як? Хто лице попсував?
— Менти…
— Що сталося?
— Потім…
— Добре… Ти надовго? Ні, я не проти. Удвох навіть веселіше. Просто люблю ясність.
— Не знаю… Може, тиждень-два…
— Нормально. Чуєш! Погнали в Карпати?! Снігу, кажуть, завалися…
— А як же «бізнес замутити»?
— А… Встигну, як гроші будуть. Відпочити час. Поїхали?
— Ні… У мене тут…
— Ще скажи — «фабрика». Умієш лапшу на вуха… А самому жити нема де.
— Є… Просто… так треба. Для діла. Залягти…
— Макаре, ти грабонув когось? У рюкзаку бабла… Менти застукали? Ну давай уже… Колися! Мені ж цікаво.
Макар насупився, стис виделку.
— Фома, блін… Відчепися. Без тебе…
Принюхався — звідки смердить?
— Дай мені якихось шмоток своїх. Помиюся, перевдягнуся…
— А бери у шафі що хочеш, — відказав Фома.
Їжа і тепла вода запустили мізки. Фома погнав до ресторану — борги віддавати, волю здобувати. Макар бродив Фоминим прихистком на вулиці Новоросійській, що вона одним боком ще в Києві, а другим уже в лісі. Дві кімнатки, одна менша за другу, крихітна кухонька — стіл-стілець-плитка, туалет і душ. Блін, стайня! На задвірках! Він ніколи не буде так жити! Вийшов на подвір’я. Напівзруйнований гараж… Отут мала бути Фомина автомийка?
— Треба йти, — прошепотів уперто. Купити одяг, під’їхати до фабрики — а що, як «Сігма» здиміла? Тоді би він потрапив на свою фабрику… Навіщо? Аж похолов. Є задля чого! Реєстр! На фабриці є справжній реєстр акціонерів, де чітко стоїть: Макаров Олександр Миколайович — мажоритарний акціонер, директор і фактичний хазяїн ВАТ «Есфір».
Заметушився — не кінець! Реєстр — це все! Можна подати до суду, смикнути Сердюка. Діяти можна! Згадав: ну, приміром, не реєстр, нотаріально засвідчена копія. Її затребував Новаковський для держзамовлення. Макар пообіцяв підвезти, закрутився, усі необхідні документи Рудю передав, а копію реєстру… Копію кинув так незграбно, що документ завалився за диван у його кабінеті. Не встиг тоді дістати копію. Біг кудись…
— Нормально… — прошепотів збуджено.
З реєстром до Сердюка. Я ваша людина, Володимире Гнатовичу! Не дозволяйте топтатися по ваших людях!
До рюкзака. Фома, сука! Всюди устиг свій ніс… Скільки бабла лишилося? Мало би тисяч шістдесят п’ять. На двадцятку скромно вдягнеться. Те, що лишиться, сховати кудись… В автівку.
— Зразки!
Перетяг зразки тканин на диван у кімнатку з радянською стінкою, врешті перерахував гроші. У рюкзаку лишилося трохи більше шістдесяти тисяч гривень. Спробував пригадати: коли й куди міг витратити? У Ковелі? Хабар Пішольському лежав в окремому конверті. Бензин, обідав у ресторанах разів п’ять. А-а… Запальничку купив за п’ятсот баксів — точна копія «макарова». Не відрізнити. Десь на задньому сидінні валяється. Йолоп!
— Треба йти.
Джинси високого Фоми тяглися по землі. Курточка з фільмів про перших ковбоїв. Макар усівся за кермо, аж матюкнувся — машина страх яка брудна!
— Фома, придурок… Відкрив би автомийку, я би тепер не витрачав часу намарне.
Завів двигун… Насупився. Вимикнув і дістав мобільний. Марту стимульнути суворим нагадуванням — землю рий, сонце, бо Макар довго не чекатиме! Здасть тебе Сердюкові з усім потрухом!
Рука сама набрала номер Нані.
Довгі гудки — чує… Чує! Певно, завмерла, дивиться розгублено: що робити?
— Відповідай! — прошепотів недобре.
Довгі гудки. Та скільки можна? Урвав зв’язок. Ще є SMS-ки. «Викреслила вона»… Так просто не вийде!
— «Не зраджуй мене!» — текст уголос.
Віджбурнув мобільний на сидіння і врешті виїхав із подвір’я Фоми.
«Есфір» манила механіка сильніше, ніж біблейська героїня Ксеркса. Устигне шмоток накупити. В кінці чорного тунелю — слабкий вогник надії. Дістати реєстр.
Мчав, роздмухував вогник на полум’я: фабрику точно перестали охороняти. Судове рішення йому вручили. Певно, на цьому місія «Сігми» вичерпана. Думки виструнчилися у чіткі плани: добути реєстр, перевдягнутися у пристойний одяг, і до Сердюка. Повеселішав:
— Ні, я у цій халепі не сам. Сердюк повинен допомогти.
А та «Сігма» — наче з двожильних. На порозі курив боєць. Холом ступав Горила, розмовляв по мобільному, жестикулював недолуго.
— Тварюки! Коли ж ви відпочиваєте, падли?..
Механік стовбичив неподалік фабрики, товк собі: треба йти геть, та ноги не несли. Не міг відірвати погляду від вікон, думки метушилися: це не кінець, не кінець. Вихід має бути. Якось пробереться, проповзе, просочиться на фабрику… На поріг вийшов Горила, роззирнувся. Макар пригнувся за засніженими кущами, побіг до автівки. Думки підганяли: вихід завжди є. Має бути. Він не в пустелі. Знайдуться люди! Обов’язково допоможуть розібратися. У нього зв’язки! У нього документи! Він сам по собі такий, що його одним ударом з ніг не збити!
І сам не помітив, як відчай поступився місцем упертому оптимістичному твердженню.
У житті повинно відбуватися хоч щось добре, має бути хоч дріб’язок, хоч усмішка випадкового перехожого, аби останній промінчик надії не згас остаточно. Тиждень упертої віри — фабрика моя за законом! — випив механіка до денця, залишив на серці тільки брудну пляму чужого харкотиння.
Першим плюнув Сердюк. Макар підловив колишнього шефа біля його будинку в Царському Селі, коли нардеп був за п’ять кроків од автівки. Не вийшло з реєстром явитися — вирішив без реєстру спробувати.
— Володимире Гнатовичу! Вислухайте мене! — виник нізвідки. Поспішав, плутався. — Ви, певно, не знаєте… Мою фабрику захопили рейдери! Наші з вами плани…
Сердюк вирячив очі, пішов на колишнього помічника.
— Які ще «наші з вами плани»?! Ти хто взагалі такий? Що ще за фабрика? Та я знати нічого не знаю. І тебе не знаю. Слава Богу, звільнив вчасно… Була би мені тепер морока. Давай… Геть звідси! Ще раз побачу — пожалкуєш.
— Але, Володимире Гнатовичу… Якщо плюють на ваших людей, значить, і на вас…
— Що?! Погрожуєш? Мені?!
— Ні, я просто ставлю вас до відома, що людина, на яку ви могли би покластися… у скрутній ситуації… тепер нічим не зможе вас… підтримати. Я думав, ви… це розумієте.
Сердюк зміряв механіка презирливим поглядом.
— У мене не буває скрутних ситуацій, Макаров! Тому що я вчасно виключаю зі свого кола людей, які впевнені, що колись я звернуся до них по допомогу… І тому ведуть себе… як останні козли.
— Але я нічого не зробив! Нічого! Задля вас старався! Щоби фабрика працювала. Прибуток збільшити… А якісь падли… Допоможіть! Володимире Гнатовичу! Допоможіть! Усе віддам, тільки би фабрику повернути.
— І що в тебе є? — скептично скривився Сердюк.
— Фабрика…
— У тебе немає фабрики! — вбив останній цвяшок, пішов до автівки. Кинув через плече: — Зроби так, щоби я про тебе забув.
Механік відчув: помиї ллються прямо на голову. Смикнувся, хотів був крикнути: «Сука! Завтра усі знатимуть, що твоя дружина трахалася з Токо Моно. Ти його вбив?!» Вчасно схаменувся. Дивився, як машина Сердюка виїжджає на Старонаводницьку, захлинався від люті. Нічого, нічого… Радій, старий покидьку. Є проти тебе козир. Зарано діставати. Може, Марта щось дізнається…
Другою плюнула Марта. Просто поміняла номер мобільного, хоч і попередила про те дзвінком.
— Ніколи не дзвони і не шукай мене, Сашо. Це небезпечно не тільки для мене. Якщо мої папери потраплять до… сам знаєш кого… І якщо про це дізнається… генерал… Я змушена буду розповісти про наші стосунки… І тоді тобі… теж доведеться захищатися.
— А мені начхати! І так уже всі знають! Нані знає! Новаковський, певно. Хто вкрав мою фабрику? — гарчав у слухавку Макар. — Ти дізналася?
— Я… спробую, але це — довга історія. Може, за кілька місяців. Після виборів… Я сама зателефоную.
— Що?! З глузду з’їхала? Кожен день простою — збитки! Сьогодні взнай! — кричав, кричав, аж доки не зрозумів: Марта давно відімкнула дзвінок. Сиділа на дивані від Зузунага, крутила в руках мобільний і думала про те, що Нані Новаковська, певно, дуже гонорова панянка, раз і досі нікому не розповіла про листівку й каблучку білого золота… Завтра в апартаменти біля цирку в’їдуть нові квартиранти, квартира на Русанівці теж здана, а сама Марта живе тепер на розі Саксаганського й Горького і демонстративно радісно приймає вітання із законним шлюбом, що сипляться й досі. А що на серці… Того Марта нікому не повідає. Навіть Богові.
Добив Рома Шиллєр. Коли Сердюка не було в офісі, Макар потикнувся до Роми з божевільною ідеєю вивідати, що неформальне й ефективне можна вдіяти, коли твоє майно захоплюють рейдери. Шиллєр відмовився розмовляти в офісі, призначив зустріч у дорогому ресторані біля Золотих Воріт, наївся і напився на халяву, вислуховуючи Макарову історію, усміхнувся уїдливо.
— Ну… Тепер розумієш різницю? Геть неважливо, кого ти трахав чи трахаєш! Головне, аби не трахнули тебе!
— Про що це ти, Шиллєре? — Механік ледь стримував лють. — Мені твоя філософія — до сраки карі очі! Що робити? Чи ти просто вирішив повечеряти на халяву?
— Що робити? До суду йти, — сказав Рома і тим, певно, настільки вразив бідолашного механіка, що його аж перекосило від гніву.
Шиллєр розреготався, кинув на стіл серветку, ледь на ноги зіп’явся, побрьохав геть.
— А я з першого дня казав: курка… — хитався, бурмотів собі під ніс.
За тиждень напрацьовані ділові зв’язки у кількості «три» — Сердюк, Шиллєр, Марта — вичерпались. Щоранку Макар прокидався на дивані у хатинці Фоми, їхав до фабрики. Він більше не підходив до порогу, не спілкувався із Горилою, не задавав дурних запитань і не кричав, що фабрика повинна працювати. Стовбичив, як те теля, що мамку загубило, дивився на будівлю і, тільки коли хтось із «Сігми» врешті не витримував, човгав до Макара, зривався і мчав геть.
— Усе. Поїхав дах у хлопця, — сумно
