атакував… Шалена думка не зникає, чіпляється за свідомість. Атакував би. Були би люди… Трудовий колектив, швачки… Тварюки! Були би людьми, він зібрав би їх тут, вони би гуртом… І ця «Сігма» обісралася би. Двійко всього… Та він би їх загриз! Були би в нього люди…
— У мене немає людей… — виголошує собі вирок.
…На Лівий берег мостом Патона кволо суне «Кіа Сіїд». Механік відчуває дивний незрозумілий спокій. Він ніколи не потрапить на фабрику. Вони охоронятимусь її доти, доки зупинка остаточно зруйнує виробництво. Вони так… мордують його?! Вони знають, що його це… мучить, чи просто їм на фіг не потрібні швачки і сарафани?
— А чи мені тепер не однаково?
Зупиняє автівку посеред мосту. Виходить на вітер і сніг. Чотирнадцяте? Нормальний день, щоби… померти. Перший день старого Нового року. Підходить до мостової огорожі, вдивляється у крижане скло Дніпра, помічає чорну діру вимоїни — вода у ній дрижить, наче наперед знає: хлоп спробує стрибнути саме сюди, у чорну воду.
— Люба… — чогось шепоче механік.
На байдужому дніпровському льоду — вітер. Просто під механіком малює примарні спогади: Костянтинівська, тремке дівоче тіло, а він…
— Ох, вар’ят! — Любин сміх за Макаровою спиною. — Годі уже гризти себе. У чому винен? Я сама схотіла тоді… у заручниці…
Макар утомлено озирається: що це? Жодної автівки на мосту, люди кудись щезли.
— Люба?..
Ляскає себе долонею по щоці. Е, чувак! Ти чого?!
— Люба… — каже упевнено. — Я не божевільний. Я… тебе чув! Не примарилося. Ти…
Замовкає. У мізках — несподівана божевільна думка. Задихається: вихід! Справжній, реальний вихід.
— Козли! Я вас зроблю! — Механік стоїть посередині мосту Патона, кричить так відчайдушно і бурхливо, що його чують навіть круки на акаціях обабіч Дніпра.
За півгодини вкрай збуджений метушиться в кімнатці на Новоросійській. Ручка! Ручка де? Папір.
— Так, тільки спокійно. Слова знайти… правильні, — ніяк не вгамує істерики.
Біжить на кухню з аркушем і кульковою ручкою — тільки тут у Фоми стіл є.
— Я вас зроблю, козли!
Розправляє аркуш, видихає і починає писати.
«РОБОТА!
Для участі у реаліті-шоу проводиться набір ЗАРУЧНИКІВ. 100 доларів за добу. Контактний телефон…»
— Номер… Який у мене номер? — психує, наче під дверима черга охочих стати заручниками. Новий дешевий мобільний, новий незручний номер… Ніяк не запам’ятати! Стоп! А навіщо номер? Без номера! Відбір проводиться… Де? А, наприклад, у будинку культури отут, на ДВРЗ, що біля нього кінцева маршруток, а далі вже не столиця — ліс.
Жмакає зіпсований аркуш, кладе перед собою чистий і тепер уже без похибок пише…
«РОБОТА ДЛЯ ПОВНОЛІТНІХ!
Для участі у реаліті-шоу проводиться набір ЗАРУЧНИКІВ.
Гонорар — 100 доларів за добу.
Набір обмежений.
Добір проводитиметься в п’ятницю, 15 січня 2010 року, у будинку культури біля кінцевої зупинки маршрутних таксі.
Початок добору — 10.00».
Дивне оголошення з’явилося на стовпах у районі ДВРЗ у четвер по обіді. У Макара не було плану. Тільки ідея і уривки спогадів з американських трилерів.
Багатодітна мати Зіна Мандрик, тридцятип’ятирічна молодуха з-поміж тих, які чоловіків обіймають так, що тим аж паморочиться, завжди вивчала оголошення, розвішані на стовпах, бо колись, років десять тому, вона, отак випадково, відірвала від подібного оголошення клаптик паперу з номером телефону і знайшла роботу, яка харчувала сім’ю до цього часу, — клеїла конверти за копійки. Зіна ще тоді побачила перспективу і не помилилася: діти підросли, стали вправними домашніми конвертосклеювачами, звільнили мамі час інше ярмо шукати. Шестеро — не один, тож Зінин день починався о п’ятій ранку. Готувала дітям сніданок, вихором до банку, де до восьмої підлога мала блищати, потім спішила на базар, де з ятки торгувала господарською дріботою позмінно з товаркою. Опісля й уже до ночі мила посуд у занюханій кафешці за три копійки і торби з недоїдками. Олів’є з дешевим майонезом — кожен день на столі, хай би йому грець!
Того четверга в ятці поралася товарка, тож зранку Зіна вимила підлогу в банку і поїхала на Дарницький ринок, де продукти найдешевші в столиці, вторгувала свіжої риби, картоплі підкупила, цукру й гречки — мала що на горбі тягти. До зупинки трамваю на Алма-Атинській торби в руках доперла — економила. Щоби вже без пересадок. Доїхала до свого дому на ДВРЗ, і перше, що побачила, — кількох молодиків із тих, у кого в одній руці вічно цигарка, у другій пиво, а кеба відпочиває. Реготали біля стовпа з оголошеннями, підстрибували, намагалися дотягнутися до аркушу паперу. А той височенько на вітру тріпотів.
— Розвод для лохів! — верещав один з молодиків. — Нє, я серйозно. Сто баксів за добу?.. Вася, ти віриш?
Зіна почула головне — сто баксів за добу.
— Ану… — протаранила молодиків, стала біля стовпа, легким рухом — немала на зріст — зірвала оголошення.
Пробігла очима, мовчки згорнула аркуш, поклала до торби, посунула геть.
— Е, тітко! Що за понти? А може, ми теж… — почула за спиною.
Озирнулася, розшматувала молодиків презирливим поглядом.
— А ви неповнолітні…
Сто баксів. За добу! Ось те натхнення: перла важкі торби, ніби вони не картоплею й гречкою — пір’ям набиті.
— Оце фарт, оце фарт, — щастю не вірила.
На подвір’ї старого будинку зі шлакобетону — сиплеться, холєра, хоч Зіна його щороку підмазує, — у кучугурі двійко чотирирічних Зіниних синів Аркашка і Пашка билися пластмасовими шаблюками. Зіна насупилася.
— Тьомка! — гаркнула.
З дому визирнув худющий підліток років п’ятнадцяти з гітарою.
— Чому малі тут самі вовтузяться? — суворо йому. — Кому було сказано, слідкуй, бо ще очі одне одному повиколюють?! Я задля чого тобі дозволила до школи не йти? Аби ти за малими не дивився? А ти одне на своїй гітарі бренькаєш!
— Я слідкував…
— Слідкував він…
Зіна загнала малечу до хати, присіла на кухні біля столу, розгорнула оголошення й тепер уже уважно перечитала його знову. Задумалася.
— Тьомо… — гукнула старшого сина. — А йди до мене.
Разом з Тьомкою до мами прибилися й малі. Кричали наввипередки.
— А Тьомка з картоплі м’ясо виїв! Геть усе виїв!
— Я росту, — буркнув Тьомка.
Зіна зітхнула.
— Тьомо… А дівчата ще зі школи не поверталися?
— Ні…
— Тьомо… А скажи, синку. З нашої банди хтось змахує на повнолітніх?
Тьомка знизав плечима.
— Тільки я…
Зіна скептично усміхнулася.
— Ну звісно… Якщо очі заплющити… — На сина уважно глянула. — Ти собі, Тьомо, на завтра нічого не плануй. Працюватимемо. Заручниками.
— У мене гітара! — обурився Тьомка.
— Мамо, заручників убивають, — значущо сказав малий Аркашка.
— Хай тільки спробують, — спокійно відказала Зіна.
Аркашка кивнув, простягнув Тьомці пластмасову шаблю.
— Тьомо! На! Порубаєш усіх… на олів’є.
Тьомка зиркнув на матір ображено.
— Мамо! Якщо я пропускатиму уроки, ніколи не навчуся на гітарі грати!
— Тьомо, якщо ми не заробимо на твої уроки, ти точно не навчишся грати на гітарі, — відрізала Зіна. Нагадала: — Щоби завтра вдома був.
У ніч проти доленосної п’ятниці Макарові не спалося, хоч як він умовляв себе заснути, щоби набратися сил. Дурні думки полишили голову, розповзлися тілом — нервово рухали руками, шарпали серце. Завтра! Уже завтра він повернеться… Заплатить найманій армії, захопить фабрику. Заплатить? Підхопився з дивана. До грошей. Скільки лишилося?
— Дванадцять тисяч вісімсот гривень, — констатував напружено. — Шістнадцятьох заручників найняти зможу… Із шістнадцятьма я двох «сігмівців» покладу…
Як? Плану не було. Уява малювала жахливі картини: ось він стоїть неподалік фабрики, упевненим жестом указує юрбі найманців — атакуйте. Ті рвуться до фабрики, на поріг вискакує Горила, стріляє в юрбу, хтось падає, інші тікають, і… він сам. Знову сам! Ні! Якось інакше. Як?! Одного найманця поставити біля фабрики, приставити до його скроні запальничку — точну копію «макарова», що й досі десь на задньому сидінні автівки валяється. Ультиматум: або «сігмівці» йдуть геть, або він уб’є цю людину. Людину. Вони… можуть не повірити. І для чого тоді інші п’ятнадцять заручників? Група підтримки?
План тріщав і рвався, але не розпадався на шматки. Щось таки було в ньому… Думати, думати! Шістнадцять — забагато. Армія не потрібна. Потрібні саме заручники. Якось пробратися за фабрику… Вікно! Незаґратоване вікно на першому поверсі! Слава тобі, охоронцю Пилипенку, ліниве бидло, яке так і не спромоглося виконати доручення директора, і нарешті повісити ґрати на те вікно. Склоріз. Він і група заручників проберуться на фабрику. І отоді — ультиматум, точну копію «макарова» до скроні заручника. «Сігма» повірить… Він же — вірить!
Над ранок забувся непевним нервовим сном. Прокинувся від гавкоту — на сусідському подвір’ї заходилася вівчарка. Підхопився. Мать його… Котра година? На екрані мобільного висвітилося: 8:02.
Макар вискочив на поріг босоніж, товкся по свіжому снігу, вдивлявся у той бік, де за приватним сектором біля лісу поряд із недобудованою церквою стояв колись велелюдний повсякчас будинок культури… Серце тьохнуло.
— Ніхто не поведеться… — пробурмотів гірко.
О восьмій ранку в сумній однокімнатній квартирі Геракла Генриховича Пустовоєва, що вона була на другому поверсі багатоповерхівки навпроти будинку культури і не пам’ятала добрих часів, розігрувалася класична сімейна драма, за авторство якої могли би посперечатися Шекспір з Островським. Дружина Геракла Генриховича Люся, хижа молодиця років тридцяти — широка кістка, мідна горлянка, — сиділа на засцяному улюбленою болонкою Пустовоєва килимі посеред
