кімнатки, зосереджено жмакала списані чорною пастою аркуші, запихала їх у мокрі чобітки. Навколо Люсі сизим зраненим птахом вився сам Геракл Генрихович, висушений до кісток невдалим життям артистично нервовий літній чоловік з довгим сивим волоссям, що робило його схожим на скрипаля-волоцюгу з андерсенівських казок. А уже навколо Геракла Генриховича моталася його улюблена болонка Маркіза.
— Люсі! Це ж… Це ж мій роман! — волав Пустовоєв. — Справа мого життя! Тут… Тут є ти, Люсі! Три рази. Я зробив тебе безсмертною… Ти не смієш…
— І за ці двадцять рядків я віддала п’ятнадцять років своєї молодості?! Старий ти козел! Ні, я божевільна! Я — дурепа! — Люсі стало так шкода себе, хоч вішайся. Не втрималася, відкинула чобіток геть.
Геракл Генрихович тренованим рухом перехопив чобіток, усівся в крісло, взявся рятувати рукопис — виймав списані чорною пастою аркуші зі взуття, розгладжував любовно, складав на письмовий стіл, оббитий зеленим сукном. Бурчав:
— Як ти насмілилася?! Ти… Я пожаліюся на тебе в мемуарах… Невдячна муза!
— Дурепа! Господи, яка ж я дурепа. — Люся так і сиділа на килимку, з неприхованим презирством дивилася на Геракла Генриховича.
Пустовоєв зиркнув на дружину. Усміхнувся уїдливо.
— Звичайно, ти дурепа, Люсі! А я… Я — геній! Я грант виграв! Мені тепер сто доларів платитимуть! На день! Я собі таку… доярку знайду!
Люся жваво підхопилася, та, перш ніж її міцні молоді руки встигли дотягнутися до худої шиї творця, Пустовоєв ще більш жваво і треновано підскочив із крісла і разом з улюбленою болонкою Маркізою зачинився у ванній.
— Знайду! Знайду! — верещав зі схованки. — Отак і знай, невдячна корово!
Люся підійшла до зачинених дверей, буцнула по них босою ногою.
— Тільки спробуй, стара сволото! Ноги повідриваю!
О дев’ятій ранку відчай усе ж таки потяг Макара до будинку культури. Одягся в найкраще — як на смерть. «Нікого там не буде. Люди… Вони ж — люди! Не лохи. Посміються і забудуть… От і все, — плакало серце. — На міст і в Дніпро. Недарма ж я там Любин голос чув. То вона мене кликала… Я тільки гляну… Просто так. Хай доля наостанок ще раз мене — під дих. Щоби уже не будував божевільних планів. Нема мені фабрики. Ну… Тинятися отут поміж тисяч таких же лузерів теж не хочу!»
Сунув, вдивлявся, наче перевіряв — правильно вирахував черговий вибрик долі чи вона вкотре сюрприз підкине. Ще здалеку побачив немалу юрбу біля будинку культури.
— Маячня… — буркнув. — Виставка якась чи шоу…
Підійшов ближче. Став на кінцевій зупинці маршрутки, що тут- таки, перед будинком культури, — ніби йому їхати кудись. Озирнувся. У юрбі зачинався скандал. Десятки зо три людей рвалися всередину осередку культури, розмахували Макаровими оголошеннями, кричали:
— Пропустіть! У нас тут добір на шоу!
У дверях стояла розгублена жіночка у кролячій шубі і домашніх капцях.
— Та що ви як показилися, люди? Нема тут ніякого шоу! Звідки у вас це оголошення? Не знаємо нічого!
Макар відчув: судинами — окріп. Аж у голові закипіло. А! То ще не смерть?!
З юрби вискочив міцний парубок років двадцяти. «Мені би такий підійшов…» — констатував механік несподівано азартно. Парубок став на порозі, загорланив:
— Так! Усім тихо! Ще не час. Нам на десяту треба було підходити. Поки відбір не розпочався, пропоную скласти чергу. Я — перший!
— Приїхали! Він перший… Та я тут з шостої ранку! — крикнула красива, як світлофор, жінка у смугастому пальті. — Я перша. За мною бабця була… У кедах і з мобільним телефоном. Щось не видно. Може, померла?
Юрба заходилася впорядковуватися. Слова, лікті, лікті…
— А точно по сто доларів платитимуть?
— А то! Я про такі шоу чув. Мій сусід після такого шоу тачку купив…
— Родичів не беруть. Я знаю.
— Що ти брешеш?
— Сто баксів? Мопед куплю!
— Де ти бачив мопеди по сто баксів?
— Добре, щоби шоу тривало і тривало. Чули? «Шоу маст гоу он!» Я би на рік записався…
— Дівко! А ти тут якого тирлуєшся? У тебе ще точно паспорта немає!
— У мене досвід великий…
Макар зіщулився — слова били градом. Відійшов трохи вбік. Розгубився: і що робити? Й мови не було, щоби оце просто стати перед юрбою, тицьнути пальцем у того чи іншого — ти й ти, а іншим — вибачайте. Розірвуть. «Блін, які ж ідіоти, — психонув. — Куди пнуться? Хай би прийшло двоє- троє… Мені більше й не треба. Але таких, щоби викликали довіру і співчуття. Щоби «сігмівцям» не хотілося їх убивати разом зі мною. Щоби заради них…» Озирнувся: неподалік від розпаленої юрби байдуже курив тьмяний від хронічного вживання оковитої занедбаний чолов’яга років сорока. Сіра куртка на плечах- вішаках, спортивки, шльопки. Макар напружився, підійшов до алкаша, став поряд.
— Дай вогню!
Алкаш мовчки дістав запальничку.
— А тобі, бачу, бабки по цимбалах? — обережно запитав Макар.
— Я нефартовий, — сказав алкаш. — Мені в таких мутках ніколи не щастило. За все життя тільки один приз виграв.
— Який?
— За сто гривень на мітингу годину мерз. Та воно того вартувало. Потім на ту сотню тиждень грівся…
— Ну… Тоді ходімо, — раптом сказав Макар.
— Куди?
— Працювати.
— А ти…
— Я, я! — Макар нервово роззирнувся, перейшов на шепіт: — Мені таке кодло не треба. Декілька… надійних…
— Я надійний! Тільки в мене ці… умови…
— Розберемося! — занервував Макар. — Ходімо. Не хочу, щоби ці охочі…
— Пане! — почув за спиною тремтячий хриплий голос. — Візьміть мене!
Обернувся. Перед ним стояв худий літній чоловік з довгим сивим волоссям, — але не воно грало першу скрипку в трагічному образі. Очі. Пронизливі чорні очі, рухливі і перелякані, як зайці, затьмарювали і дивакуватий пафосний одяг, і хворобливу худорлявість. Чи — підкреслювали.
— Ви… помилилися!
— Я все чув. Дозвольте представитися — Пустовоєв Геракл Генрихович.
Очі… Якщо ці очі викликали співчуття механіка, отже, й «сігмівці» клюнуть. Макар зацьковано зиркнув у бік юрби.
— Мовчіть, Геракле!
— Я можу все! — клятвено запевнив Геракл Генрихович.
— Йдіть за мною!
Макар рвучко посунув геть від юрби. За ним спішили алкаш і літератор. Косили один на одного.
— Пустовоєв! Геракл Генрихович, — перелякано сказав Пустовоєв алкашу.
Кроків за сто, коли гомін юрби уже не дратував слуху, Макар зупинився, щоби уважніше роздивитися «обраних», і з подивом побачив трьох чоловіків. Компанію алкашу і Пустовоєву складав білявий хлопчина, Макарів одноліток, — спортивна куртка, бейсболка на бровах, погляд іронічний. Небитий? Геть небитий. Він йшов за ними на відстані десяти кроків, але точно йшов услід.
— Що треба? — грубо вишкірився Макар.
— Візьміть мене. Я без грошей згодний. Безплатно.
— А я за гроші! За гроші! — захвилювався Геракл.
— Без грошей? Чому? — насупився Макар.
— Адреналін!
— Не всцишся?
— Ні.
— Добре, ти хто?
— Людина, — сказав хлопчина, наступив на Макарів мозоль.
— Людина? Ну, добре. Поговоримо.
— А це ще не все? Ми ще не отримали роботу? Ще буде співбесіда? — запанікував Пустовоєв.
— Обов’язково, — суворо відповів механік. — Ходімо, найманці.
Ех, бачив би Фома, яка компанія по його подвір’ю шастає. Макар завів «обраних» у двір, указав на лавку під засніженою голою вишнею.
— Отут чекатимете. До мене — по черзі. Зрозуміло? — сказав жорстко. Із подивом відзначив: у голосі з’явився метал. Всередині завівся двигун. Торохтів: фабрика, фабрика! Механік не зважав, підливав бензину: фабрика, фабрика! Сьогодні! Сьогодні ж!
Першим до кухоньки, де біля столу по-хазяйськи розсівся Макар, увійшов алкаш. Сів на стілець навпроти роботодавця.
Макар примружив око, уважніше обдивився претендента. Неголений, светр брудний, спортивні штани, мабуть, ніколи не знімає. І спить у тих штанях. Спортсмен, мать твою… Очі. Хіба що очі розумні. Не йолоп.
— У мене є вимоги, — сказав алкаш спокійно.
Макар сіпнувся.
— А! Так ти в терористи прийшов записуватися. А я заручників набираю. Різницю відчуваєш?
— У мене є вимоги… до терористів, — сформулював претендент.
— Серйозно? Ну, це позиція. У мене теж є… вимоги… до терористів. Добре… Як звати?
— Костянтин. Шнуровський. Можна просто — Костя. Автобіографія: зловживаю, бо ненавиджу. Крапка. Можна висувати вимоги?
— Ми їх з тобою разом сформулюємо. Пізніше, — пообіцяв Макар.
…Другим на кухню обережно зазирнув сивий літератор, увесь на нервах від багаторічної творчої вагітності без пологів.
— Проходьте, сідайте, — наказав Макар.
Пустовоєв примостився на краєчку стільця, гірко зітхнув, раптом вибухнув гарячковою промовою.
— Так, молодий чоловіче! Так! Бути заручником… Це вам не у шахи на гроші грати! Тільки інтелігент… Тільки людина тонкої душевної організації… Тільки справжній письменник…
— Ви письменник? — здивувався Макар.
Геракл підвівся, гордо випнув уперед грудну клітку.
— Геракл Генрихович Пустовоєв! Літератор!
— Літератор? А ви, часом, адресою не помилилися? Тут не видавництво. Ви би…
Не договорив. Літератор раптом кинувся до роботодавця, учепився в його руку.
— Благаю! Благаю… Ось! Промацайте мій пульс! Це пульс драми! Трагедії… Пульс зламаної долі. Тільки письменник зможе відчути усю апокаліптичність моменту! Побачити в очах біль… за Батьківщину…. паскуду… яка… не цінує…
Геракл схлипнув, відпустив Макарову руку… Безпорадно озирнувся і побачив тільки стілець, як фундамент свого подальшого скніння. Опустився утомлено.
— Що, не друкують? — без співчуття запитав механік.
Літератор зіщулився, зиркнув на хлопця зацьковано.
— Та як ви тільки
