радить тобі залишити столицю. І не влаштовувати істерику. — Боря включає менторський тон. — Це наказ, Макаров. Ти звідки? З Миколаєва? То і їдь у свій Миколаїв.
— Хто це зробив? Новаковський? — Механік не чує власного голосу.
Боря ошелешено кліпає. Ні, цей Макаров точно несповна розуму. Що Нані знайшла у ньому?!
— Ти хворий? Говорив би я з тобою, якби Новаковський викинув тебе з фабрики! Я би тоді… напився на радощах. Ні! Це не він.
— Хто?
— А цього ти не дізнаєшся ніколи. Коли люди наважуються на такі… методи, вони ретельно готуються.
Боря ще говорить, говорить, та Макар не чує. Єство заповнюється вогким, важким, сирим, неїстівним тістом. Забиває усі порожнини, щілини, судини, вгризається в душу, тягне долу. Усе? У нього більше немає фабрики? Отак просто — раз, і нема? Хто?.. Хто?! Чому Новаковський, падло, не захистив мужчину, якого обожнює…
— Де… Нані? — ледь розліпляє вуста.
— Згадав нарешті! — зарозуміло всміхається Рудь. Зосереджується. — Нані… викреслила тебе зі свого життя, Макаров! Це її рішення. І не чіпляй до цього Ярослава Михайловича. Нані сама зрозуміла, що ти не вартий її слідів, не те щоби… Нані…
Механік важко підводиться, мовчки суне геть.
— Ні, ну що за скотина?! — обурюється Рудь.
Наздоганяє ворога, тицяє йому теку.
— Тут судове рішення… Про зміну власника фабрики. Ярослав Михайлович сказав, щоби ти…
Макар хапає Борю за горлянку, сичить-плює у вічі:
— Я цих сук вирахую! Ти чув, Рудь? Вони за все заплатять. Передай Новаковському: краще, щоби він справді не був причетний до цієї справи. Нічого в нього не вийде! Тепер — не початок дев’яностих! Це тоді за хвилину грабували і на смітник. А тепер… Часи інші, країна інша. Падли! Погратися захотіли? Не вийде! Я поверну! Спочатку фабрику! А потім Нані!
Механік не чує, що белькоче Рудь. Відштовхує незграбне худе тіло. Нема коли йому з депутатськими шістками теревенити. У нього діло є… Йому на виробництво час.
Нані-на-ні-на… Печерськими пагорбами до фабрики — без сну і їжі який уже день. Нані-на-ні-на. Хитається — чи то земля під ногами ходором? Їсти, спати… Що сталося, дівчинко? Не розлюбила. Ні! Він би відчув… шкірою. Злиднів злякалася? Так ти багата, люба. У тебе тато жирний. Ти за будь-яких умов у шоколаді. Це для нього, звичайного хлопця з Миколаєва, фабрика — єдиний у житті шанс! Він за цей шанс… Розлюбила? Щось тут не те. Може, Марта вигулькнула? Нашепотіла щось Нані? І Новаковський дозволив якимось покидькам украсти його фабрику, тільки тому що Марта нашепотіла, і Нані… викреслила його? Дуже вчасно! Сучка! Нані-на-ні-на!
Неподалік фабрики — сирітка «кіа». Зрадів, ледь не розплакався — привіт! Зразки тканин по всьому задньому сидінні. Білий шовк. Нані-на-ні-на… Не задарма. Він надолужить, бо є тільки одна квітка, інших — не існує… У кишені ключі від автівки й апартаментів біля цирку: тільки це менти й віддали. Їсти, спати… Зараз! Він тільки посидить трохи в автівці, прийде до тями і обов’язково зрозуміє, з чого починати. Торкається долонею капота автівки… Почекай! Суне до фабрики. Щойно… зрозумів… Люди. Його люди. Швачки, бухгалтер Гурман, Пилипенко… Він покличе своїх людей — вони йому не збрешуть. Вони його захистять.
З порогу на Макара спокійно дивиться суворий мужик у камуфляжі з лицем горили. Зупиняє застережливим жестом.
— Зупинись! Далі ходу немає.
Макар завмирає.
— Люди… — хрипить, ледь стримуючи лють. — Поклич мені когось із людей… що працюють… на фабриці.
— Нема нікого, — відказує Горила.
— Не гони!
— Нема нікого, — повторює Горила.
Прискіпливо зиркає на механіка, подається до нього.
— Ей, хлопче! Тобі зле?
Макар осідає на землю. Їсти, спати… Горила підхоплює його, тягне до порогу.
…Вони сидять на порозі поряд — Макар і Горила.
— Фабрика не працює? — видушує Макар. — Давно?
— З того часу, як ми тут. З двадцять сьомого…
— …Чому?
— Не знаю. Нас у такі справи не втаємничують.
— Я кістьми лягав, аби налагодити… Аби працювати без збоїв. Фабрика має працювати. Ти доганяєш? Чому не працює?
Горила супиться, нахиляється до механіка.
— Змирися, хлопче. І не ходи сюди, бо звихнешся. Я знаю… Не перший об’єкт охороняємо.
Макар підхоплюється — де й сили беруться.
— Пішов ти… — цокотить зубами. — Чуєш, людино! Ти ж людина? Пропусти! Пропусти мене на фабрику. Мені треба… Там обладнання. Машинки швейні. З Японії. Дорогі! Їх не можна просто так кидати. А тканини? Що з тканинами? Пропусти!
Горила заступає двері, кладе на Макарове плече важку долоню.
— У тебе хвилина, хлопче. А потім викликаю ментів.
Навіщо менти? Не треба ментів! Зразки тканин — по всьому салону. Б’ють механіка в спину, галдикають: та годі возити! Залиш нас на фабриці. Дурні! Макар теж хоче… залишитися на фабриці, а «кіа» суне геть. Двигун бурчить, нарікає: де був, де був? Треба би машину помити, гроші з бардачка забрати, бо залишки від Мартиних ста тисяч і досі там валяються.
— Козли, блін! Чому фабрика не працює?! — кричить механік на весь салон.
Б’є кулаком по керму. Хто?! Чому? І… куди?
— Надя-закрійниця, — раптом бурмоче люто. — Праску не вимкнула чи газ на плиті… Не пам’ятаю… Троєщина… Знайду!
За півгодини грюкав у двері.
Закрійниця відчинила двері, пополотніла.
— Олександре Миколайовичу. Здрасьтє…
— Надя, ти… Зайти можна?
— Ні! — перелякалася. — Я теє… вдома сама, а в мене чоловік теє… ревнивий… Ще подумає…
Зиркає гнівно, наливається червоним.
— Добре, — цідить. — Тут поговоримо.
— А про що? Про що? Я нічого не знаю, Олександре Миколайовичу. Я теє… хворіла трохи. Без мене теє усе, а я — що? — чи то благала, чи то перепрошувала.
І звідки їй знати, закрійниці, що тепер вона не потрапляла в коло захищених під назвою «моє» — бо Макар тільки свого не чіпав, а Надя тепер — геть чужою стала.
Ухопив жінку за зап’ясток, смикнув до себе.
— Кажи, сучко, бо зарию!
— Що? — ледь не розревлася. — Що казати? Не знаю нічого!
— Хто знає? Де Бубнова живе?
— Тут. Неподалік. На Сабурова.
— Дім, квартира? Кажи, Надю, інакше буде тобі повна безнадія…
Певно, закрійниця перелякалася аж не настільки, щоби за мить після візиту колишнього директора не зателефонувати Златі Бубновій, бо коли Макар підлетів до будинку швачки, пишна Злата товклася біля під’їзду, роззиралася грізно.
— У чому справа, а?! Ти чого руки розпускаєш? — завелася з півоберта, тільки побачила начальника.
Макар ішов до Злати, ледь сльози стримував. Оце зранку, коли менти випустили, думав — край, гірше не буває. Як дізнався, що фабрика не працює, зрозумів: добили, суки, отепер точно гірше нема куди. А виходить, то ще не все! Оці швачки… Оці тітки, що клялися захищати свого любимого директора… Вони, суки, на зборах акціонерів його здали!
— Злато, золотко моє! Я ж вас любив, — сказав тихо і хижо. — Я ж хотів вас… нас усіх багатими зробити. Я ж місяцями з тої фабрики не вилазив. За що, Злато?..
Швачка знітилася, закліпала оченятами.
— Саш’… Ми тебе теж… Ти ж знаєш. Може, ходімо до мене? Я тебе борщем нагодую. Щось ти… поганий вигляд маєш. А, Сашо?
Макар упав на лаву біля під’їзду, наказав:
— Давай, Злато. Сповідуйся…
Швачка примостилася поряд, зиркала на механіка співчутливо, безпорадно.
— А чорти вас там розберуть, — сказала врешті. — Роберт прийшов, каже: збори.
— Роберт?
— Еге ж. Василь Васильович Роберт. Технолог, якого ти звільнив. Він же залишився акціонером. Газетку приніс. Каже, у нас планові збори. Ми йому: з якого це?! А він каже: газети треба читати. Ну…
— Що?
— А що? Сказав, що ти якось незаконно прийшов, що справжній хазяїн через суд добився справедливості, що ми усі… — замовкла, перейшла на шепіт. — Саш! Вони нас лякали. Не жартома, Сашо! По-дорослому. Гурмана ледь відкачали. Думали, перекинеться старий.
— Та хто… Хто лякав? Роберт?!
— Який Роберт? З ним ціле кодло припхалося. Нас по черзі до твого кабінету викликали. Мені сказали: тітко, хочеш, щоби твоє янголятко дихало, мовчи, як та колода. А мені кого жаліти, Сашо? Тебе чи доню свою?!
— У тебе є донька?
— Ангелінка. Янголятком зву. Астма в неї, Сашо. А ти… Ти де був, мать твою? Був би ти на фабриці, ми би гуртом…
— Роберт…
— А що Роберт?! — зітхнула. — Роберта обдурили, як і нас. Роберт нам на зборах перспективи малював, бо певен був, що директором стане. Казав, запрацюємо тепер інакше. Гроші прийдуть, інвестиції… А ввечері телефонує мені й ледь не плаче. Нові хазяї, каже, вирішили фабрику зупинити. Ніби для обліку майна. А Роберт сказав: капєц, Злато. …Кажуть, зліг Василь Васильович. Шкода його.
Макар байдуже пропустив повз вуха прикрість щодо технолога.
— Хто вас усіх обдурив, Злато? Знаєш? — запитав тоскно.
— Звідки? На зборах усе казали — фірма «Ліс» тепер хазяйнуватиме. А хто там у тому «Лісі», сам чорт знає.
— Роберт знає, — процідив Макар. — Де живе, підкажеш?
— Я в нього в гостях не була. Телефон знаю. Записуй. Простий номер. Самі шістки й дев’ятка на кінці. Запам’ятаєш?
— Не забуду.
— А ми оце тепер удома сидимо, — пожалілася Злата. — Уявляєш, як воно мені? Я зроду-віку більше двох днів удома не стирчала. Навіть коли спину скалічила. А тепер взагалі незрозуміло: чи нову роботу шукати, чи добра чекати від нової влади. А краще би ти, Сашо, повернувся… Ох, ми би раді були… Давай! Постарайся. Ти ж можеш. Працювали би…
«Працювали би?! — Макар подумки вчепився залізними кігтями у Златину шию. — А не залипне? Суки! Залякали їх… Кому ти триндиш, корово?! Від сорому не знаєш, куди очі подіти! Здали! Отак просто взяли і здали, падли. Поверну
