фабрику — усіх до одної за поріг викину! Ти мене ще згадаєш, Бубнова!»
— Сашо… А може, борщу? — почув голос Злати. — Чи помився би в мене? Від тебе тхне, вибачай…
Сіпнувся. Зиркнув на швачку недобре.
— Це від тебе тхне, Бубнова. Від вас усіх тхне за кілометр!
Ішов до автівки, матюкався вголос. Злата Бубнова провела колишнього начальника поглядом, спокійно посунула до під’їзду. Є їй за кого душу рвати… За своє.
Макар не кинувся шукати Роберта тої ж миті через просту прикрість — його крутий мобільний тепер радував око міліцейського сержанта чи лейтенанта з-поміж тих, що буцали його ногами біля фабрики.
Потреби зумовлювали плани: купити мобільний, Роберт, по тому… По тому — в залежності від розмови з Робертом. Макар вибрав недорогий «Самсунг» яскравого червоного дівчачого кольору, новий номер до нього, вже зателефонував Роберту, та раптом скинув. Поспіхом набрав Нані. Незнайомий номер… Вона відповість!
— Алло…
Макар розгубився — де ті слова, що вхоплять Нані за душу?
— У мене тут… жовтих тюльпанів до біса! Розгребу і відразу до тебе! — хрипів агресивно, збуджено. — Ти… Хоч ти не зраджуй мене, Нані! Ти почула? Не зраджуй мене! Я без тебе…
Відрубав зв’язок, завмер за кермом «кіа» — Нані-на-ні-на… Підхопив згорток із білосніжним шовком, раптом зарився лицем у коштовну тканину: тер брудне обличчя білим, тремтів. Нані-на-ні-на… Схаменувся. Біле — сіре. Відкинув. Набрав Роберта і попросив Бога тільки про те, щоб язиката Злата не встигла зателефонувати Роберту раніше за нього. Слухавку взяв сам технолог.
— Охоронна фірма «Сігма», — сказав Макар упевнено. — Документи для акціонера ВАТ «Есфір» Василя Роберта. Це ви?
— Я… — прошепотів ошелешений Роберт.
— Маю доставити вам документи під розписку. Диктуйте адресу, — наказав Макар.
Технолог не пручався. За десять хвилин украй збуджений механік стукав у двері Роберта.
— Макаров? — Роберт допетрав, та пізно було.
Механік ухопив технолога за барки, притиснув до стіни у під’їзді. Запитання поставити не встиг. Василь Васильович схлипнув.
— Олександре Миколайовичу, рятуйте! — зарепетував гірко. — Страшно, так страшно! За Оленьку, не за себе… Якби ви тільки знали. То не люди — гієни. Мені погрожують. Я… Я боюся! Вони хочуть з’їсти мене, але перед тим хочуть, щоби я помер…
Макар відпустив Роберта. Що за фігня?! Чому ці кляті падли після всього, що накоїли, плачуться йому, які ті убогі?
— Колися, Роберт, — сказав утомлено. Коротка хвиля бурхливої енергії всередині безславно згасала, поступалася місцем вселенській утомі. Їсти… Спати… Хто? Їсти… Спати…
— Колися, Роберте. І буде тобі щастя, — повторив глухо.
Технолог не додав до картини жодної нової барви. З усього його безпорадного плачу механік зрозумів головне: Роберт не знає імені справжнього хазяїна і замовника захоплення фабрики. Він контактував з його представниками — консалтинговою компанією, а та вже шаруділа на фабриці, розмахуючи довіреністю від фірми «Ліс».
— Ви… боротиметеся? — з надією запитав технолог.
— Ні, — відказав Макар. — Подякую красно… За те, що обдерли вас, сук продажних!
Хто?! Чому?.. І… куди тепер?! Перший день зими наостанок вітає механіка — цілує пронизливим вітром. Уже не хочеться їсти. І спати. Холодно. То не вітер — страшні питання виморожують до кісток: хто, чому і… куди йому тепер? Відповідь одна.
— Марта! Марта знає геть усе!
Макар тягне «кіа» на Русанівку, як ото старий віл важкий віз — його зусиль більше, ніж машини. З-за Мартиних дверей — ані шурхоту. Падає за кермо — до цирку. Він знайде паскудну падлюку ще сьогодні до ночі. Хай тільки не допоможе! У нього козирі… там десь, у Мартиних апартаментах.
Уже перед дверима апартаментів біля цирку — риється у кишені, шукає ключі — плани різко міняються. Завтра… Він знайде Марту завтра, а сьогодні… У ванну, поїсти, упасти й заснути. Уві сні побачити вихід. Вихід завжди є…
Ключі вислизають, беззвучно падають на килимок перед дверима. Нахилятися з біса важко, наче сили щезли.
— Завтра… — клянеться.
Піднімає ключі, намагається вставити у замок, та ключ не лізе. Механік помічає на дверях сліди недавніх слюсарних робіт.
— Замки поміняла? — буцає носаком у двері, труситься. — Сучка! Думаєш, допоможе?!
Двері розчиняються несподівано і безшумно. Марта стоїть стовпом — не здивована, не знічена, — хитає головою, як на похороні:
— Сашенько, Сашенько…
Макар не помічає — схудла, навіть погарнішала. Кидається до Марти, обома руками стискає коханчині зап’ястки.
— Хто?! Ти?!
— Сашенька… — з Мартою щось сталося. Шепоче трагічно й утомлено. Без переляку. Наче зелена жаба, що її придавило камінням, тож кожен рух — тільки такий, щоби на нього вистачило сил.
— Ти! Знаю!
— Ні…
Макар дряпає поглядом коханчині очі й раптом усвідомлює — Марта не бреше.
— Хто?
— Не знаю…
Макар відпускає Мартині зап’ястки, обіймає поривчасто й хижо.
— Допоможи мені! Допоможи, Марто! Ти усе можеш! Я знаю! Треба дізнатися, хто за цим стоїть! Підключити Сердюка, усіх… Ми їх, блін, порвемо! Ти…
— Сашенька…
Це відмова. Макар відштовхує Марту, ногою по дверях — буц! Закрилися.
— Не треба так зі мною! — йде на коханку, тремтить від люті. — Краще давай по-людяному. Я ж можу дістати твої розписки, Мата Харі, блін!
Марта відступає у вітальню. Крок за кроком. Посміхається сумно. Макар переступає поріг вітальні, на мить забуває про все. Чорна стеля, запах гару, вигорілий шмат паркету посередині, прямо під люстрою, а при стіні — новенький диван від Зузунага і крісла від Казалі.
— Що тут…
— Нані… Речі твої палила.
Гар виїдає очі, шкребе горло. Макар безпорадно озирається.
— Як… вона дізналася? — питає врешті.
— Подарунок мій для тебе під холодильником знайшла… — каже Марта. — Я заздалегідь купила… Сусіди зателефонували… Що тут горить… Приїхала… Двері навстіж. Одяг твій димить… Посеред кухні каблучка… Листівка моя… Це доля, Сашенько…
— Доля?! — визвіряється. — Тільки не треба мені тут про долю! Як дурна з тими холодильниками! У тебе не вистачає розуму надійнішу схованку знайти?! Доля… Давай! Думай, як мені фабрику повернути, бо Сердюк із тобою валандатися не буде!
— Віддай мої папери…
— А не злипнеться?! Так! Ти… давай… Іди звідси. Мені відпочити треба. Завтра зустрінемося, і щоби ти уже знала…
— За півгодини по мене чоловік приїде.
— Який ще чоловік?
— Законний…
— Блін, ну ти швидка! І хто у нас законний чоловік?
— Генерал Баклан…
— Ну… Це не міняє діла. Хай приходить.. Я йому поясню популярно, з ким його обраниця трахалася, як та навіжена! Хочеш, аби вбив?
— Спочатку він уб’є тебе.
Точно! Макар біжить до балкону. Порожньо! Відриває з підлоги дошку, намацує пакунок. Є! Тремтить: хоч би Баклан не з’явився, бо не викрутиться. Навіщо йому менти? Ментів не треба! Біжить до дверей, розмахує пакунком.
— Дірка під підлогою на балконі… Рекомендую! Мало хто здогадається. Я пішов. Завтра зателефоную. Хочеш отримати назад оцю фігню, знайди мені рейдерів! І з Нані поговори! Придумай щось! Ти ж не дурна, сонце! Що хочеш ліпи, але Нані повинна повірити, що ми з тобою тільки колеги. Ясно?!
Салон автівки — останній притулок.
— Ночувати нема де. Круто… — засинає прямо за кермом.
Ляскає себе по щоці. Не можна! Не можна спати в автівці, ще й під Мартиними апартаментами. Як не волоцюжки пограбують, так Баклан придушить. Вмикає двигун. Зараз, зараз… Готель… «Либідь»… Поряд. У нього є гроші. Це доля, що він… прихопив у Ковель Мартині сто тисяч… Уже не сто. Білий шовк. Триста баксів за метр. Десять метрів… Чи трохи більше. Двадцять п’ять штук гривнями Пішольському віддав.
— Сімдесят п’ять… залишилося…
Гальмує біля «Либеді», виходить з автівки, скидає в рюкзак усе цінне — документи, ключі, гроші. Розгублено дивиться на забитий зразками тканин салон: а як розкрадуть за ніч?
— Привіт, покидьку!
Макар не реагує. То не до нього. Його нині вже трахнули. То когось іншого намірилися.
— Макаров, сволота!
Що? Механік повертається на звук.
— Фома? Блін… Ти ще…
— Сука! Мені через тебе місяць безплатно пахати! — Фома суне на Макара, вишкірився, аж зуби назовні. — Я тебе, падло, зарию…
— Фома… Давай… завтра…
— Мені збитків нарахували на п’ять тисяч! Зуб вибили! Сука! Ти ж обіцяв заплатити…
— Так, не сци! Зараз… — Макар витягує з рюкзака упакований банком стосик — Десять тисяч. — Ось… Тут десять… Відрахуй собі п’ять…
Ковтає голодну слину і раптом додає:
— Зачекай! Залиш усе… Можна, я в тебе перекантуюся? І… довезеш мене… до себе? Щось я…
…Патлатому Фомі цікаво: крутить кермо, зиркає на механіка. Брудний, побитий, тхне від нього, як від волоцюги. І спить дивно — як ото мертвий. Ледве дихає.
— Середній клас, блін… — кривиться Фома скептично. Зосереджується на дорозі. Міст Патона, Ленінградська площа, Празька, Алма-Атинська до кінця. Поки до ДВРЗ доїдеш — виспатись можна.
Наступного ранку Макар прокинувся від запаху яєчні. Розгублено заборсався у квітчастому, як луки, простирадлі. Усівся на розкладеному дивані посеред невеличкої затишної кімнатки з радянською стінкою, до краю була забитою не кришталем — книжками. Роззирнувся безпорадно: де я? Портрет Олежки Фоміна на стіні — патлатий на якійсь горі. Два пальця догори — вікторі!
— Фома…
— Блін, я вільний! — веселий Фома спостерігав, як механік похапцем ковтає яєчню, колотив каву в турці. — Звільняюся! Круто, що ми тоді з тобою… Тепер є бабло. Може, бізнес якийсь замучу… Ми ж, блін, середній клас збиралися… піднімати власним прикладом. Ти
