констатував Горила.
Макар і сам не розумів, що робить. Після відвідин фабрики наступний пункт щоденної програми: набирав номер Нані, слухав довгі гудки, надсилав повідомлення. «Не зраджуй мене». Пробував писати інше, та тільки дратувався, знищував інший текст і знову писав: «Не зраджуй мене». Хтось же повинен був залишитися поряд!
Озирався: при світлі дня, вночі — нікого. Він думав: може, то нічір править. Усім непереливки, та брехати собi сил не вистачало. Бачив: в інших є день, вечір, ніч… Життя. Сердюк не тужить, Шиллєр посміхається, навіть Марта генеральшею стала, а він… Кому він потрібен? Фома? Фома — не рахується. Бухає, пропиває бабло, на Карпати компанію збирає і щовечора пресує механіка дурними розмовами.
— Усе! Я придумав, — верзе. — У тебе є гроші, у мене ідея. Давай! П’ятдесят на п’ятдесят. Бізнес. Кіоск відкриємо. Чи ще якусь лабуду. У мене є один чувак знайомий… Він торгівельне місце у підземному переході з усіма документами і дозволами продає за копійки. Давай купимо. Два дні ти торгуватимеш, два дні я…
— Фома, їдь у Карпати!
— Грошей мало лишилося.
— Ще тисячу дам. Вали… А я твою хату постережу.
Наступного дня після від’їзду Фоми — пожалкував. І слова сказати нiкому. Щоранку — фабрика, SMS-ка Нані… А далі що? Усі знайомі, малознайомі і ті, до кого можна було постукати від імені Сердюка, сахалися від Макара, як від заразного. Гроші танули. Кмітливий адвокат у приватній юридичній консультації взявся підготувати документи для подання у суд: і півсправи не зробив, запросив такий аванс, що у механіка занило під ребрами.
— Справи про примусове поглинання не дають швидкого результату. Вимагають багато часу і грошей. Ви… готові до великих витрат? — запитав байдужо.
— Готовий, — збрехав без вагань. Заплатив аванс, щоби хоч докричатися, щоби до суду дійшла хоч заява про незаконне захоплення фабрики «Есфір»… Більшого вже не сподівався. Навколо нього вирувало життям велике місто. Просто у ньому тепер не було Сані Макарова. І геть ніхто тим не переймався.
— Мотузка — гидко, — розмірковував цілком серйозно. — Знеболювального купити побільше. Наковтатися, поки Фома з гір не повернувся…
Двадцять п’ятого грудня прокинувся вдосвіта не від нічних жахів чи лаю сусідської вівчарки. Наснився вихід. Макар побачив його ясно і чітко. «Ну? Рейдери? І що? Треба самому стати рейдером. І захопити свою фабрику» — промайнуло, і механік розплющив очі.
— Нормально… — прошепотів нервово. — Продам Марті її папери! І на ці гроші… захоплю фабрику!
Безглузда ідея сотворила диво. Помчав до фабрики. Зупинив автівку просто біля порогу. Вийшов, ляснув дверцятами, пішов до Горили.
— Щось ти сьогодні веселий? — Горила підозріло розглядав вкрай збудженого механіка.
— Дай прикурити! — смикнувся Макар. Усміхнувся. — Дякую…
Відійшов від порогу на метр, дістав мобільний. «Скоро зустрінемося, Нані!» Сунув до автівки, земля під ногами горіла. Кишеню пік аркуш з компроматом на Марту. «Іванко — примусове поглинання». І номер мобільного. Його цікавить поглинання! Хай на нього попрацює та Іванка. Він почекає години до дванадцятої, зателефонує тій Іванці і скаже, як колись швачкам, — арбайтен!
О десятій терпіння луснуло. Ухопив мобільний, гарячково набрав номер.
— Слухаю, — почув спокійний чоловічий голос.
— Мені потрібна Іванка, — у лоба.
— Тут немає ніяких Іванок. Це телефон Миколи Іванка, — почув роздратоване.
Психанув: клята Марта!
— Вибачте. Я від Марти, помічниці пана Сердюка, — гарячково видав фразу-пароль. — Справа в тому…
— Що? Знову поглинання? — перебив Іванко.
— Ми можемо зустрітися сьогодні? — спитав якомога спокійніше, хоч губи тремтіли.
— Ну, раз ви від Марти… О другій вас влаштує?
— Безумовно.
— У парку біля Михайлівського, — повідомив пан.
— На свіжому повітрі? — не втримав іронії.
— Як показує досвід, усі попередні розмови краще починати саме так, — менторським тоном повідомив пан Іванко. — Ми чекатимемо на вас біля виходу з фунікулера.
— Ми?..
— Я буду з партнером. Ви упізнаєте нас одразу.
І як не впізнати цих двох? Молоді, у сонцезахисних окулярах, хоч хмари аж сині. З кейсами. Один нагадував святкову розцяцьковану паску для VIP-персон, другий — свічку, яку в цю паску мали би встромити. Разом вони цілком могли би зійти за гей-парочку, що процесом мало відрізнялося від першого варіанту.
— Іванко, — представилася паска.
— Серьожа… — сказала свічка.
— Макаров, — зверхньо повідомив механік.
Паска вказала на найближчу лаву на оглядовому майданчику біля фунікулеру. Змахнули сніг, повсідалися.
— Слухаємо уважно, — почув голос свічки.
— Я… зацікавився однією фабрикою…. — обережно почав Макар.
— Об’єкт. Ми кажемо: «об’єкт», — сказав Іванко.
— Серйозно? Ну, і скільки «об’єктів» з вашою допомогою змінили власників? Мене цікавить ділова репутація людей, з якими я наважуюся… на непросту справу.
— Одинадцять успішних поглинань.
— Рейдерських атак? — уточнив механік.
— Ми не користуємося вульгарним сленгом. Ми кажемо: «недружнє поглинання». У нас — одинадцять успішних поглинань. За останній рік. Усе законно і легально. Ми не працюємо за «кривими» схемами. Невже пані Марта не говорила вам? — похвалилася паска.
— Білі й пухнасті?
— Точно, — здивовано відповіла паска. — Можемо довідку показати.
— Ліцензію на вбивство?
Парочка перезирнулася.
— Пане Макаров. Ви не схожі на серйозного замовника, — сказав Сєрьожа.
— Ще й як схожий! — агресивно відповів механік. — Давайте! По суті, детально і з цифрами. Для мене ця справа нова. Хочу зрозуміти… перспективи.
Паска кивнула.
— Як правило, ми розбиваємо операцію на п’ять етапів. Спочатку досліджуємо об’єкт.
— У першу чергу, його здатність захищатися, — пояснив Серьожа.
— А якщо в хазяїна об’єкту надійний дах? — запитав Макар.
— Тоді складаємо схему нейтралізації всіх, хто намагатиметься захистити об’єкт, — роз’яснив Серьожа. — Непробивних практично не існує. У кожного є… скелети в шафі.
Іванко кивнув:
— Так. Наступні етапи найбільш витратні — організація і проведення захоплення. Тариф загальновідомий. Підраховуємо натуральні витрати, помножуємо на три. За досвідом знаємо — в середньому виходимо на півтора мільйона. Доларів. Не враховуючи попереднього «зажахування».
— Зажахування? — перепитав механік.
— Негативний розголос у пресі щодо об’єкта. Чи, наприклад, відкриття карної справи проти його хазяїна… Бажано за зловживання і розповсюдження наркотиків, протидію міліції чи розбещення неповнолітніх… Публіка це любить.
Макар відчув: ще слово, і його знудить. Брудні. Мамо рідна, які ж брудні й вонючі!
— Що… далі? — процідив.
— Далі? — паска всміхнулася. — А далі — «винос тіла». Ви створюєте паралельний орган управління і встановлюєте фізичний контроль над об’єктом.
— …І перед вами просте, як зад макаки, завдання, — сказав Серьожа. — Зайти на об’єкт і втриматись.
Зайти й утриматись
Дні минають, дарують лише божевілля. Третій тиждень Макар не виходить із хатинки на Новоросійській. Новий рік — а от і дві тисячі десятий, Різдво, скоро вибори, трясця їм, Фома загубився в горах… Макар забув, коли писав Нані. Прости, Нані! Стіни виймають душу! Та й про що писати? Справа не в Марті. Марта — фігня! Він сам тепер інший, геть не такий, якого ти знала, Нані, і він новий — злиденний, побитий, принижений і безсилий — тобі не пара. Доля?
Перед очима Іванко й Серьожа. Скоти! Півтора мільйона за те, щоби повернутися на власну фабрику! Значить, це робиться саме так. Де взяти півтора лимона? У Марти немає таких грошей! Можна й не рипатися. А у нього скоро на шматок хліба не стане… Дах їде…
Тоді, у парку біля фунікулера, він довго теревенив з консультантами з несподіваного розору. Випитував деталі, намагався усвідомити строки.
— Операція забере півроку, якщо хочете без проблем з прокуратурою і ментами, — убив Іванко.
— За кілька місяців зможемо, але гонорар… подвоєний, — додав Серьожа.
Кілька місяців? Якщо фабрика не працюватиме ще кілька місяців, фабрики… не стане. Стіни. Голі стіни. Цікава нерухомість у центрі столиці? Начхати! Макарові потрібна фабрика з живим життям — щоби машинки цокотіли, швачки перегукувалися, старий Гурман бурчав і жалівся на виразку, Пилипенко під парканом дрімав. Щоби сарафани…
Божевілля! Що він отримає за півтора лимона? Право зайти на власну фабрику? Зайти?.. Остання думка, хоч тисячний раз у голові, раптом змушує рухатися. Механік вмикає старенький телевізор Фоми. Ялинки, сміх, відповідальні, як перед візитом до нарколога, лиця політиків.
— Що за день? — отямлюється врешті. На каналі новин у кутку екрана завжди світиться дата. Чотирнадцяте січня…
Скільки ж днів він просидів отут? Та за цей час не те що «Сігма» з фабрики — півлюдства з планети щезнути могло.
— Так, так… — підхоплюється. Вдягається метушливо. Фабрику точно уже не охороняють. Навіщо? Він зник. Нема! Фініш! Будівля порожня. Зайде без півтора лимона. Знайде реєстр… Адвокат, певно, давно підготував заяву. Зарано помирати. Зарано. І звідки ти вилізла, надіє?
Автівка мчить, як на пожежу. Механік не помічає новорічної радості міста — скоріше, скоріше. Побачити порожній хол, мертві вікна фабрики. Він не хоче бачити людей. Взагалі! Хай щезнуть люди! Залишає автівку за рогом, обережно суне до фабрики, визирає з-за рогу і відчуває, як серце зупиняється. У холі Горила розмовляє з пузатим бійцем років сорока. Пузатий сміється, показує Горилі щось на екрані мобільного.
— Ні… — шепоче Макар гарячими вустами.
Притуляється до льодяної стіни будинку. Паморочиться. Були би у нього люди… Він би
