиг біля парасоль. Підступні сльози, мать їх, де й взялися. Проковтнув, крикнув гучніше, бо мама не почула: нахилилася до моряка, турботливо витирала серветкою залишки помаранчевого фрешу на його вустах.
— Мамо!
Мама здивовано озирнулася. Очі на лоба. Учепилася у стільницю, підводилася важко, а очі метушилися: то на Гоцика, то на моряка.
— Семен?..
Обернулася до діда, щось плела йому схвильовано. Дідуган насупився, підвівся, як не розсипався. Пошкандибав геть. Лише кивнув Гоцикові, коли повз нього сунув.
— Здрасьтє… — сказав Гоцик.
Мама проводила моряка полохливим поглядом, раптом розплакалася, заспішила до сина. Обійняла.
— Сьомочко… Синочку… Ну, як це ти тут об’явився?
— А по борщ… Борщу твого давно не їв.
— Господи Боже… А худий. А неголений!
— Пішли… — Гоцик відсторонився від мами, обійняв за плечі.
— Куди? — мама заклякла, закліпала повіками.
— Та до тебе. Де ти тут живеш? Показуй. Голитимуся, а ти борщу навариш.
Мама усміхнулася розгублено.
— Сьомочко… Давай отут за столик присядемо. Поговоримо спочатку.
Гоцик зиркнув на маму насторожено. Пішов до столика, упав на стілець, кинув рюкзак під стіл. Мама присіла поряд. Збентежена, знічена.
— Добре, що ти тут. Я тобі роботу тут знайду…
— Чого про навчання не питаєш?
— Як університет? Усе добре? — наче схаменулася.
— Покинув.
— Що? — мама розгубилася ще більше, та не розгнівалася. Сіпала край помаранчевої скатертини. — Ну… Нічого. Працюватимеш. Я — поряд.
— Ма… Я по тебе. Поїхали додому.
— Та що ти?! А хто гроші зароблятиме? Хто татові допоможе?
— Не треба татові твоїх грошей. Він за тобою журиться…
Мама сплеснула руками, приклала їх до грудей.
— Господи, Боже мій…
— Ма… У мене грошей тепер — до фіга, — сказав Гоцик. — Ти «мерседес» хочеш? Давай на «мерседесі» додому поїдемо. Га?
Мама не встигла відповісти. До столика підійшла чорнява дівчина у фартушку, ввічливо усміхнулася.
— Синьйоро Алмейдо! Що запропонувати вашому гостеві?
Мама почервоніла до скронь, видушила привітну посмішку.
— Дякую, Валсо. Нічого… не треба.
Дівчина щезла. Гоцик усміхнувся спустошено.
— Ма! Чому ти тут синьйора Алмейда? Часом, заміж не вискочила?
Мама видихнула безпорадно.
— Я… не повернуся, синку. Розумієш… Тут… чисто. Привітно. Тут… цей народився… Васко да Гама. Моряк відомий… Люди за столиками каву п’ють. А не самогонку під парканом. Тут квіти увесь рік. Ніколи багнюки нема. Біля плити стояти не треба. Тут… завжди усе свіже. Усе… На підборах ходити можна. А ти…
Гоцик закляк.
— Ма… Ти здуріла?
— А ти залишайся, Сьомочко! Хіба ти зайвий? Я тобі роботу знайду. У порту чи на нафтоочисному заводі.
— Ма! Ти здуріла?! А як же тато?..
Мама замовкла. Опустила голову. Знизала плечима.
— Ти дорослий… Ти ж розумієш… І Джало… Синьйор Алмейда. Він любить мене.
— Оте старе опудало у білих шортах, якому ти слину підбирала?!
Мама насупилася роздратовано. Сильніше засіпала край скатертини.
— І що мені тепер… вбити тебе?! — сказав Гоцик спустошено.
Мама відсахнулася.
— Господи, синочку! Та що ти таке верзеш?! Хіба ми з татом… перші люди, що розвелися, бо…
— Бо скурвилася ти, мамо! — прошепотів Гоцик байдужо і холодно.
Всі емоції померли, полягли під час короткої розмови, тільки тоскна холоднеча полірувала реальність металевим блиском.
— Ну, знаєш…
— У мене брат є! — уп’явся у маму поглядом. — Батько покинув їх із матір’ю, коли той ще малим був. Так він мріяв убити його. А я казав: правильно, чувак. Тільки так і треба. А тепер… Мені що робити?
Мама зціпила руки.
— Сьомо… Заспокойся. Ти… надто близько усе до серця береш. Ну, навіщо ти так? Тато… теж знайде собі… А ти… Порадувався б за маму. Що щаслива… Я… познайомлю тебе із Джало. Ви обов’язково потоваришуєте. Ти гостюватимеш у нас. Купатимешся в океані будь-коли. Тут цей… віндсерфінг. Ну, кому із твоїх товаришів так пощастило? Щоб в океані…
— Та ти геть здуріла!
Гоцик важко підвівся, підхопив рюкзак. В очі впало глибоке декольте трикотажної футболки — обтягувало маму, наче пута.
— Цицьки прикрий, синьйоро Алмейдо!
Горілки! Багато! Перехилити пляшку. З горла! Щоб мізки вщент, лють назовні: вбити безпорадність, поки безпорадність не вбила.
Кам’яні сходи якоїсь фортеці… Пальми віялами. Місцевий люд зиркає підозріло, та не чіпає дивного мандрівника: тулиться до сходинок, мов той божевільний, куйовдить волосся, гиркає.
— Ей! Людино… Тобі погано? — українська мова звучить за метр від Гоцика.
Підводить очі: худа дівчина в потертих джинсах дивиться зацікавлено.
— А ти тут… звідки?
— Я… всюди…
— Гоцик.
— Це ім’я?
— Тобі не однаково?
— Однаково. А мене тут звуть Ясмін.
— А вдома як звали?
— Ясею… — Дівчина дивно регоче, сідає на сходинки поряд із Гоциком. — Тобі погано?
— Тут горілку продають?
— Як і всюди…
— Купи мені багато горілки.
Гоцик лізе до кишені, дістає пожмакані євро — так і не взяли грошей добрі фермери Дієго й Агуеда. Чи то всі, хто на землі живе, святі? От і синьйор Бонвіссуто у своїй Італії… Ех, шкода сокирку погубив! Була б пам’ять про гарну людину.
— На всі? — дівчина жваво хапає гроші. — Я собі трохи лишу?
— Їж! У мене ще є…
— Багато?
— Горілки хочу!
— Ага!
Дівчина біжить сходами долу. Гоцик дивиться їй услід. Така худа! Треба було з нею піти, бо як ту горілку дотягне?.. Думка обривається. Перед очима сумний тато, глибоке декольте, білі шорти старого пердуна Джало Алмейди…
Рипить зубами, хитається: блін, хіба повернутися і ноги козлу повисмикувати?!
Ясмін повертається скоро. Тягне на спині целофановий пакет, регоче, як божевільна.
— Пляшки дзеленчать! Чуєш?
— Давай сюди!
— Е! Ти що?! Тут не
