гроші, що виторгував за невеличкий смарагд.
— Це вам… Викликайте лікаря. Та такого, щоб до поліції нас з Марічкою не здав.
Лікаря привезли з міста. Гоцик ще в перший день розпитав синьйора Дієго: куди це їх занесло? Що за річка широка така? Садиба милосердних фермерів розташовувалася за кілометр від міста Пальма-дель-Ріо, що воно на півдорозі між Кордовою і Севільєю. А річка знатна — Гвадалквівір.
Сивий лікар з сумними чорними очима недовго оглядав хвору.
— Який день тримається температура? — спитав.
— Третій, — сказала синьйора Агуеда.
— Терміново до лікарні, — лікар відкинув легку ковдру з тіла Марічки, натискував одним пальцем на кістки ніг нижче коліна. — Дивіться, які набряки…
Гоцик витягував шию, супився: на худих ногах Марічки після кожного натискання лікаря залишалися ямки.
Лікареві заплатити, подякувати і відправили. Похмурий Гоцик сидів на кухні навпроти господарів, жовна ходуном.
— Не можна маму Марічку до лікарні. Нелегалка. Та і я…
Синьйора Агуеда гнівалася, енергійно доводила — тільки у лікарні врятують! Не хоче гріх на душу брати, залишати бідаху тут! І хай поліція прийде! Хай Марічка вкаже на хітанос! На сусідній фермі хлопець молодий помер, бо роми його на наркоту підсадили. А у них минулоріч овець покрали…
Гоцик супився, стискав кулаки від безсилля. Синьйор Дієго торкнувся жінчиного плеча.
— Терезі подзвони.
— Ні!
— Подзвони…
Синьйора Агуеда розгнівалася ще більше: вісім років з сестрою не розмовляє, поклялася до смерті про неї не згадувати, не простить ніколи і не подзвонить! Хіба що посеред білого дня ніч стане, грім у дім вдарить, розтрощить вщент, а вівці втечуть у гори, бо першими відчують Армагеддон!
— А хто… та Тереза? — спитав Гоцик синьйора Дієго.
— Монашка. У Севільї живе. Вони прихищають нужденних. І лікарня у них…
Хазяїн не встиг договорити. Гоцик бухнувся господині у ноги, дістав з рюкзака золотий брусок, два смарагди, виклав на підлогу.
— Подзвоніть! — їв очима горду хазяйку.
Синьйора Агуеда насупилася, віджбурнула скарби — сховай!
Наступного дня синьйор Дієго на старенькому «фольксвагені» віз українських нелегалів до Севільї, до монастиря Конвенто-де-Санта-Паула, де служила Богові і людям старша сестра синьйори Агуеди Тереза.
Агуеда проводжала гостей зі сльозами на очах. Обійняла Марічку, допомогла їй розміститися на задньому сидінні автівки. Поклала поряд торбину із одягом — від себе відірвала, усього наскладала полонянці. Хрестила, шепотіла:
— Збережи добру жінку, Свята Діво Маріє!
До Гоцика підійшла, зміряла очима уважно.
— Тримай багатство подалі від людей, кабайєро. І матері своїй передай: гарного сина виховала. Спокій серцю.
Сухенька літня сестра Тереза зустріла «фольксваген» синьйора Дієго неподалік Хіральди, змахнула сльозу, перехрестилася.
— І сподіватися перестала, що Агуеда…
— Вона так сумує по тобі, — сказав синьйор Дієго, указав на українців. — Це… Марія. І син її. Нелегали з України. Добрі люди.
Тереза всілася на заднє сидіння поряд із Марічкою, гладила по волоссю, указувала шлях не до монастиря — до лікарні благодійної організації, що вона опікувалася нужденними. Пояснювала: уже попередила лікарів, на них чекають.
Біла двоповерхова будівля у старій частині Севільї здалеку більше нагадувала саме монастир. Гоцик допоміг Марічці вийти з автівки, вів через масивну кам’яну браму до просторого внутрішнього дворика зі статуєю Діви Марії у центрі. Тримав жінку за гарячу руку, рота не закривав, навіював:
— Тільки нічого не бійтеся, мамо Марічко. Я поруч буду. Ясно, що до палати мене не пустять, але ви знайте: я — тут. На сторожі. Отут ви точно одужаєте. Тут Бог. І лікарі.
Перший же лікар, що він вийшов до сестри Терези, Гоцика і синьйора Дієго з кабінету, де оглядали Марічку, викликав у Гоцика неприємне розчарування. Ісусик, мать його… Молоде-зелене, борідка ріденька, одежина благенька, очі дитячі. Певно, не беруть ніде, то він і прилаштувався бідах калічити.
— Ви — моліться, ми — лікуватимемо, — сказав спокійно.
— А можна… конкретніше, — наполіг Гоцик.
— Пієлонефрит — точно, виснаження — точно, кишкова інфекція — стовідсотково, бо гній з язика увесь час потрапляє всередину, інфікує… Нервова система розбалансована — абсолютно. Ну, і… відсутність язика… Рану ніколи нормально не обробляли. Можливо, доведеться її трохи почистити…
Гоцик слухав — мурахи не бігали, лють колотилася, очі затуляла.
— Але ж… Ви таке лікуєте? — бовдуром.
— Моліться! А ми лікуватимемо, — повторив Ісусик.
— Може, вам… гроші які треба… — Гоцик ніяк не вгамовувався, начеб мав ще щось зробити для Марічки.
— Можете лишити будь-яку суму в скрині для пожертв. Особисто я все маю… Для лікування.
Ісусик пішов, попередивши, що відвідувачі благодійною лікарнею не швендяють, тільки волонтери.
— Я волонтер, — запевнив Гоцик.
Нашвидкуруч розпрощався з синьйором Дієго.
— Дякую вам за все… Блін, так ви мені тата нагадуєте. Тільки у вас вівці, а в нього свині…
Синьйор Дієго усміхнувся зажурено.
— Не оминай, як поряд будеш… Про здоров’я Марічки від Терези дізнаємося.
Тереза не тільки доправила Марічку до лікарні. Навідувалася щодня. Як бачила, що Гоцик падає від утоми — драїв підлогу, виносив какашки, немічних дідів годував із ложечки, носа від запахів не затуляв, тільки очі примружував недобре, ніби самі хітанос перед тими очима — хрестила хлопця, всаджувала на лаву під апельсином: перепочинь, підміню. Сиділа біля постелі Марічки, вказувала у відчинене вікно, крізь яке видно ту лаву.
— Як не одужати? Син поряд. З ранку до ночі молиться за вас.
Гоцик не молився. Гоцик цинкував за Ісусиком, проходу не давав.
— Як моя мама? — звик уже до того, що для всіх вони тут — син і мати. Не пручався. А хто вона йому? Рідна? Рідна…
— Краще. Температура впала. З пієлонефритом успішно боремося. З нервовою системою складніше. І рана…
Тільки не про рану! Ніколи Гоцик за собою відразливості й страху не помічав, та про той язик і слухати не міг.
Підходив до вікна палати, в якій лежала Марічка, усміхався їй оптимістично.
— Мамо Марічко! Мені нині у дворі один дядько про вас, знаєте що, сказав? «Твоя мати — рейна! Гуапа!»
Брехав, сука, як пес шолудивий! І не те, щоб геть нахабно. Бо як вдивитися пильно, то й сліпий побачить: Марічка — рейна! Королева! Гуапа — красуня. Тільки понівечена, скривджена. І хоч із дядьками розмов не вів, мізки зламав, бо що не скаже Марічці — у тієї тільки сльози. От і з королевою тою.
Глянула на Гоцика ошелешено, руками очі затулила…
— Ей! Мамо Марічко, — перехилявся через підвіконня. Зазирав у палату. — Тільки не плачте, прошу. Ви — сильна… Сильна…
Ісусика за шкірку.
— Робіть щось, щоб віру повернути. Радість…
Та радість ніяк не поверталася до Марічки. І серпень добігав кінця. І в дупу пекло.
Одного дня Гоцик перестрів сестру Терезу біля лікарні.
— Мені тут на пару днів в одне місце змотатися треба, — мовив напружено. — Чи не могли б ви в ці дні біля мами Марічки побути?
Сестра Тереза, певно, святою була. Погладила Гоцика по плечу, бо до голови не дотягнулася, перехрестила: не хвилюйся.
Гоцик підхопив рюкзак і гайда. Від Севільї до португальського Сініша — шапкою докинути. Вийшов на околицю міста, дістав мобільний… Матюкнувся і… набрав рома Пауло.
Слів не добирав.
— Андалусійців купити хочу. Андалусійців не продав?
— Ні.
— Камінь маю… справжній. Ви де?!
Табір саме трусив туристів на узбережжі Кадиської затоки поблизу Коста-де-ла-Луз: ворожив, торгував сувенірами і наркотою, цупив гаманці і витанцьовував фламенко.
Гоцик усміхнувся люто: ну, вже зовсім трохи почекай, мамо. Я… миттю!
Гоцик упевнився в головній ідеї звичайного буття: по землі бажано ступати босими ступнями, аби не втрачати з нею зв’язку, рухатися тільки пішки, бо то і є природна швидкість, з якою варто йти по життю. Та нині звичайне життя зникло. Нині било у дзвони надзвичайне.
До Кадиського узбережжя дістався на таксі вже проти ночі. Відшукав поміж пагорбів неподалік дюн і соснових лісків скупчення старих автівок з фургончиками, причепами і трейлерами.
— І ви тут… — гірко усміхнувся, побачивши під соснами двох сумних сірих коней.
Завмер на верхівці дюни поблизу табору. Ночі чекав. Плану не було. Відступати не збирався. Напружено вдивлявся у млявий рух у циганському прихистку: декілька чоловіків лежали під соснами, молода вагітна жінка лупцювала маля, а те видиралося, верещало. Тільки надвечір до табору потягнулися роми. Жінки тягли на собі важкі торби з товаром, що, певно, увесь день втюхували його заїжджим туристам. Під’їжджали автівки з відкритими фургончиками замість салонів — ущент набиті хітанос. Роми ґелґотіли, вивалювали крам, розбирали по фанерних домівках.
Ніч ковтала світло, та неспокійні роми й не збиралися спати. Запалало вогнище, зазвучала гітара. У хиткій тиші молодий циган сумно і проникливо співав про «корасон»…
— Суки ви, суки… — прошепотів Гоцик знічено. Наче вривався на чужу територію зі своїми правилами. Наче засумнівався. Наче не мав права мститися…
Плану так і не з’явилося. Відступати… передумав.
Табір заснув далеко за північ. Догоряли дрова багаття, місяць визвався присвітити місце забави. Псів не видно. Коні на місці. Гоцик затамував подих, пішов до табору.
Віднайшов андалусійців.
— Вибачте…
Перерізав шкіряні паски, що ними коней прив’язали до сосен. Ляснув їх по боках.
— Геть! Геть!
Коні відсахувалися здивовано, не іржали, мовчали. Відступали від сосен, від незрозумілої хижої людини.
Гоцик напружився, тихо
